Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Якiсь нечiткi, неяснi спогади пролинали в головi похололого вiд жаху Сокола, Де вiн бачив щось подiбне? Коли це було? Таке - i разом з тим не таке, iнше?..

Нарештi, геолог згадав. Неслухняними пальцями вiн вiдстiбав кришку кобури, в якiй був автоматичний пiстолет, i нечутно, тремтячими губами шепотiв:

- Сколопендра... гiгантська сколопендра!

Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатонiжку, якщо б її збiльшити в сотнi разiв! А земна сколопендра - найнебезпечнiша iстота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко i Ван Лун в iлюмiнаторi астроплана першої ночi їх перебування на Венерi, ось який дракон заглядав тодi всередину мiжпланетного корабля...

Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собi жертвою i тепер не сумнiвалася в успiху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гiпнотизуючого погляду холодних безжалiсних очей. Нарештi, Соколу вдалося вихопити пiстолет.

Притулившись спиною до кам'яної брили, яка не дозволяла йому вiдступати, геолог спробував прицiлитися прямо в голову сколопендри, мiж її немигаючими очима. Проте нiколи в своєму життi Вадим Сокiл не був хоча скiльки-небудь вмiлим стрiльцем, нiколи не приваблювали його анi полювання, анi спортивна стрiльба. Не зайнявся вiн учбовою стрiльбою i пiд час польоту в мiжпланетному просторi, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим бiльше непридатний вiн був на роль стрiльця тепер, коли заважало хвилювання i ствол пiстолета стрибав перед його очима.

Геолог перехопив праву руку лiвою, щоб спинити тремтiння. Це не допомогло, пiстолет i далi стрибав у руцi. Тодi вiн, уже не намагаючись цiлитися, з одчаєм натиснув на спуск пiстолета. Вiн забув, що автоматична зброя стрiляє, як кулемет, випускає кулi одну за одною, якщо натиснуто її спуск.

Частий дрiб пострiлiв пролунав у мiжгiр'ї i змовк. Сокiл опам'ятався тiльки тодi, коли пiстолет перестав стрiляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск.

"Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пiстолета спорожнiв!" - прорiзала свiдомiсть Сокола страшна думка.

Пiстолет тепер не мiг допомогти: Вадим Сокiл навiть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.

Геолог безпорадно озирнувся. Вiдступати немає куди. Велика кам'яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох бокiв замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тiльки внизу, промiж брилою i вологим грунтом лишалася вузька щiлина, куди можна було б втиснутися. Але - хiба не знайдуть його i там довгi щелепи дракона?

Потвора повiльно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тiло звивалося, уздовж нього пробiгали внутрiшнi хвилi, якi пiдiймали по черзi твердi сегменти - вiд хвоста, що закiнчувався двома вигнутими вiдростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холоднi безжалiснi очi не вiдривалися вiд людини в скафандрi, що причаїлася, завмерши, бiля кам'яної брили, вони все ще гiпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.

Сокiл притиснувся до кам'яної брили. Вiн вiдчув, як товсте скло його шолома треться об камiння. I тiєї ж митi вiн побачив, як усього метрах у двох вiд нього зiмкнулися в повiтрi щелепи дракона.

- Що робити? Що робити?.. - несвiдомо шепотiв Сокiл, стискаючи єдину зброю, яка залишалася в нього, - кирку.

Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбi проти гiгантського павука з його м'яким тiлом, то нащо придатна була кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулубом?

Геолог ще раз озирнувся, безнадiйно подивився вгору. Над ним нависала кам'яна брила, висока i гладка, без будь-яких виступiв, по яких можна було б видертися нагору. I раптом Сокiл, не вiрячи очам, побачив угорi, високо над собою, постать людини в скафандрi. Людина ця стояла на краю скелi, вона немовби замахувалася правою рукою. Хто це?

- Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергiйовичу! - почув геолог дзвiнкий, напружений голос Галi Рижко.

