Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Чорна товста i блискуча п'явка завбiльшки з крупного сома присмокталася до його лiвої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земнi маленькi п'явки. Цiла нижня половина її тiла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка iстота навiть тут, на березi, не бажала вiдпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись мiцнiше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб вiдшукати вразливе мiсце на скафандрi.

- Не вийде, зауважу, не пробуй, - крiзь зуби процiдив Ван Лун i швидким помахом широкого кинджала розпоров п'явку вздовж її круглого тiла.

Одна за одною вiдпали присоски - i величезна п'явка, все ще звиваючись, звалилася з ноги на берег. I одразу ж на неї накинулися iншi водянi хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче вони тiльки й чекали цiєї митi.

- Поспiшайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося за вас, - знову залунав у шоломi Ван Луна тривожний голос Галi Рижко. - Адже ж вам може не вистачити кисню... поспiшайте!

Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах залишалося ще на три години. Чи встигне вiн за цей час добратися до мiжгiр'я, до корабля?..

Вiн кинув останнiй погляд на озеро, в якому, як i до того, боролися за iснування великi й малi хижаки, i вирушив у дальший шлях, намагаючись робити якнайширшi кроки.

Iти стало легше. Мiсцевiсть пiдiймалася дедалi вище, грунт сухiшав. Тут зростали тiльки крупнi старi цикадеї, якi створювали своїми кронами суцiльну червону стелю, в якiй не можна було помiтити жодного просвiту. Напiвтемрява первiсного лiсу панувала тут - i жодна рослина, крiм оранжевої папоротi, не могла витримати вiдсутностi свiтла. А папороть мало заважала Ван Луну, який швидко йшов уперед i уперед, прислухаючись машинально до голосу Галi. Три години дихання... тiльки три години! Чи вистачить їх йому!

- Поспiшайте, поспiшайте, товаришу Ван! Ми нiчим бiльше не можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевiряйте напрям, не збивайтеся з шляху! - говорила i говорила Галя.

Дiвчина, мабуть, уже страшенно втомилася: адже ж вона ось уже близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин вона веде Ван Луна крiзь джунглi Венери, повторюючи турботливим, стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявляв собi те, що вiдбувається зараз в астропланi.

Микола Петрович i Вадим Сокiл, мабуть, вивчають щойно знайдене ультразолото, не кидають роботу анi на хвилину. Звичайно, це не визначає, що вони забули про свого товариша, викраденого крилатим хижаком. Вони радi були б зробити все можливе для того, щоб допомогти йому. Проте вони безсилi, в їх розпорядженнi є тiльки радiопередавач, бiля якого чергує Галя Рижко. I обидва вони з головою занурилися в працю,- можливо, i для того також, щоб не такою вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб вiдвернути увагу вiд важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безсилостi.

А Галя Рижко сидить бiля передавача i викликає, викликає... Вона знає, що без її допомоги Ван Лун не зможе знайти дорогу до друзiв. Дiвчино, дорога Галю, Ван Лун прекрасно розумiє, як тобi важко, як це боляче - повторювати весь час одне й те ж саме, не знаючи, чи чує тебе той, кому ти прагнеш допомогти, чи ти даремно витрачаєш сили!..

Ван Лун не помилявся, гадаючи так. Галя Рижко й справдi не вiдходила вiд апарата. Вона сидiла бiля нього, втомлена i блiда, змiнюючи час вiд часу тiльки руку, на яку опиралася її голова. Не зводячи очей з мiкрофона, вона повторювала:

- Пеленгуйте нас, товаришу Ван, пеленгуйте!.. Чи чуєте ви мене? Ми дуже турбуємося за вас, поспiшайте!

Якщо Ван Лун врятувався i почув її,- вона не мала права припиняти сигнали анi на хвилину, iнакше вiн зiб'ється з шляху, загубить напрямок. I Галя кликала, кликала голосом, повним надiї...

Цей призивний голос весь час звучав у шоломi Ван Луна, який прокладав собi шлях в оранжево-червоних нетрях джунглiв Венери. Вiн звик уже швидкими й точними ударами кинджала перерубувати товстi й липучi нитки павутиння, яке, наче навмисно, простягали на його шляху величезнi кошлатi павуки, рiднi брати злобної iстоти, вбитої ним ще першого дня їх перебування на Венерi. Вiн звик за невловимими ознаками вiдшукувати непомiтнi проходи в оранжевих стiнах повзучих рослин, що переплiталися мiж собою. Звик навiть не звертати уваги на безлiч змiй, якi з шипiнням вiдповзали вбiк, побачивши людину, або навпаки, люто кидалися на неї. Все це було вже знайомим, все це не лякало його.

Тiльки одного побоювався Ван Лун - зустрiчi з яким-не-будь страховищем на зразок дракона-сколопендри або панцирного страховища, яке напало на мiжпланетний корабель. Та хiба ж тваринний свiт, свiт крупних хижакiв Венери обмежувався лише тими двома гiгантськими виродками? Безумовно, нi: кожної хвилини Ван Лун мiг зустрiти ще якусь не вiдому йому неймовiрну iстоту!

У великiй сибiрськiй тайзi, у жарких джунглях Iндiї Ван Лун почував би себе спокiйнiше, впевненiше. Адже ж там вiн заздалегiдь знав би, яких саме хижакiв, нехай навiть найнебезпечнiших, може зустрiти на своєму шляху. Кiнець кiнцем, для досвiдченого мисливця немає нiчого особливо страшного навiть у великому тигрi-людожерi, якщо знати його звички, засоби нападати, властивi йому повадки. Але як готуватися до зустрiчi з не вiдомою тобi потворою, яку ти навiть уявити собi не можеш? До того ж, хiба ж можна вважати за надiйну зброю при таких зустрiчах пiстолет, бодай i заряджений розривними кулями, або короткий кинджал? Щоправда, були ще двi атомiтнi гранати, втiм, - тiльки двi. А найголовнiше, Ван Лун не мав при собi його звичної i по-справжньому надiйної скорострiльної автоматичної гвинтiвки, яка залишилася там, бiля астроплана...

Ще один невеличкий пiдйом мiж гiгантськими деревами, що нагадували земнi кипариси.

Швидкими кроками Ван Лун пiдiймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднiлося тут у просвiтах мiж високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутiнки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радiохвилi, за якими вiн орiєнтувався, поширюються однаково i вдень, i вночi. Проте - все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лiсом при денному свiтлi. Адже в темрявi побачиш лише те, на що падає яскравий промiнь прожектора; а по контрасту, з тим - навколо все стає ще темнiшим. Крiм того, це яскраве промiння може вночi привертати увагу хижакiв...

Отже, про сутiнки. День на Венерi майже дорiвнюється земному лiтньому. Зараз - близько семи годин. Сутiнки настануть ще не скоро. Втiм, чи не почне тут, у лiсi, темнiшати ранiше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на дiлi не ствердилися припущення частини земних астрономiв, прихильникiв теорiї про повiльне обертання Венери навколо її осi. Тодi б тут темнiшало не близько дев'яти годин вечора, а значно пiзнiше... i це було б йому на руку...

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});