Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Пiдйом скiнчився. Ван Лун зробив кiлька останнiх крокiв вгору схилом i помiтив, що за крайнiми цикадеями значно бiльше свiтла, наче лiс там взагалi обривався. Невже це та простора галявина, яку вiн бачив зверху, висячи в жилавих лапах гiгантської бабки? Ще кiлька десяткiв метрiв - i Ван Лун побачив.

Нi, це не просто галявина, а велике просторе плато: тодi згори вiн не мiг уявити собi його справжнiх розмiрiв. Тут справдi не було жодного дерева. Лiс вiдступав направо i налiво, до самого обрiю. Тiльки трава, висока i густа свiтло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навiть звичної на Венерi всюдисущої папоротi. Але не це вражало.

Дивнi, фантастичнi споруди, безформнi купи виднiлися там i тут, вони пiдiймалися з густої трави, - незграбнi, незрозумiлi, рiзнi за кольором: жовтi, коричневi, сiрi, рожевi. I всi вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному мiсцi, вони повiльно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини i знову зросталися. Це було щось цiлком незбагненне, нi на що не схоже, неймовiрне!

- Може, я сплю на ходу? I це сниться? - проговорив вражений Ван Лун.

Дивнi споруди коливалися, вони прямо на очах змiнювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростiших геометричних тiл - куль, цилiндрiв з круглими обрисами. I кожна така куля, кожен цилiндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до iнших i потiм знову вiдпадаючи. Ось - Ван Лун ясно бачить це недалеко вiд себе! -жовто-золотава висока конiчна купа довгастих м'яких тiл, подiбних до товстих напiвпрозорих ковбас. Купа цих тiл лежить на травi. I вона ворушиться, вона пересувається кудись убiк, стикається з iншими купами, що складенi з свiтло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м'якого холодцю. Кулi значно меншi вiд ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, i обидвi розсипаються, перекочуються в високiй травi. А за кiлька секунд на цьому мiсцi знову виникає конiчна купа округлих цилiндрiв. Вони, здається, стали бiльшими, нiби потовстiшали. А свiтло-зелених куль уже немає, вони безслiдно зникли.

"Тварини?.. Тодi чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсiм не схоже, - вагався Ван Лун, остерiгаючись вийти на загадкове плато. - Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулi не зникли. їх пожерли тi жовтi ковбаси. Напали i пожерли. А як? Не розумiю..."

Рух на просторому i широкому плато не припинявся анi на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всi цi кулi й цилiндри були дуже легкими, немовби наповненими повiтрям: чи ж не вiтер переносить їх з мiсця на мiсце? Але тодi в них немає нiякої небезпеки для нього, немає рацiї витрачати час на їх розглядання.

- Поспiшайте, товаришу Ван, поспiшайте! Ми чекаємо вас i дуже турбуємося, - повторював тривожний голос Галi Рижко. - Чи не збилися ви з вiрного напряму? Пеленгуйте нас!..

Цей вiрний напрям пролягає прямо через широке плато, вiд краю до краю заселене незнаними дивовижними живими iстотами. Обходити плато - ого, це, мабуть, кiлька зайвих кiлометрiв, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хiба тiльки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч цi iстоти i здаються легкими, але - хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього i пошкодять рамку? Нi, обачливiсть не завадить.

Ван Лун намiтив точний напрямок через плато - по прямiй лiнiї до далекого старого кипариса на тому боцi: цей орiєнтир буде добре видно з першої-лiпшої точки плато. Голос Галi Рижко послабшав i тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.

"Нiчого, Галю, на рiвному плато не зiб'юся з шляху. Потiм знову перевiрю. Вперед!"

Дивнi iстоти не звертали нiякої уваги на людину в скафандрi, що наближалася до них. Вони все так само рухалися i перекочувалися по травi. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумiлi iстоти, повз якi вiн швидко проходив. Що ж це таке, зрештою?

Драглистi, пульсуючi тiла їх були зодягненi у зморшкувату щiльну плiвку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали анi голiв, анi кiнцiвок i все ж таки вони поводилися, наче живi iстоти, жодної митi не лишаючись нерухомими. Наче великi пухкi пузирi, вони накочувалися одна на одну, обмiнювалися мiсцями, горiшнi зiсковзували з нижнiх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато.

Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Вiдстань мiж окремими купами то збiльшувалася, то зменшувалась, i тодi мiж ними лишалися дуже вузькi проходи. Що далi йшов Ван Лун, то бiльше зустрiчав таких куп - i час вiд часу вiн змушений був квапливо пробiгати в проходах мiж ними, поки вони не зiмкнулися.

Ван Лун уже не йшов, а бiг: вiдшукувати проходи ставало дедалi труднiше, треба було раз у раз звертати налiво чи направо, стежачи за рухом куп. Ось вiн не розрахував напряму - i велике скупчення блiдо-рожевих куль штовхнуло його в бiк.

- Ого! - вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберiгши рiвновагу.

Незрозумiлi iстоти виявилися зовсiм не такими легкими i повiтряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала досить значну вагу, немовби тi пухирi були наповненi водою. I вiдштовхнути вiд себе купу, що рухалася, не змiг би навiть силач.

На щастя, блiдо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван Луна, який вiдскочив i побiг далi, стараючись не ухилятися вiд намiченої ним лiнiї - до далекого кипариса на тому боцi плато. Проте вiн встиг помiтити, що купи дивних iстот чомусь почали пересуватися хуткiше. Вони поквапливо перекочувалися по травi, стикалися i вiдповзали вбiк, наче щось шукали на плато.

Iншим часом Ван Лун спинився б i, вiдiйшовши подалi, з цiкавiстю спостерiгав би це надзвичайне видовище. Дивнi iстоти виявляли всi ознаки збудження, їх забарвлення змiнювалося, переходило з одного блiдого вiдтiнку в iнший. Вони метушилися, перекидалися, падали, знову наповзали одна на одну. Кiлька невеличких куп поблизу вiд Ван Луна зiткнулися, з'єдналися в одну величезну, i так само швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрiбнiшi.

Втiм, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його значно бiльше непокоїло, що проходи мiж купами дедалi вужчали, йому доводилося насилу протискуватися ними. Складалося враження, що кожна з куп тiльки й чекала наближення Ван Луна, щоб перекинутися на нього усiєю своєю вагою. Вже два чи три рази йому ледве удавалося проскочити повз них, високi купи перекинулися не далi як за пiвметра вiд нього, розсипавшись м'якими важкими кулями.

- Зауважу, ролi перемiнилися, - пробурмотiв Ван Лун, криво усмiхаючись. - Полюю вже не я. Вони полюють на мене, чорти їх забирай!

Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижнi iстоти наче вiдчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усiх бокiв, вони метушилися бiльше й бiльше. Щойно Ван Лун вiдшукував прохiд i кидався в нього, як цей прохiд раптом зникав: назустрiч Ван Луну лавиною котилися кулi й округлi цилiндри. Вiн вiдбiгав убiк, до iншого проходу, проте й цей замикався перед ним, i знову на мандрiвника наповзали драглистi кулi й цилiндри, нагромаджуючись суцiльною рухливою стiною.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});