Навiщо лягати?.. Втiм, роздумувати було нiколи. Сокiл кинувся на грунт i протиснувся до вузької щiлини мiж брилою i грунтом.

Секунда загрозливої, тривожної тишi - i заглушливий гуркiт вибуху струсонув його тiло. I знову стало тихо, тiльки осипалося десь зовсiм близько вiд нього дрiбне камiння, стривожене вибухом. Порятунок? Нi! Ось ще ближче, нiж камiння, що осипається, сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона дотягнеться до нього, нiщо вже не допоможе, не врятує...

"Кiнець!" - майнуло в головi Сокола.

Проте минула секунда, друга, третя - i нiчого не вiдбувалося. В шоломi знову залунав голос Галi Рижко - тепер уже зовсiм iнший, радiсно схвильований:

- Кiнець! Вилазьте, Вадиме Сергiйовичу! Вилазьте! Кiнець!

I зразу потому - знову звук щелеп, що зiмкнулися. Сокiл нiчого не розумiв: ось бiля самої його голови паща сколопендри, а Галя кричить-"вилазьте"!.. Куди?

А дiвчина кликала його й далi:

- Та вилазьте нарештi, Вадиме Сергiйовичу! Що ви, знепритомнiли, чи що?

Зусиллям волi Сокiл примусив себе трохи пiдвести голову i визирнути iз щiлини. I зразу ж таки вiн здригнувся. Прямо перед ним була роззявлена паща сколопендри, живої i, як i ранiше, грiзної. Її щелепи судорожно змикалися i розмикалися. Але, як це не дивно, голова потвори не посувалася до нього. I холоднi немигаючi очi втупилися вже не в нього, а кудись убiк.

Обережно, крадькома, щоб рухливi гострi щелепи не зачепили його, Сокiл видряпався з вузької щiлини, пiдвiвся на ноги, все ще притримуючись за кам'яну брилу.

Бiля самої скелi корчилося гiгантське тiло в блискучому панцирi, але на мiсцi голови на тулубi була широка рвана рана. Вiдiрвана голова була вiдкинута вибухом гранати. Потвора не вмерла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими нiжками жив iще своїм власним життям. Продовжувала жити i вiдiрвана голова. Вона все ще ворушила щелепами, немов i зараз намагалася схопити, вбити i розтрощити на шмаття здобич, на яку полювала тiльки хвилину тому.

- От живуча голова! - пролунав голос Галi Рижко, яка хутко спускалася схилом мiжгiр'я до Сокола. - Дивiться, Вадиме Сергiйовичу, їй вiдiрвало голову, а вона все ще живе! Обережнiше, Вадиме Сергiйовичу, не пiдходьте близько, бо вона зненацька може зачепити вас... Треба сфотографувати цю штуку, адже ж це буде прекрасний зразок для колекцiї Ван Луна. От шкода, що не було часу сфотографувати її живою i непошкодженою! Втiм, i так непогано. Ну й дракон, ну й страховисько!

Дiвчина явно наслiдувала в поведiнцi манери її кумира в мистецтвi полювання i влучної стрiльби, безстрашного Ван Луна. Вона робила вигляд, нiби взагалi не трапилося нiчого, вартого уваги: так, мовляв, дрiбничка, маленький випадковий епiзод, тiльки i всього...

Але Сокiл уже не слухав її. Та вiн i нездатний був зараз взагалi нiчого почути. Вiн дивився на кам'яну брилу, пiд якою щойно ховався. Вiд вибуху атомiтної гранати брила луснула, розсiлася на двi частини. А шматок її бiля самого пiднiжжя розсипався великими i дрiбними уламками. I серед тих уламкiв тьмяно, металiчно виблискували якiсь округлi камiнцi. Скалок було багато, вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усi боки. I всюди в них виблискували свiтло-жовтi металiчнi вкраплення!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});