Рекурсія - Крауч Блейк

Мама обертається до вікна.

Над рівнинами та передгір’ями ясно, а далі, над гірськими вершинами, купчаться чорні хмари.

В Гелени промайнула думка: ця хвороба — якась садистська, з присмаком шизофренії, подорож пам’яттю.

Хворий розум стрибає життєвими спогадами, свято вірячи, що живе в минулому. Він втрачає зв’язок із реальністю і дрейфує в часі.

— Вибач, що мене не було поруч, — каже Гелена. — Але ти не подумай, що це через небажання, я згадую про тебе і про тата щодня. Просто останні кілька років… вони були по-справжньому важкими. Ти єдина людина на світі, якій я можу це відкрити, але в мене був шанс побудувати власне крісло пам’яті. Здається, я колись тобі про це казала. Я збудувала б його для тебе. Мені хотілося зберегти твої спогади. Я думала, що зміню світ. Думала, в мене буде все, про що я мріяла. А вийшов пшик. Я підвела тебе. І багатьох таких, як ти, кого моє крісло могло хоча б частково врятувати від цієї… довбаної хвороби. — Гелена витирає очі. Вона не знає, чи слухає її мати. Можливо, це вже не має значення. — Мамо, я принесла в цей світ велике зло. Я не хотіла, так сталося, і ось тепер я змушена решту свого життя ховатися. Не треба було приїжджати сюди, але… Я мусила побачити тебе востаннє. Мусила сказати тобі все це…

— Сьогодні в горах буде буря, — мовить Дороті, не зводячи очей із чорних хмар.

Гелена робить глибокий тремтливий вдих.

— Еге, схоже, що так.

— Я ходила в ті гори з родиною, на Загублене озеро.

— Я пам’ятаю це. Я була тоді з тобою, мамо.

— Ми купалися в холодній воді, а потім грілися на теплих брилах. А небо було синє-синє, майже фіолетове. На луках цвіли польові квіти. Здається, що зовсім недавно.

Вони замовкають.

Блискавка б’є у пік Лонгс.

Надто далеко, грім до них не долинає.

«Як часто тут буває тато? — думає Гелена. — Мабуть, йому дуже важко».

Вона готова віддати все, щоб побачити його знову.

Гелена збирає всі фотографії та неквапно, одну по одній, показує матері. Водить пальцем по обличчях, називає імена, розповідає різні епізоди з власних спогадів. Спочатку обирає ті, що мали б бути, на її переконання, найважливішими й найціннішими для матері. Але якоїсь миті розуміє, що в кожної людини свій, особистий підхід. Вона може поділитися лише своїм.

І тут стається найдивніше.

Дороті дивиться на неї, і на мить її погляд прояснюється, оживає та стає осмисленим, ніби та жінка, яку завжди знала Гелена, якось пробилася крізь лабіринти деменції та зруйновані міжнейронні зв’язки, щоб хоч на швидкоплинну мить побачити свою дочку.

— Я завжди пишалася тобою, — каже мати.

— Чесно?

— Ти — найкраще, чого я досягла в житті.

Гелена, заливаючись сльозами, обіймає матір.

— Мамо, вибач, що я не змогла врятувати тебе!

Та коли вона розтискає обійми, мить просвітління вже минула.

Гелена дивиться в очі чужої людини.

Баррі

Червень 2010 року — 6 листопада 2018 року

Одного ранку Баррі прокидається й усвідомлює: сьогодні в Меґан випускний.

Його дочка — відмінниця і виступає з першокласною промовою.

Баррі плаче.

А потім настає осінь, і в будинку, де залишилися тільки він і Джулія, стає дуже тихо.

* * *

А якось серед ночі, в ліжку, дружина обертається до нього й запитує:

— Значить, так ти хотів би провести решту свого життя?

Він не знає, що їй сказати. Хоча ні. Все він знає. Баррі завжди був переконаний, що їхній шлюб розпався через смерть дочки.

Втрьох вони були сім’єю — і це об’єднувало Джулію та Баррі. Після загибелі Меґан їхні стосунки не протрималися й року.

Тільки тепер він готовий визнати, що розлучення було питанням часу. Його друга спроба пройти через шлюб робила цей процес повільнішим і не таким трагічним, та запустила його Меґан, яка виросла і стала торувати свій життєвий шлях.

Так що все Баррі розуміє. Просто не хоче казати цього.

Їхні стосунки проіснували стільки, скільки їм було відміряно, і жодною хвилиною більше.

