Рекурсія - Крауч Блейк

— Якщо ти зараз чуєш, то, будь ласка, не забирай мене звідси. Я зроблю все, що скажеш.

Однак замість відповіді — світанкова тиша.

Баррі знову відсьорбує каву й дивиться, як сонце ллється між дубовими гілками на прибиту інеєм траву, і трава починає парувати.

Гелена

5 липня 2009 року

День 613

Спускаючись сходами на третій рівень надбудови, Гелена думає про своїх батьків — особливо про матір.

Уночі вві сні їй чувся мамин голос.

Лагідна західна вимова.

Милозвучна м’якість.

Вони сиділи в полі біля старої ферми, де минуло Геленине дитинство.

Осінній день. Дзвінке повітря, підсвічене золотом надвечірніх годин, коли сонце пірнає за гори.

Дороті була молода, її волосся, ще каштанове, маяло на вітрі. Губи її не ворушилися, але голос був чистий і сильний. Гелена не згадає жодного промовленого матір’ю слова — тільки звук її голосу, що дотепер лунає в ній, неначе заклинання. Чиста самовіддана любов із присмаком щемкої ностальгії, від якої скніє серце.

Страшенно хочеться поговорити з батьками, але відколи два тижні тому з’ясувалося, що вони зі Слейдом випадково створили не пристрій для занурення у спогади, а щось значно серйозніше, вона не надто хоче торкатися теми спілкування з матір’ю та батьком. Іншим разом, пізніше, коли все вляжеться та перемелеться.

Їй непросто, адже треба усвідомити, що то за винахід вийшов у неї, змиритися з думкою, що Слейд відверто використав її, і зрозуміти, на що сподіватися далі.

А поки що вона повернулася до роботи в лабораторії.

Ходить у тренажерний зал.

До всіх усміхається.

І намагається бути корисною.

Вже перед дверима до лабораторії Гелена відчуває сильний викид адреналіну.

Сьогодні в них новий експеримент над Рідом Кінгом, дев’ятий. Знову реальність тремтить під ногами. І ніде правди діти, це хвилює.

Коли Гелена підходить до дослідного боксу, з-за рогу виринає Слейд.

— Доброго ранку, — вітається вона.

— Ходімо зі мною.

— Що сталося?

— Наші плани змінилися.

Напружений і заклопотаний, Слейд заводить Гелену до конференц-залу, заходить сам і зачиняє двері. Рід уже там, за столом, у подертих джинсах і плетеному светрі, міцно стискає в руках чашку гарячої кави. За час, проведений на платформі, він трохи додав у вазі, з очей вже зникла наркоманська порожнеча.

— Експеримент скасовується, — повідомляє Слейд, вмощуючись на чільному місці.

— Але ж я мав отримати за нього п’ятдесят тисяч, — нагадує Рід.

— Гроші тобі заплатять. Фактично ми його вже провели.

— Про що це ви? — запитує Гелена.

Слейд дивиться на годинник.

— Експеримент відбувся п’ять хвилин тому, — переводить погляд на Ріда, — ти помер.

— А хіба мало статися щось інше?

— Ти помер у капсулі, але в реальності нічого не змінилося, — каже Слейд. — Ти помер, от і все.

— Чому ви так гадаєте? — питає Гелена.

— Коли Рід помер, я сів у крісло й записав більш ранній спогад про те, як я порізався станком сьогодні вранці. — Слейд підіймає голову, тицяє пальцем у бридкий поріз на горлі. — Ми витягнули Ріда з капсули, я сів, помер і повернувся в ту мить, коли голився, щоб потім повернутися сюди та припинити хід експерименту.

— І в чому ж тут прокол? — запитує Гелена. — Задіяли замало синапсів?

— Ні, кількість синапсів була цілком достатня.

— Який був спогад?

— П’ятнадцять днів тому. Двадцяте червня. Рід вперше сів до капсули із закінченим тату «Міранда».

Гелені в голові неначе бомба розірвалася.

— Ще б йому не померти! — вигукує вона. — Це ж вам не справжній спогад.

— Що ти хочеш сказати?

— Тієї версії подій ніколи не було. Татуювання Ріду так і не закінчили. Він змінив отой спогад, коли помер у капсулі вперше. — Гелена дивиться на Ріда та крок за кроком формує цілісну картину. — А це означає, що ви не мали куди повертатися.

— Але ж у мене залишився спогад, — заперечує Рід.

— І який він? Темний? Статичний? Чорно-білий?

— У ньому ніби зупинили час.

