Відьма - Олде Хьовелт Томас

З кухні донісся спочатку придушений плач, а потім — з духовки — тріск паперу для випікання. Невдовзі запах згорілого тіста заповнив кімнату. Стів заплющив очі, коли Джоселін шумно змахнула зіпсований кіш у кошик для сміття, а таця з-під пирога дзенькнула, впавши в мийку. Обличчя жінки було мокрим від сліз, вона відштовхнула Стіва і пішла нагору. Стів зайшов до кухні й зазирнув у кошик для сміття. По краях кіша не залишилося майже нічого їстівного, а ось його середина мала непоганий вигляд. Він обережно виклав його на тарілку, обрізав підгорілі краї, накрив алюмінієвою фольгою й залишив на кухонному робочому столі. Зробивши це, Стів вийшов надвір. Він спіймав себе на бажанні зняти за звичкою Флетчерів повідець із гачка, а потім згадав, що ще вчора відніс його до сараю разом з кошиком.

Стів хутко йшов, ховаючи руки в кишенях, а навколо завивав вітер, морозячи йому вилиці — аж до оніміння. Він перетнув поле для гольфа і кілька миль простував повз високий паркан Вест-Пойнту, віддаляючись від Блек-Спрінга. Чорт, мабуть, Джоселін таки мала рацію, мабуть, він надто швидко від того всього відхрестився. Стів щиро спробував воскресити в пам’яті те невловиме, що вплинуло на них — бодай на хвилину або дві — тієї ночі, коли їм здалося, що вони почули Флетчерів гавкіт. Звісно, то була нісенітниця, і він відмовлявся у неї вірити. Те почуття наразі здавалося далеким, ніби пропасниця, що охопила усього його в лісі, коли він побачив мертвого Флетчера або коли зламав відьомське коло з поганок. То були миті панування чогось ірраціонального, чогось зовсім йому не непритаманного. Ці миті змушували його почуватися по-дурному, збентежено. «Що поховане, те поховане, — подумав він, — і на тому кінець».

А от решта його сім’ї дурницею це, швидше за все, не вважала. Стіву було від того боляче, хоча він і не був готовий це визнати. А втім, хіба не було це і його відповідальністю також?

«Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

Стів вирішив поговорити з Тайлером, як тільки випаде слушна нагода.

Увесь вечір вони почувалися так, ніби їхній дім потрапив до зони з низьким атмосферним тиском. Джоселін і Метт принаймні з’їли по шматку кіша, а ось Тайлер навіть не спустився на перший поверх, пробурмотів щось про необхідність готуватися до іспиту і попросив його не турбувати. Тієї ночі Джоселін і Стів лежали кожен на своїй половині великого ліжка, повернувшись обличчями до протилежних стін, а в пустоті між ними ніби тремтіли невимовлені слова. Стів довго лежав без сну, але, врешті-решт, його зморила втома, і він заснув.

Уранці за сніданком Джоселін сказала:

— Я б усе ж таки повернула коней додому після того, як ми поїздимо верхи по обіді. Гадаю, ти маєш рацію. Швидше за все, нічого з ними не станеться.

Стів кивнув, відчуваючи полегшення.

— Якщо хочеш, я приїду до вас із трейлером.

Вона похитала головою:

— Ми з Меттом упораємось самі.

Ні про що більше вони не говорили, але бодай початок примиренню було покладено, а Стів не хотів квапити події. Напруга в їхніх відносинах ніколи не тривала довго, проте цей випадок був особливим, більш чутливим, він потребував делікатності. Він думав про це в університеті протягом дня, а коли по обіді на задньому дворі згрібав граблями листя, то дійшов висновку, що, зрештою, не все у них було так вже й погано. Тим часом на в’їзді до гаража Джоселін і Метт чіпляли до машини трейлер. То був один із тих листопадових днів, у якому вже вчувався перший легкий подих зими. Стів глибоко, на всі легені, вдихнув холодне осіннє повітря і заспокоїв себе думкою про те, що в місті, мабуть, жило чимало людей, у яких все було набагато гірше, аніж у них.

Він ще порався на задньому дворі, коли Джоселін вийшла надвір у костюмі для верхової їзди й закричала:

— Стіве!

В її голосі була тривога.

— Стіве, негайно йди сюди!

Він впустив граблі на купу листя і побіг до кухонних дверей.

— 3 Тайлером щось сталося. Він не відповідає… і не реагує на мене.

