Відьма - Олде Хьовелт Томас

— А я хотів би скуштувати павича, адже Катаріна так його полюбляє!

Гризельда трохи розслабилася й засміялась.

— І це таки правда, — сказала вона. І чи не звучали в її голосі нотки гордощів? — Дійсно, полюбляє. З якої б іще причини вона так довго за нього чіплялася?

— І що б там не говорили, той, хто подарував їй того павича, справді знає, як уникнути кризи. Саме тому нам теж потрібен павич. — Гризельда зашарілася, і Марті негайно скористався шансом.

— Знаєте, ми з партнеркою організовуємо тематичні вечори, присвячені Катаріні, й там робимо усе те, що робить відьма. В минулі вихідні ми прив’язали нашого чихуахуа на кличку Ґауді до гілки на дереві. Ми так з того реготали, що, думали, обмочимося. Селфі не хочете подивитися?

Усмішка Гризельди вмить зникла разом зі зніяковінням. Натомість вибухнув гнів, спресований за довгий час.

— А хай тобі грець, брудний шмаркачу! — заревіла вона. — Будеш тут мені глузувати з моєї Катаріни! Ану, забирайся звідси к бісовій матері! — Вона рвучко вхопила з полиці здоровезний батон салямі й, вискочивши з-за прилавка, попрямувала до Марті, який спостерігав за нею майже з благоговінням, але вчасно встиг вилетіти за двері, від чого дзвіночки на вході несамовито забряжчали йому вслід.

— Тебе, чоловіче, треба до Дудлтауна запроторити, — верещала Гризельда йому навздогін. — Стережись, а то я донесу про тебе раді! Я знаю, ти з тих вундеркіндів Гріма! І я дізнаюсь, як тебе звати!

Вона з граційністю бегемота покрокувала назад і грюконула дверима. А в центрі управління Воррен від реготу аж завивав, ніби вовк у місячну ніч.

— Цій жінці треба «Оскара» дати, — стогнав він.

Та як там що, Грім не розумів, яким чином Гризельдині справи були пов’язані зі смертю собаки або із закривавленим струмком. Однак втручання у відьмині справи все одно було суворо заборонено через непередбачувані наслідки такої поведінки. У Гріма не було іншого виходу, як сповістити про все Колтона Метерса. Голова ради зустрівся з ним у своєму котеджі на вершині Соснового пагорба, обнесеному старим, іржавим парканом, ніби то був сам будинок Франкенштейна. Стариган слухав розповідь, дедалі сильніше насуплюючись, а наприкінці здивував Гріма тим, що сказав:

— Роберте, облиш це. Пані Холст — чесна жінка, недавно вона пережила величезний стрес. Та й до того ж, ми маємо почекати й подивитися, якими будуть наслідки її дій. Може, не такими вже й поганими.

Грім не вірив власним вухам.

— Але ж вона…

— Добре, що ти порушив це питання, — продовжив Метерс, наче нічого не сталось, — і ми, звичайно, повинні наглядати за пані Холст, але наразі раджу тобі: не чіпай лихо, доки тихо.

Роберт Грім хотів закричати йому в обличчя, що те лихо пробудилося ще кілька століть тому, що воно насправді блукає вулицями міста з піною біля рота й вишкіреними зубами. Але довелося повертатись додому ні з чим. «Він покриває її через справу Рота, — подумав Грім. — Коли ж він нарешті припинить гратися в цю брудну гру?»

І відразу ж знайшлася відповідь: «Коли ти сам матимеш міцні яйця і даси йому відсіч».

Але Грім не хотів втрачати роботу й тому припнув язика. Увечері, після того, як вщухла буря і відьма нарешті покінчила зі своєю незрозумілою пристрастю до мертвого павича, він подумав, що, можливо, так буде краще. Авжеж, це порушення протоколу і навіть лицемірство, але нехай вже буде. Усе, здається, повертається до звичного стану. Ніхто не хотів більше говорити на цю тему, яка до того домінувала в усіх розмовах. Люди воліли забути про тривогу, стерти будь-які спогади про неї. Так само зробив і Роберт Грім. Він почав вірити у те, що сталося маленьке диво: Блек-Спрінг подолав смугу пов’язаних з Катаріною нещасть — та ще й майже без утрат.

Так він і міркував собі аж до вечора суботи, коли погані новини знову постукали у двері.