* * *

Мати Баррі помирає точно так само, як він це пам’ятає.

* * *

Коли Баррі приходить до бару, Меґан уже сидить там, тягне мартіні й комусь есемесить. Якийсь час він її не бачить, вона для нього — лише одна з ефектних відвідувачок шикарного мангеттенського бару, що прийшли сюди на вечірній коктейль.

— Привіт, Меґс.

Вона кладе телефон екраном вниз, зісковзує зі стільця й обіймає батька дужче, ніж зазвичай, притягує до себе та не поспішає відпускати.

— Як справи? — питає вона.

— Дякую, все чудово.

— Точно?

— Авжеж.

Поки вона із сумнівом вивчає батька, той сідає і робить замовлення: мінералку «Сан-Пеллегріно» й порцію лайма.

— Як робота? — цікавиться Баррі.

Меґан перший рік служить соціальним працівником у громадській організації.

— Шалено клопітно й так само цікаво, але не хочу зараз про роботу.

— Я пишаюся тобою, ти це знаєш?

— Так, ти кажеш мені це щоразу, як бачиш мене. Послухай, мені треба в тебе дещо запитати.

— Ну давай. — Баррі відсьорбує своєї лаймової мінералки.

— У вас уже давно розладналося?

— Навіть не знаю. Трохи є. Можливо, вже не перший рік.

— Ви з мамою не розлучалися через мене?

— Ні.

— Можеш поклястися?

— Клянуся. Я хотів, щоб усе налагодилося. І мама, знаю, теж хотіла. Просто інколи потрібен час, щоб остаточно все побачити. Можливо, саме завдяки тобі ми не бачили, які нещасні, але ніколи не залишалися разом саме через тебе.

— Ти що, плакав?

— Ні.

— Кого ти хочеш надурити?

Меґан — молодчина. Годину тому Баррі у свого адвоката підписав угоду про розлучення, і впродовж місяця, якщо не станеться чогось непередбаченого, суддя підпише ці документи.

Баррі добирався сюди довго і, так, більшу частину шляху справді плакав. Один з величезних плюсів Нью-Йорка — усім до лампочки твій емоційний стан, головне, щоб без крові. Лити сльози привселюдно серед білого дня — тут те саме, що вночі у спальні плакати в подушку.

Можливо, тому, що це нікого не хвилює.

А можливо, і тому, що це місто жорстоке, і кожен його мешканець проходив через щось подібне.

— Як там Макс? — питає Баррі.

— Уже ніяк.

— Що сталося?

— Макс прочитав знамення на стіні.

— Що за знамення?

— «Меґан, Меґан — трудоголічка».

Баррі замовляє собі ще мінералки.

— Ти маєш дуже класний вигляд, — зазначає Меґан.

— Думаєш?

— Ага. Вже з нетерпінням чекаю жалісних історій про твої нові знайомства.

— А я з нетерпінням чекаю, коли вони врешті почнуться.

Меґан сміється, і в мимобіжних рухах її губ Баррі на хвильку знову бачить свою дівчинку. Він нагадує:

— У неділю в тебе день народження.

— Ще пам’ятаю.

— Ми з мамою за старим звичаєм хотіли б десь посидіти з тобою.

— А це не буде дивно з вашого боку?

— Ще й як буде, але ми тільки за, якщо ти нас підтримаєш. Навіщо псувати стосунки?

— Тоді я з вами, — каже Меґан.

— Так?

— Так. Я хочу, щоб усе в нас було добре.

* * *

Після посиденьок із Меґан Баррі йде перекусити у свою улюблену піцерію — не бозна-який респектабельний заклад Верхнього Вест-Сайду, неподалік від місця його служби. Забігайлівка — так собі: поганеньке освітлення, місця лише стоячі, барна стійка по всьому периметру, і відвідувачі туляться коло неї, тримаючи в руках масні паперові тарілки з чималими кавалками піци та велетенські келихи з пересолодженими напоями.

П’ятничний вечір, гамірно — чого ще треба?!

Баррі міркує, чи не випити чогось міцного, тоді вирішує, що пиячити одинцем після оформлення розлучення — справа ница, і йде до машини.

Щасливий і схвильований, він їде вулицями свого міста, велике таїнство буття захоплює його. Він сподівається, що в Джулії так само все гаразд. Підписавши документи, він послав їй повідомлення. Написав, що радий їхньому рішенню залишитися друзями і що в разі чого вона завжди зможе звернутися до нього.