Рекурсія - Крауч Блейк

— Де моя дочка?

Лейтенант робить глибокий вдих, озирається через плече.

— Де, курва, моя дочка?!

— Послухайте, — каже пожежник.

— Вона надворі?

— Так. Мені дуже шкода, але вона загинула.

Баррі відсахується.

— Як?

— На її ліжку була пляшка горілки та якісь таблетки. Ми думаємо, що вона їх випила, а потім почала робити чай і швидко знепритомніла. Щось на столі стояло надто близько до вогню. Це був нещасний випадок, але…

— Де вона?

— Присядьмо, і тоді…

— Де вона?

— На тротуарі, он за тією машиною.

Баррі рушає до неї, однак лейтенант несподівано стискає його у ведмежих обіймах.

— Друже, ти впевнений, що хочеш її бачити?

— Відвали!

Пожежник ослаблює хватку.

Баррі переступає шланги, і спереду, там, де вирує полум’я, обходить пожежну машину.

Метушня затихає.

Єдине, що він зараз бачить, — босі ноги Меґан. Ноги стирчать з-під накинутого поверх її тіла білого простирадла, мокрого, майже прозорого від бризок із пожежних рукавів.

У Баррі підкошуються ноги.

Він безвольно опускається на бордюр. Вода дощем періщить по його спині.

Люди заговорюють до Баррі, намагаються підвести його, кудись перевести, але він їх не чує. Він дивиться просто крізь них.

У порожнечу.

«Я втратив її уже двічі», — думає Баррі.

* * *

Відколи загинула Меґан, минуло вже дві години, а одяг на ньому досі мокрий.

Баррі паркується на Пенсільванському вокзалі та йде на північ від 34-ї вулиці, достоту як тієї ночі, коли прибув із Монтока опівнічним потягом і опинився в готелі «Спомин».

Тільки тоді йшов сніг.

А зараз дощить. Висотки вище п’ятдесятих поверхів ховаються в тумані. Досить зимно, під час видиху з рота йде пара.

Місто незвично принишкле.

Мало машин на вулицях.

Мало людей на тротуарах.

Сльози холонуть на обличчі.

Баррі розкладає парасольку тільки за три квартали. Для нього збігло одинадцять років від тієї ночі, коли він опинився в готелі «Спомин». Якщо ж підходити хронологічно, то сталося це якраз сьогодні, але у хибному спогаді.

Коли Баррі досягає Західної 50-ї вулиці, дощ посилюється, хмарна завіса опускається нижче. Детектив певен, що готель був на 50-й вулиці і що тоді він ішов на схід.

Башти Біг-Бенду не зникають з поля зору, вони світяться крізь запону дощу. Дуга на висоті двох тисяч футів губиться за хмарами.

У ці хвилини Баррі намагається не думати про Меґан, бо щойно він її згадає, як одразу «попливе», а зараз треба бути сильним, зібраним і кмітливим.

Замерзлий, змучений до краю, він починає вже думати, що йшов тоді на захід, а не на схід, аж раптом його увагу привертає червона неонова вивіска вдалині.

Ресторан Мак-Лахлана

Сніданок

Обід

Вечеря

7 днів на тиждень

24 години на добу

Баррі доходить до вивіски й стоїть під нею, спостерігаючи, як краплі дощу падають крізь червоні відблиски.

Внутрішньо зібравшись, він рушає далі.

Проминає винарню, яку запам’ятав, бутик і банк — скрізь опущені жалюзі. Пройшовши майже весь квартал, він зупиняється біля темного з’їзду до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі. Будівля стоїть між двома хмарочосами.

Якщо він спуститься цим з’їздом донизу, то впреться в гаражні ворота з армованої сталі.

Так він потрапив до готелю «Спомин» одинадцять років тому.

Баррі впевнений у цьому на всі сто.

Якась його частина хоче рвонути туди, вломитися в готель і розстріляти на хрін кожного, хто трапиться, а типа, який посадив його в те крісло, вбити найостаннішим. Це через нього в Меґан закипів мозок. Це через нього вона тепер мертва. Пора кінчати з тим готелем «Спомин».

Утім, набагато ймовірніше, що Баррі впорають ще до того, як він сам когось підстрелить.

Ні, він краще подзвонить до Ґвен, попросить, щоб вона взяла кількох своїх людей, і вони проведуть операцію, як то кажуть, неофіційно. Якщо ж вона наполягатиме на формальностях, що ж, він готовий письмово підтвердити, що є всі підстави для проведення операції. Вони знеструмлять будівлю, з ноктовізорами проникнуть досередини і зачистять поверх за поверхом.

Зрозуміло, що не кожен розум — от узяти ту ж таки Меґан — у змозі осягнути зміну реальності, в якій він існує, а смерть дочки, ставши причиною пожежі, позбавила життя ще трьох людей. Дорогою до Пенсільванського вокзалу Баррі слухав по радіо повідомлення про людей, які сіяли хаос у місті, втративши самовладання через появу Біг-Бенду.

Тут і здорова психіка затьмариться, а нестабільну остаточно перемкне.

Баррі дістає телефон, відкриває контакти, шукає номер Ґвен.

Знайшовши, він готовий натиснути виклик, як раптом хтось вигукує його ім’я.

Він озирається на голос, бачить, що до нього хтось біжить.

— Не дзвоніть! — кричить йому жіночий голос.

Баррі вже запускає руку під куртку, відкидаючи застібку наплічної кобури та міцно стискаючи компактний «глок». Чорт! Напевне вона працює на типа, який створив крісло, а це означає, що вони його бачать.

— Баррі, не стріляйте, ну будь ласка!

Вона сповільнює крок, підіймає руки вгору.

Відкриті долоні порожні.

Вона сторожко наближається. Зросту в ній ледве п’ять футів, на ногах черевики, вдягнута в чорну шкіряну куртку, всіяну краплями дощу.

Густе руде волосся майже доходить до плечей, й воно мокре. Вона чекала на нього під дощем. Доброта, якою світяться її зелені очі, знезброює Баррі, і не тільки це. Дивно, але йому здається, що він знає цю жінку.

— Я знаю, вас відправили в найгірший спогад вашого життя, — каже вона. — Чоловіка, що зробив це, звуть Маркус Слейд. Ця будівля належить йому. І я знаю, що сталося з Меґан недавно. Я дуже співчуваю, Баррі. Я знаю, ви хочете з цим щось зробити…

— Ви працюєте на них?

— Ні.

— Ви телепат?

— Та ні.

— То звідки вам відомо, що зі мною сталося?

— Ви самі розказали.

— Я вас ніколи не бачив.

— Ви сказали це в майбутньому, за чотири місяці.

Баррі опускає пістолет, мозок його закипає.

— Ви користувалися тим кріслом?

Вона дивиться йому в очі, і в її погляді є щось таке, від чого Баррі по спині мурашки пробігають.

— Я створила це крісло.

— Хто ви?

— Гелена Сміт. Якщо ви разом із Ґвен проникнете у Слейдів будинок, це означатиме кінець усьому.

Книжка третя

Час — це те, що не дає відбутися всьому одразу.

Рей Каммінґс

Баррі

6 листопада 2018 року

Жінка з вогняним волоссям бере Баррі за руку й тягне його тротуаром подалі від заїзду до підземного паркінгу.

— Тут небезпечно, — каже вона. — Пройдімося до вашої машини. Пенсільванський вокзал, правильно?

Баррі вириває в неї руку й вирушає в протилежному напрямку.

Жінка кричить йому вслід:

— Ви спостерігали повне сонячне затемнення разом з батьком, стоячи на під’їзній алейці вашого дому в Портленді. А літо проводили в бабусі з дідом на їхній фермі у Нью-Гемпширі. Сиділи в яблуневому саду та тішили себе химерними історіями.

Баррі спиняється та озирається на неї. Вона говорить далі:

— Коли померла мама, ви були спустошені та водночас і вдячні, бо знали час, коли це має статися, і встигли з нею попрощатися як слід. І вона точно бачила, що ви її любите. Бо з батьком було геть інакше, він помер несподівано, коли вам було п’ятнадцять років. Ви й досі часом прокидаєтеся серед ночі з думкою, чи знав він, що ви любите його.

* * *

Коли вони підходять до його машини, Баррі вже тремтить усім тілом. Гелена опускається навколішки просто на мокру бруківку та проводить руками по автомобільному днищу.