КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

у його несплаті у встановлений для цього судом строк; у зміні місця роботи або проживання з метою ухилитися від сплати штрафу; у приховуванні доходів або майна, на яке може бути звернене стягнення для примусового погашення заборгованості зі сплати штрафу тощо.

5. Ухилення від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю полягає в порушенні заборони обіймати ті посади або займатися тією діяльністю, права на заняття яких засуджений позбавлений внаслідок основного чи додаткового покарання на строк, установлений вироком суду (наприклад, особа продовжує займатися забороненою їй діяльністю; обіймає ту посаду, займати яку не має права; знищує документи, в яких зазначена встановлена вироком суду заборона обіймати певні посади; зникає з місця проживання для того, щоб уникнути контролю за її діяльністю, тощо).

6. Ухилення від відбування громадських робіт полягає в невиконанні особою, засудженою до цього виду покарання, обов’язку у вільний від роботи або навчання час безкоштовно виконувати суспільне корисні роботи протягом строку, зазначеного у вироку. Згідно зі ст. 82” ВТК таке ухилення може виявлятися у: невиконанні встановлених обов’язків; порушенні порядку й умов відбування покарання; вчиненні після письмового попередження адміністративного проступку та притягненні за нього до адміністративної відповідальності; невиході більше двох разів протягом місяця на громадські роботи без поважних причин; вчиненні протягом місяця більше двох порушень трудової дисципліни; з’явленні на роботу у нетверезому стані або у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння тощо. Якщо засуджений не з’являється без поважних причин у кримінально-виконавчу інспекцію або зникає з метою ухилення від покарання, то вчинене також може бути кваліфіковане за ч. 1 ст. 389 (див. пункти 8.2, 8.3 розділу II «Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань» від 3 січня 2002 р.).

7. Ухилення від відбування виправних робіт полягає в невиконанні особою, засудженою до цього покарання, обов’язку працювати за своїм місцем роботи протягом строку, встановленого вироком суду. Згідно зі ст. 99 ВТК таке ухилення може виражатися у: невиконанні встановлених обов’язків; порушенні порядку й умов відбування покарання; вчиненні проступку, за який засуджений був притягнутий до адміністративної відповідальності; вчиненні протягом місяця більше двох прогулів або інших порушень трудової дисципліни; з’явленні на роботі в нетверезому стані або у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння тощо. Ухилення може виражатися й у звільненні з роботи, переїзді в іншу місцевість без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, у нез’явленні або відмові з’явитися в зазначену інспекцію з метою ухилення від покарання тощо (див. п. 8.8 розділу І зазначеної Інструкції).

8. Відповідальність за ст. 389 КК є наслідком ухилення від покарання лише за умови, якщо особу засуджено до цього покарання на законних підставах. Якщо особу засуджено за ст. 389 КК за ухилення від покарання, яке було призначене судом незаконно (наприклад, у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 375 КК), вирок підлягає скасуванню, а справа припиненню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК. Не тягне за собою відповідальності за ст. 389 КК і ухилення особи від сплати штрафу, позбавлення спеціального права чи відбування виправних робіт, призначених як заходи адміністративного стягнення (статті 27, ЗО та 31 КпАП).

Наявність на боці засудженого до покарання поважних причин (тяжка і тривала хвороба, виїзд в іншу місцевість без дозволу у зв’язку з загибеллю близьких тощо), що призвели до невиконання ним обов’язку щодо відбування покарань, зазначених у ст. 389 КК, також виключає відповідальність за цією нормою закону.

9. Суб’єктивна сторона злочину виражається лише у прямому умислі та спеціальній меті — ухилитися від відбування покарання. Якщо особа вчиняє ті чи інші дії, які фактично призводять до ухилення від покарання, однак така мета відсутня, вчинене не може бути кваліфіковане за ст. 389 КК.

10. Суб’єкт злочину — спеціальний: засуджений до відповідного виду покарання вироком суду, який вступив у законну силу.

Стаття 390. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі

1. Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, —

караються позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду —

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду —

карається позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він перешкоджає виконанню вироку і досягненню цілей покарання, порушує нормальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечують виконання покарання.

2. Склад злочину, передбаченого ст. 390 КК, є формальним, і його об’єктивна сторона за ч. 1 ст. 390 КК характеризується ухиленням від відбування покарання у виді обмеження волі (ст. 61 КК), що може бути вчинене як шляхом дії, так і бездіяльності і являє собою: а) самовільне залишення засудженим місця обмеження волі; б) злісне ухилення від робіт, до яких в обов’язковому порядку залучається засуджений (ст. 1073 ВТК); в) систематичне порушення засудженим громадського порядку; г) систематичне порушення встановлених для засуджених правил проживання (ст. 1072 ВТК). Злочин визнається закінченим з моменту вчинення засудженим до обмеження волі хоча б одного із зазначених діянь.

3. Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають його в кримінально-виконавчих установах відкритого типу — виправних центрах. Вони постійно перебувають у межах цього центру під наглядом і мають право залишати його лише за спеціальним дозволом адміністрації (ст. 1072 ВТК). Про межі виправного центру, заборону самовільного залишення його території та про відповідальність за ці порушення засудженим оголошується під розписку (див. пункти 2.3, 9.4 «Інструкції про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи» від 4 вересня 2001 р.). Тому самовільним є таке залишення виправного центру, яке вчинене: а) без спеціального на те дозволу адміністрації; б) особами, які попереджені про межі цього центру та про відповідальність за їх порушення.

4. Злісний характер ухилення від робіт у кожному конкретному випадку встановлює суд. Таке ухилення може виражатись у відкритій, демонстративній відмові від виконання робіт; у тривалому ухиленні від роботи шляхом симуляції хвороби; у прогулах та інших неодноразових порушеннях трудової дисципліни; у з’явленні на роботу в нетверезому стані тощо. Про злісність такого ухилення може свідчити, зокрема, характер і тривалість порушень, неодноразовість їх вчинення, застосування за раніше вчинені порушення заходів стягнення.

5. Систематичне порушення громадського порядку полягає у вчиненні засудженим не менше трьох адміністративних (дрібне хуліганство, азартні ігри тощо), а систематичне порушення встановлених правил проживання — не менше трьох дисциплінарних проступків (збереження в житлових приміщеннях заборонених для засуджених предметів, виробів та речовин, неодноразова відсутність у житловому приміщенні після відбою, знищення або пошкодження меблів та інвентаря, вживання спиртних напоїв тощо), за які у встановленому законом порядку до особи були застосовані заходи адміністративного чи дисциплінарного стягнення.

6. За частинами 2 та 3 ст. 390 КК настає відповідальність за неповернення до місця відбування покарання після закінчення строку короткочасного виїзду, наданого особі, яка засуджена до обмеження (ч. 2) або позбавлення (ч. 3) волі.

Відповідно до ст. 39’ ВТК засудженим до позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) може бути дозволений короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи на строк не більше семи діб у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близьких, стихійне лихо, заподіяння значного матеріального збитку). За тих самих обставин може бути дозволений короткочасний виїзд за межі виправного центру і засудженим до обмеження волі (ст. 61 КК). Останні можуть одержати дозвіл на такий виїзд і з інших поважних причин: за необхідністю звернутися до медичного закладу з приводу захворювання або лікування; для складання іспитів у навчальному закладі; за викликом судово-слідчих органів;