Джоселін повела його до вітальні. У присмерковому світлі Тайлер сидів на кушетці, підібгавши ноги. Лише кілька секунд знадобилося Стівові, щоб поставити діагноз: у хлопця ось-ось почнеться або вже почався психоз. Пальці його ніг судомно скрутилися, волосся скуйовдилося, суглоби пальців побіліли. Розширеними, невидющими очима він вдивлявся у далечінь. Стів згадав, що подібний вираз обличчя бачив у пацієнтів відділення психіатрії, які свідомо намагалися втекти від реальності. З таким виразом на обличчі людина залишає світло і йде у темряву. Стів притамував раптовий вибух гострого страху.

Він опустився на коліна перед Тайлером і поклав руки йому на плечі.

— Агов, Тайлере, подивись-но на мене…

Потім легенько його поторсав, щоб вивести зі ступору. Тіло Тайлера відразу ж піддалося, і це ще більше налякало Стіва. Він очікував, що тіло сина буде таким само скам’янілим, як і пальці його рук і ніг, і це було б ознакою притомності. Але тіло Тайлера поводилось, ніби солом’яна лялька. Стів поклав руку йому на карк, великим і вказівним пальцями злегка стиснув хребці.

— Що з ним таке? — перелякано запитала Джоселін і теж стала перед хлопцем на коліна. У прочинених скляних дверях з’явився Метт і з жахом дивився на це видовище.

— Це шок, — сказав Стів. — Джоселін, дай води.

Дружина пішла по воду, а Стів сів на кушетці поряд із сином. Він обняв його і почав злегка погойдувати вперед і назад. Шкіра Тайлера була холодною і вогкою на дотик. «Гей, синку, це мине, усе буде в порядку», — бурмотів Стів, повторюючи ці слова ніби мантру. Та в душі він проклинав сам себе, адже знав: ніщо вже не є і не буде в порядку, він знав це з тієї самої миті, коли, перш ніж ошаленіли коні, Роберт Грім почав допитувати Тайлера. Він тоді бачив це в його очах. І чому він не доклав зусиль, щоб витягти з нього ті таємниці? Ото вже телепень.

— Що ж ти робиш, синку? Ти ж нас лякаєш на смерть. — Він ще дужче обняв сина. — Тайлере, я тут, із тобою. Що б там не сталося, я завжди з тобою. Усе буде гаразд.

Врешті-решт його зусилля дали перший результат. Тайлер почав тремтіти в його обіймах. Почав відтавати застиглий вираз його обличчя з невидющим поглядом. Губи затремтіли, з них зринув тихий, приглушений стогін. Очі розкрилися і стали вологими. А руки, дрижачи, потяглися вгору і знову безпорадно впали.

Джоселін повернулася зі склянкою води і рушником, поставила воду і поклала рушник на табурет перед ними. Але Стів того майже не помітив, адже саме в ту мить Тайлер подивився на нього нещасним поглядом, і в його очах було стільки горя і відчаю, що серце Стіва вмить сповнилося гарячою, майже хмільною любов’ю і водночас нудотним почуттям розкаяння.

— Послухай, Джоселін, може, ви з Меттом поїздите верхи?

— Але я не можу лишити його ось так… з ним усе буде гаразд?

— З ним усе буде добре. Мені здається, нам варто провести тут трохи часу удвох.

Він виразно подивився на неї, і Джоселін усе збагнула. «Ходімо, Метте», — звернулася вона до молодшого сина, випроваджуючи його з кімнати. Вона зачинила за собою скляні двері, і з-за них деякий час приглушено долинали сердиті Меттові протести. А потім вони удвох вийшли крізь кухонні двері, й запала тиша.

«Отже, синку, ми тепер удвох», — подумав Стів. Ця мить була особливою, ніби вони довго блукали поодинці й нарешті зійшлися разом. Ось вони сидять удвох: він і старший син, його син. Ніби обидва довго чекали на цю мить — і те чекання почалося не з дивної ночі кілька днів тому, коли Тайлер босоніж вийшов слідом за ним надвір, і навіть не тоді, коли вони сперечалися щодо Лорі на початку жовтня, — ні, вони чекали довше, набагато довше. Повернувши сина з безпросвітної пітьми, Стів знав: у тому, що він витягне з нього на світло, не буде нічого приємного; попри те, саме зараз його переповнювало почуття глибокої, всеохопної любові.