Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Микола Петрович покликав мене:

- Галю, ваша черга до екрана локатора!

Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Менi думалось, що панорамний радiолокатор одразу ж таки вiдкриє менi всi захованi таємницi Венери. А насправдi було зовсiм не так.

Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екранi той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й iншi плями, меншого розмiру. I бiльше нiчого я не могла розглядiти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такi щiльнi, як це здавалось неозброєному оку, але досить густi, наче сiрий туман. Так ось вiн, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океанi! Або на суходолi, по берегах океану...

Але це було неможливо, наш панорамний радiолокатор з якоїсь невiдомої причини працював погано. А мiж тим, мабуть, i зараз пiд цим сiрим туманом блукають якiсь тварини, незнанi нами потвори. Вони i не пiдозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землi... Якi вони, цi потвори?..

I мимоволi перед моїми очима виникали химернi силуети дивних потвор доiсторичних часiв, про якi менi розповiдав ще на Землi Вадим Сергiйович,про яких ми стiльки говорили вже тут, в астропланi. Iгуанодони, бронтозаври, птеродактилi... археоптерикси... Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!

Але панорамний радiолокатор допомагає мало. Суцiльною завiсою пливуть над загадковою поверхнею Венери густi хмари, не лишаючи нiде навiть найменшого просвiту. I даремно ми намагаємось роздивитися щось на екранi локатора. Нiчого, крiм тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми... Наш астроплан, як i ранiше, лине вперед i вперед. Скiльки ж часу нам ще летiти до Венери?..

Микола Петрович покликав Ван Луна до навiгаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали i записували, перевiряючи за приладами i записами. А потiм Микола Петрович урочисто оголосив:

- Починається новий етап польоту, друзi мої! Ми вже в зонi реального притягання Венери!

Притягання - отож, буде й вага?.. Навiть дивно, що доведеться знову вiдчувати її. Не можна буде перелетiти одним махом з одного кiнця каюти до iншого, доведеться робити зусилля, щоб пiдняти важку рiч, просити кого-небудь допомогти...

Микола Петрович скомандував:

- По гамаках, друзi! Ви, Галю, лягайте в мiй, я буду в крiслi навiгаторської рубки. I не забудьте добре закрiпити запобiжнi ременi!

Немов я сама не розумiю... навiть образливо!

Ми залишили навiгаторську рубку. Я виходила останньою i, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Вiн сидiв у крiслi впевнено i спокiйно.

I я мимоволi позаздрила його самовладанню, його спокоєвi. Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тiльки пасажирами мiжпланетного корабля. Нам лишалось тiльки чекати, доки астроплан опиниться на Венерi. А вiн, Микола Петрович, вiв корабель. В його руках була доля i наша, i цiлої експедицiї.

Я знала, що в разi потреби за пульт керування могли б сiсти i Сокiл, i Ван Лун: вони спецiально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них мiг би залишатися таким спокiйним i стриманим бiля пульта мiжпланетного корабля пiд час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечнiших етапiв нашої подорожi. Так, навряд чи в цьому я була певна...

Микола Петрович тримав у своїх спокiйних руках, що лежали на пультi, нашу долю. Починався спуск на Венеру!

Роздiл тринадцятий,

що описує круговий полiт мiжпланетного

корабля навколо Венери i великi труднощi,

якi виникли перед астронавтами пiд час

спуску на вкриту непроникливою завiсою

хмар планету.

Якщо б хтось мiг збоку спостерiгати наближення мiжпланетного корабля до Венери, вiн побачив би своєрiдну, дивовижну картину.

Холодний, прозорий, наче кришталь, простiр. Порожнеча без кiнця i краю. Тiльки простiр, тiльки безмежний простiр в усiх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкиданi незчисленнi яскравi дiаманти, багатобарвнi самоцвiти Всесвiту, зiрки.

Буйно розливає своє слiпуче промiння гiгантське Сонце - i не можна зрозумiти, чи стоїть на мiсцi ця вiбруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невiдомому просторi.

А в потоках гарячого сонячного промiння з вражаючою швидкiстю мчить у просторi друга, ще бiльша, як здається звiдси, куля. Але вона темна, обгорнута в щiльнi хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повiльно обертається навколо своєї осi i мчить у невiдомiсть, мчить безнастанно, пролiтаючи кожної секунди близько тридцяти п'яти кiлометрiв. Це - Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємницi пiд густою пеленою хмар.

А недалеко вiд величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русi, лине блискуча крихiтна порошинка. Вона виблискує в промiннi Сонця, мов iскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобi, мiзерна металiчна порошинко, i не намагайся! Ти така малесенька, - гiгантська планета, неквапно обертаючись в просторi, розчавить тебе своєю масою, знищить, навiть не помiтивши цього! Але металiчна порошинка все так само летить i летить, наближаючись навскоси до орбiти Венери.

Мiльярди зiрок здивовано поглядають на дивну, вiдважну порошинку; навiть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цiкавiстю позирає сюди.

А порошинка лине далi й далi - впевнено i прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помiтна металiчна рисочка, схожа на крихiтну сигарку,- вона вперто летить своїм шляхом.

I ось з одного її боку виникає ледве помiтна хмаринка диму, що повiльно тане в холодному просторi.

Академiк Микола Петрович Риндiн, прицiлюючись всiм корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атомiту вибухнув; вогонь i розпеченi гази вилетiли iз сопла ракети на правому крилi. Астроплан здригнувся - i ледве помiтно змiнив напрям убiк.

Хмаринка диму розтанула в просторi. її вже немає. Металiчна сигарка майже не змiнила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.

Над гамаками центральної каюти свiтився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний свiтло-сiрий диск Венери. Погляди трьох мандрiвникiв, пасажирiв загальної каюти, не вiдривались вiд нього. Диск збiльшувався, вже ледве вмiщуючись в рамках екрана. Сiрий загадковий диск, затягнутий суцiльною пеленою хмар.

Вiдстань мiж планетою i блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зiткнуться. Ще мить - i астроплан розiб'ється, перетвориться на порох, на нiщо... Але саме в цю секунду з його правого боку з'явилась iще одна хмаринка диму.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});