— Так значить, це не справжній спогад. Він… не знаю, як сказати. Несправжній. Фальшивий.

— Хибний, — говорить Слейд і знову позирає на годинник.

— Тобто це не була випадковість? — Гелена свердлить Слейда лютим поглядом. — Ви все знали.

— Хибні спогади мене чарують.

— Чому?

— Вони подають… новий напрямок руху. Абсолютно інший вимір.

— Не знаю, що це в біса означає, але ж ми вчора домовлялися, що жодних карт…

— Щоразу, помираючи в капсулі, Рід обриває низку спогадів. І після зміщення реальності вони мертвіють у свідомості. Та що насправді відбувається з отими часолініями? Чи вони припиняють своє існування, а чи залишаються десь там, недосяжні для нас? — Слейд знову зиркає на свій годинник. — Про нинішній експеримент я пам’ятаю все в подробицях, у вас теж з’являться ці хибні спогади, найближчим часом. Вони мовчки сидять за столом, і Гелену огортає холод.

«Ми заграємо з тим, з чим не слід загравати».

Вона відчуває, як за очима з’являється біль. Тоді хапає з коробки на столі кілька серветок і намагається спинити ними кров з носа.

В її пам’ять вривається хибний спогад про невдалий експеримент.

Рід відключається в капсулі.

П’ять хвилин мертвий.

Десять хвилин.

П’ятнадцять.

Вона кричить Слейду, щоб той щось робив.

Кидається в бокс для досліджень, різко тягне люк на себе.

Рід спокійно плаває в капсулі.

Нерухомий, як труп.

Разом зі Слейдом вони витягають його й мокрого кладуть на підлогу.

Роблять йому штучне дихання, а доктор Вілсон каже через інтерком: «Гелено, не марнуйте сил. Минуло забагато часу».

Вона однаково не спиняється, піт заливає очі, Слейд переходить через зал і зникає в кімнаті з кріслом.

Коли він повертається, Гелена вже розуміє марність намагань і більше не рятує Ріда.

Вона забилася в куток і перетравлює той факт, що вони щойно вбили людину, вбили по-справжньому.

Не просто вбили.

Це сталося через неї.

Він опинився тут через її винахід.

Слейд починає роздягатися.

— Що ви робите? — дивується Гелена.

— Хочу все виправити. — Він переводить погляд на скляну панель з однобічною видимістю, що розділяє бокс і апаратну. — Хто-небудь, виведіть її, будь ласка, звідси.

Слейд голий лізе в капсулу, і в цю мить вдираються його підручні.

— Будь ласка, докторко Сміт, ходімо з нами.

Гелена спроквола підводиться і неохоче плентається в апаратну.

Там вона сідає за Сєрґєєм і лікарем Вілсоном, які саме реактивують Слейдів спогад про гоління та поріз.

У голові в неї постійно крутиться одна й та сама думка: «Це неправильно, це неправильно, це неправильно…»

Аж поки раптом…

Вона сидить тут, у конференц-залі, зупиняючи кров з носа серветкою.

Гелена дивиться на Слейда.

Той дивиться на Ріда.

А Рід із зачарованою усмішкою витріщається кудись у порожнечу.

— Ріде? — подає голос Слейд.

Ніякої реакції.

— Ріде, ти мене чуєш?

Той повільно повертає голову до Слейда, кров стікає по губах і крапає на стіл.

— Я помер, — каже він.

— Я знаю. І повернувся в спогад, щоб урятувати…

— І це було найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив у житті.

— Що ж ти бачив? — доправляється Слейд.

— Я бачив… — Рід намагається добрати слів. — Все-все. Бачив геть усе.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, Ріде.

— Кожну мить свого життя. Я нісся тунелем, який був наповнений ними, і це було просто шикарно. І я побачив там один спогад, який зовсім забув. Дуже вишуканий. Я думаю, це мій найперший спогад.

— Про що він? — питає Гелена.

— Мені було два роки, може, три. Я сидів у когось на колінах, на пляжі. Я не міг обернутися, щоб побачити обличчя, але знав, що це мій батько. Ми на Кейп-Мей, на узбережжі в Джерсі, куди раніше їздили на відпочинок. І ще я знав, що за спиною мама, хоч і не бачив її, а трохи далі, у прибійних хвилях, стоїть мій брат Вілл. Пахло океаном, кремом від сонця й кексами, які продавали на набережній. — По його щоках течуть сльози. — Скільки живу, я ще не відчував такої любові. Тиша та спокій. Ти в цілковитій безпеці. Це була ідеальна мить, поки я не…