Мовчки і з закам'янілими обличчями Клер, Воррен і Грім — присутні на той час співробітники Відьмоконтролю — слухали Стіва Гранта і Піта Вандермеєра. Говорив головним чином Стів. Ось про що вони розповіли: Джейдон Холст — Боже мій, уявіть собі, син отієї відчайдушної вдови м’ясника — систематично тероризував відьму, встромив у неї канцелярського ножа, а потім нацькував на неї собаку Гранта. А щоб помститися за загибель Флетчера, Джейдон, Джастін Вокер та Бурак Шеєр записалися добровольцями Відьмоконтролю і тим отримали безперешкодний доступ до Катаріни, а Грім на це повівся. Про приголомшливі, жахливі наслідки тієї грубої помилки свідчило відео, зняте сином Гранта.

Коли кліп добіг кінця, довгий час ніхто з них не міг вимовити ані слова. Тіснувата зона відпочинку Відьмоконтролю раптом здалася вкрай замалою, ніби з неї висмоктали кисень, і вони повільно задихалися. Грім відчув, як його серце несподівано стрибнуло, ніби кінь, що стає дибки, потім зробило ще кілька таких стрибків, перш ніж повернутися до звичайного ритму.

Милосердний Господи, каменування. На отих кількох кадрах, де видно, як вони жбурляють каміння їй в обличчя.

Раптом його обпекла думка, яскрава, ніби палаючий фосфор: «Вони ж легко могли розірвати шви на її очах!»

Клер, що так і сиділа з розкритим ротом, заговорила першою:

— Коли це сталося? Ви кажете, у четвер по обіді?

Стів кивнув.

— Мабуть, до четвертої, тому що о четвертій Метт і я повернулись додому.

Її очі ставали усе ширшими, і Грімові геть не подобався їх вираз.

— Можете точніше визначити час?

Стів повернувся до макбука, двома пальцями клацнув по відео і відкрив меню властивостей.

— Дивіться, ось воно. Вміст створено: четвер, 8 листопада 2012 року, 15:37.

— Боже мій! — Клер затулила руками рот, ляснувши себе по губах. — Саме тоді померла та стара пані.

— Хто? — перепитав Грім, не знаючи, про що вона каже.

— Рита Мармелл. Пацієнтка у будинку для літніх «Роузбург». Коли вона у четвер по обіді грала в карти, в неї стався інсульт. Лікар заявив, що її стан здоров’я був відносно непоганим, тож інсульт став для нього цілковитою несподіванкою, але в її віці такі речі трапляються, отже, я на це не звернула уваги. У свідоцтві зазначено, що її смерть була зафіксована за чверть четверта, після того, як серцево-легенева реанімація виявилася безрезультатною.

Піт Вандермеєр і Стів обмінялися приголомшеними поглядами.

— Хіба не те саме вона зробила у 1967 році? — сказав Піт. — Коли ті лікарі спробували відкрити їй рота? Троє літніх людей тоді у місті впали мертвими від інсультів.

Воррен зрозумів, до чого той гнув.

— Минають роки, а вона просто стоїть собі, ніби скутий ланцюгами ведмідь у сплячці. Але варто тільки наблизитись, і… — він плеснув у долоні, й усі підскочили від цього лункого звуку.

«Ніби скутий ланцюгами ведмідь у сплячці, — подумав Грім і раптом зіщулився. — І чекає на… на що?»

— Вона, швидше за все, посилає цю потворну енергію, коли перебуває під великим фізичним або емоційним стресом, — сказав Воррен. — Ну, й найслабші серед нас просто… не витримують.

— Якщо це правда, тоді хлопці вбили ту жінку — безбарвним голосом підсумував Грім. У різкому, безжальному люмінесцентному освітленні усі ці люди видавалися блідими і спустошеними, але водночас якимись знерухомленими. А якщо про все це, не дай Бог, дізнається місто? «Якщо ти хочеш дізнатись, який вигляд має стриманість, оглянься як слід довкола себе, — подумав він, — бо потім ти її вже довго не побачиш».

— Добре, — Грім зняв окуляри і почав протирати скельця. — Нам треба затримати цих йолопів так, щоб було якомога менше розголосу. Якщо про це дізнаються раніше, ніж ми їх ізолюємо, тут почнеться справжнє пекло.

— А ви гадаєте, воно не почнеться, якщо люди дізнаються про це по тому? — запитав Піт.

— Гадаю, воно буде в будь-якому разі, але принаймні хлопців не лінчують.

— Я теж на це сподіваюся.

Грім витріщився на нього: