Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

- Настав час!

Ван Лун пiдняв пiстолет i випустив пiдряд кiлька куль в хижака, в його розiтнутi груди. I кожен пострiл вiдповiдав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тiлi летючої потвори його кулi. Тепер Ван Лун уже нiчого не бачив. Скло його шолома було залiплене густою масою, яка вилiтала з розiрваних грудей гiгантської бабки пiсля кожного пострiлу. Проте лапи все ще цупко тримали його.

Втiм, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тiло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тiльки однiєю сухою лапою. Ще секунда - i так само безсило повисла, втративши мiць, i вона. Перекидаючись в повiтрi, нiчого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гiлки дерева, якi м'яко нiби перекидали його одна на одну, нижче, нижче...

Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув трiск гiлок, що ламалися пiд вагою його тiла, вiдчував, як ударяється об них, але спинитися не мiг, не мiг нi за що ухопитися, бо його руки були зайнятi зброєю. Ще удари, вже значно м'якшi. Пролунав уже не трiск, а соковите хрумтiння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. I нарештi Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.

Секунду чи двi вiн лежав, збираючись з силами. Потiм трохи пiдвiвся на лiктях. Здається, все благополучно, немає нi переламiв, нi вивихiв, ноги й руки цiлi. Болiло тiльки плече - мабуть, внаслiдок удару об товсту гiлку.

Навпомацки Ван Лун вiдшукав i зiрвав якесь широке хрумке листя i протер ним скло шолома. Тепер вiн мiг бачити.

Невисокi густi заростi папоротi. М'який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутнi стовбури дерев, їхнi крони тiсно переплiтаються, зливаються в одне суцiльне червоне склепiння, таке щiльне, що крiзь нього не видно неба. Поранена чи вбита гiгантська бабка залишилася десь там, угорi. Тут, унизу, було тихо i спокiйно. Ван Лун був вiльний, вiн мiг повертатися до товаришiв, до мiжпланетного корабля.

Це було дуже легко сказати, тiльки сказати. Як повертатися, куди? Нiякий компас не мiг допомогти Ван Луну. Проклята бабка пiд час польоту кiлька разiв змiнювала напрям. Мандрiвник мiг бути зараз усього в кiлькох кiлометрах вiд мiжгiр'я, де лежав астроплан; проте ця вiдстань могла бути i вдвоє, втроє бiльшою. Втiм, не це головне, справа не у вiдстанi.

Куди iти - от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди лiс дерев з червоним листям, усюди заростi чагарника i папоротi. Направо, налiво, прямо, назад? Невiдомо? Зв'язатися з товаришами по радiо? Проте маленький передавач у скафандрi Ван Луна перекривав дуже невеличку вiдстань - всього бiля кiлометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача i голосно промовив:

- Товаришi! Чи чуєте ви мене? Вiдгукнiться!..

Як i слiд було чекати, вiдповiдi вiн не почув. Передавач був надто слабким.

Притулившись до дерева, Ван Лун обмiрковував становище. Справдi, що робити? Куди б вiн не вирушив, який би напрямок не обрав, - все одно, у дев'яноста дев'яти випадках iз ста вiн не знайде мiжгiр'я i астроплана. Це все одно, що йти наослiп, без будь-яких орiєнтирiв, в невiдомому напрямi. Чекати тут? Проте - чого? Хто може вiдшукати його тут, хто мiг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гiгантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо.

Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скiльки йому ще вистачить кисню?

Вiн замiнив резервуари з оксилiтом сьогоднi вранцi. Пiсля того йому не довелося жодного разу навiть зняти шолом. Робота поза мiжпланетним кораблем розпочалася о десятiй ранку. Тепер - вiн поглянув на годинник, прикрiплений до рукава скафандра, - пiв на четверту. Отож, вiн витрачав кисень протягом п'яти з половиною годин. Лишалося ще шiсть з половиною годин дихання. Не багато, зовсiм не багато в його становищi.

- Шiсть з половиною годин, потiм - кiнець, - пробурмотiв Ван Лун. Непогано б закурити.

Становище було безнадiйним. Ван Лун стояв бiля дерева i неуважно поглядав, як погойдувалося перед ним мережане широке оранжеве листя папоротi. Усюди папороть! I в мiжгiр'ї, де лежить астроплан, його листя погойдується так само байдуже, як i тут... Нi, це остаточне безглуздя! Врятуватися вiд страшної небезпеки, визволитися з кiгтiв летючого хижака, вирватися буквально з його пащi - щоб загинути тут, у невiдомих нетрях первiсного лiсу Венери, задихнутися вiд браку кисню?.. I це тодi, коли експедицiя не тiльки виконала своє основне завдання, розшукала ультразолото, але й приготувала Батькiвщинi новий, несподiваний подарунок - вiдкрила не вiдомий досi елемент iнфрарадiй?.. Нi, з цим не можна було погодитися, все єство людини протестувало проти подiбної несправедливостi!

Краще, нiж будь-хто iнший, Ван Лун розумiв, що подiбнi мiркування не можуть нiчого дати, вони тiльки шкодять, бо забирають дорогоцiнний час. Кожна хвилина бездiяльностi вiдбирає у нього якусь частку кисню, що лишався в запасi. I якщо вiн нiчого не робить, не береться за щось, не використовує цю хвилину розумно, свiдомо для того, щоб знайти вихiд iз становища, - вiн сам наближає неминучий кiнець.

Так, Ван Лун розумiв усе це.

- Стоп! - сказав вiн сам собi, стрепенувшись. - Товаришу Ван, треба дуже добре думати. Вирiшувати нарештi, що робити.

Певна рiч, треба. Треба i думати, i вирiшувати. Проте - що саме вирiшувати? Припустiмо, людина заблукала в лiсi. Вона може все ж таки спробувати визначити, в якiй сторонi пiвнiч, пiвдень, захiд i схiд чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бодай грубо, зробити з цього необхiднi висновки - i вирушити в якомусь певному напрямi. А що мiг зробити Ван Лун? Хiба вiн мiг хоча б приблизно уявити собi, в якому напрямi вiд нього мiститься мiжгiр'я? Нi, вiн не знав нiчого. Пiвнiч не обiцяла йому порятунку, так само як i пiвдень, як захiд i схiд. Усюди, з усiх бокiв його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Цi величезнi дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупинне дзижчання i стрекотiння незчисленних комах - все було чужим, ховало в собi незнанi небезпеки, все тiльки пiдкреслювало його вiдiрванiсть вiд товаришiв, друзiв, якi могли б йому допомогти. А головне - тiльки шiсть з половиною годин дихання... нi, вже менше на кiлька хвилин, витрачених на безплiднi мiркування.

Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою i сiв на листя папоротi. Його нiжнi крильцята здригалися i трiпотiли, розписанi примхливими вiзерунками, що увiбрали в себе чи не найчудовiшi барви з багатющої палiтри природи. Метелик заклопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван Лун все так само неуважно дивився на нього - i раптом здригнувся. Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлi якого яскраво вирiзнялися мереживнi барвистi крила метелика, визирнула i зразу ж сховалася якась iстота. Вiн насторожено пiдвiв пiстолет.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});