Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

У нашiй каютi панувала сутiнь, але з тону, яким вiдповiдав менi Сокiл, я зрозумiла, що вiн посмiхається.

- Нiчого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформi, мiж розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисцi. Ну, ми встановили її в потрiбному напрямi, як показав Микола Петрович. Потiм включили її двигун, а самi вiдiйшли вбiк. I вона майже одразу рвонулася i полетiла назад, до Землi. Тiльки i всього.

Я була незадоволена. Така важлива подiя - а вiн так сухо розповiв про неї! Проте Вадим Сергiйович, трохи помовчавши, додав, нiби розмiрковуючи вголос:

- Нi, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що менi й справдi стало не по собi, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газiв. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. I все ж таки мене трохи штовхнуло. Я вiдчув, що мене вiдносить вбiк вiд астроплана. Немов щось тягне в простiр. I не те, щоб я падав, нi, не так. А немовби вiдпливаю, вiдносить мене повiльною, проте мiцною течiєю... i схопитися нема за що, i пливти нема в чому... це тобi не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате вiдчуття. Власне кажучи, нiчого небезпечного, - вiв вiн далi, нiби виправдовуючись, - адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки бiля верхнього люка, отож нам нiщо не загрожувало. Та, крiм того, мусило вплинути i власне притягнення астроплана, яке обов'язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумiв. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розумiти розумом i все ж таки пiддаватися емоцiйним вiдчуттям, особливо, коли вони незвичнi... Так, мабуть, я довго пам'ятатиму цю хвилину!

Дивно, але цього разу навiть насмiшкуватий Ван Лун не вiдгукнувся яким-небудь жартом. Вiн задумливо сказав:

- Думаю, це правда. Людина - жива, вона багато вiдчуває. Розум не завжди зверху. Машина нiколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.

Всi змовкли. А я уявила собi, що стою на корпусi астроплана, в темнiй порожнечi... навколо тiльки далекi холоднi зiрки... i от мене вiдносить убiк, i трос вiдчепився... i я лечу в чорний, безконечний простiр... i астроплан все далi й далi вiд мене... i я залишаюсь сама в цiй порожнечi... Нi, це надто страшно! Навiть пiт на лобi виступив! Краще думати про щось iнше. I я спитала Ван Луна:

- А чому все ж таки ми почули сьогоднi Землю, товаришу Ван Лун? Чому космiчне промiння пропустило до нас передачу Землi, а не заглушило її, як ранiше?

Ван Лун, мабуть, знизав плечима.

- Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тiльки якщо Микола Петрович не спить.

Голос Миколи Петровича звучав мрiйно, коли вiн вiдповiв:

- Нi, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рiдної Землi, який ми так хотiли почути, так чекали весь час. I ось ми почули його, - турботливий, стривожений... Менi згадалися нашi розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, вiдриваємося вiд неї. Пам'ятаєте?

- Так, пам'ятаю, - трохи сконфужено вiдгукнувся Сокiл.

- Як бачите, ви були не правi, Вадиме. Ми не вiдiрвалися вiд Землi, вона з нами завжди й всюди, наша Батькiвщина. Навiть у безмежних просторах Всесвiту. Де б ми не опинились, наш народ i Батькiвщина думають i пiклуються про нас. Як це прекрасно, друзi мої! Яке щастя бути сином радянської Вiтчизни!..

Вiн замовк. Нiхто з нас не насмiлювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самi ми були також схвильованi його словами, теплими й зворушливими.

Але от Микола Петрович заговорив знову:

- Тепер вiдносно вашого запитання, Галю. Вiдповiдь на нього може бути зовсiм не такою складною, як вам здається.

- Та що ви!

- Ось послухайте. Це, звичайно, тiльки попереднi думки, вони ще потребують перевiрки. Проте справа уявляється менi такою. Потужний потiк космiчного промiння, до якого ми потрапили незабаром пiсля вильоту з Землi, має свої межi. Можливо, що космiчне промiння поширюється не суцiльно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летiли, прорiзаючи один з подiбних потужних потокiв, який, судячи з спостережень Вадима, iде з боку крабовидної туманностi Тельця. I цей потiк заглушав усi радiосигнали. А тепер, як менi здається, ми вилетiли з того потоку, принаймнi з найбiльш iнтенсивної його частини. Тут, у цьому районi космiчного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потiк промiння слабший, вiн менше викривлює i заглушає радiосигнали. Хоча в навушниках i тривають трiскотiння i гуркiт, але, як ви помiтили самi, вони стали значно слабшими. I ми дiстали можливiсть розбирати сигнали з Землi. Ну, можливо також, що й у нас на Землi збiльшили потужнiсть передавача, точнiше його скерували в наш бiк... Повторюю, все це тiльки мої здогадки: хiба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе новi спостереження, вимiрить iнтенсивнiсть, силу потоку космiчного промiння. I, може статися, наслiдки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довiдаємося завтра.

- Ще одна загадка, - вставив Вадим Сергiйович.

- Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв'язати, поправив його Микола Петрович.

- Будь ласка, хай буде завдання, - погодився Сокiл. - Перед нами їх стiльки, що й не злiчити... i одне важливiше за iнше.

- Вважаю, це дуже добре, - втрутився Ван Лун. - А то навiщо б нам летiти на Венеру? Туристи подорожують без дiла, нам треба працювати, розв'язувати завдання.

- Та хiба я сперечаюсь? - жваво озвався Сокiл. - Це само собою зрозумiло, Ван. В мене були зовсiм iншi думки, i ви їх пiдкрiпили своїм зауваженням, дорогий друже.

- Якi думки? Скажiть, прошу.

- Уявiть собi, про фантастику.

- Про яку фантастику? - в один голос здивовано поцiкавилися i Ван Лун, i Микола Петрович. Вражена була й я.

- А от про яку, - раптом захоплено заговорив Сокiл. - Ось ми з вами летимо в мiжпланетному просторi, летимо на Венеру. Це безумовний факт - i разом з тим, з погляду людей, якi жили ще в недалекому минулому, ну, скажiмо, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя,- це така ж безумовна фантастика.

- При чому тут п'ятдесятi роки нашого сторiччя? - заперечила я. - Вони минулися, тi роки, i нiякої фантастики в нашiй подорожi немає.

- Правильно, правильно, Галиночко, i я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому мiжпланетнi подорожi. I дивуюсь. Менi довелося прочитати чимало науково-фантастичних романiв на цю тему - i я завжди дивувався.

- З чого?

- А з того, що коли судити за цими романами, то мiжпланетнi подорожi завжди виникали i здiйснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирiшили - i полетiли. А навiщо? З якою метою? Невiдомо. За словами Ван Луна - як туристи.

- Та про що ви, Вадиме? - вже нетерпляче спитав Микола Петрович.

- Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кiлька найпопулярнiших у свiй час науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна "З Землi на Мiсяць". Чудовий роман, ним зачитувалися цiлi поколiння людей! I можна тiльки захоплюватися розмахом смiливої фантазiї Жюля Берна. Але...

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});