Рекурсія - Крауч Блейк

— Технологію, завдяки якій ви опинилися тут, ще навіть не винайшли.

І Вінс розвертається, щоб іти.

— Як мені йому за це віддячити? — питає Баррі, його очі знову зрадливо блищать.

— Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому, він дивиться на вас і на вашу сім’ю. Сподіваюся, він побачить, що ви сповна скористалися своїм шансом. Що ви щасливі. Що з вашою дочкою все гаразд. Але найголовніше, щоб ви тримали язик за зубами і грали за правилами, які я щойно описав. Ось так ви можете йому подякувати.

— Що це значить: «Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому»?

Однак Вінс лише знизує плечима.

— Час — просто ілюзія, конструкт, породжений людською уявою. Нема на світі ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Усе відбувається зараз.

Баррі намагається зрозуміти почуте, але для нього це заскладно.

— Виходить, що ви також повернулися?

— Так, трохи далі, ніж ви. Я вже три роки наново проживаю своє життя.

— Чому?

— Напартачив, коли служив копом, не з тими пацанами бізнес замутив. Тепер тримаю магазинчик із риболовним причандаллям і на життя не скаржуся. Успіху вам з вашим другим шансом.

Вінс розвертається і йде в ніч.

Книжка друга

Найбільше ми сумуємо за місцями, в яких ніколи не бували.

Карсон Мак-Каллерс

Гелена

20 червня 2009 року

День 598

Гелена сидить у себе на дивані та намагається осягнути масштабність подій, що сталися в її житті за останні тридцять хвилин. Перша її реакція: це не може бути правдою, це просто фокус чи ілюзія. Але як бути із завершеним тату «Міранда» на плечі наркозалежного? І з цим самим татуйованням, тільки ще незакінченим, на відео, яке показував їй Слейд? Попри щедрий на різні подробиці спогад про вранішній експеримент — аж до стільця, який вона жбурнула у скляну перетинку, — Гелена знає, що якимось незбагненним чином нічого такого не відбувалося.

Цей спогад — глухий кут у нейронній структурі її мозку. Єдина аналогія, що спадає на думку, — спогад про насичений деталями сон.

— Скажіть, про що ви зараз думаєте? — цікавиться Слейд.

Гелена переводить погляд на нього.

— Невже ця процедура — помирання в деприваційній капсулі під час реактивації спогаду — справді здатна змінювати минуле?

— Минулого не існує.

— Маячня!

— Чому? Вам можна висувати свої теорії, а мені — ні?

— Поясніть.

— Ви ж самі казали так про теперішнє. Мовляв, це просто ілюзія, яку ліпить наш мозок на базі реальності.

— Та ні, це вже… філософська маячня першокурсника.

— Наші пращури мешкали в океані. Через те, що світло у воді поширюється не так, як у повітрі, їхній сенсорний простір — об’єм середовища, де можна було виявити здобич, — збігався з простором моторним. Інакше кажучи, до чого дотягнувся, те і знайшов. І як, по-вашому, до чого це призвело врешті-решт?

Якийсь час Гелена міркує над його запитанням.

— Вони могли реагувати тільки на прямі подразники.

— Чудово. І що, по-вашому, відбулося, коли чотириста мільйонів років тому ці риби врешті виповзли на суходіл?

— У них збільшився сенсорний простір, бо в повітрі світло поширюється далі, аніж у воді.

— Деякі біологи-еволюціоністи вважають, що саме сухопутний дисбаланс між сенсорним і моторним просторами створив передумови для зародження свідомості. Якщо ми можемо бачити щось далеко попереду, то зможемо й думати наперед. Зможемо планувати. І тоді зможемо уявляти майбутнє, навіть якщо його не існує.

— У чому тут суть?

— У тому, що появу свідомості зумовлено оточенням. Наша пізнавальна діяльність — уявлення про дійсність — формується під впливом нашої рецепції, але водночас і обмежена можливостями наших рецептивних органів. Ми переконані, що бачимо світ таким, яким він є, але кому, як не вам знати, що це лише тіні на стіні печери. Ми такі самі зашорені, як наші водоплавні предки, а межі нашого розуму залежать від того, куди вивезе крива еволюції. І подібно до них, апріорі, ми не можемо бачити того, чого в нас немає. Чи то пак, не могли. Дотепер.

Гелена пригадує таємничий Слейдів усміх за вечерею кілька місяців тому.

— Пробити завісу перцепції, — каже вона.

— Саме так. Для істоти двовимірної рух через третій вимір є не просто неможливим — він немислимий. І ось точно так само тут нас підводить наш мозок. Уявіть собі, що ви стали бачити світ очима істот вищого порядку — в чотирьох вимірах. Це дало б вам змогу проживати події свого життя в будь-якій послідовності. Переживати наново який завгодно свій спогад.

— Але… але… це смішно. І це порушує причинно-наслідковий зв’язок.

Знову Слейд розпливається в переможній усмішці. Він і далі залишається на крок попереду.

— Боюся, квантова фізика тут буде на моєму боці. Ми вже знаємо, що на рівні елементарних частинок часолінія — річ не така проста, як заведено вважати.

— Ви справді вважаєте, що час — це ілюзія?

— Радше його сприйняття нами таке недосконале, що для нас він рівнозначний ілюзії. Кожна мить однаково реальна і відбувається зараз, але природа нашої свідомості така, що за один раз ми отримуємо доступ до одного зрізу, не більше. Уявіть собі, що життя людини — це книжка. Кожна сторінка — це певний момент. І от як під час читання книжки ми бачимо лише ту сторінку, що перед нашими очима, так і недосконалість нашої перцепції відсікає нам доступ до всіх інших моментів життя. Так було досі.

— А тепер?

— Якось ви сказали, що пам’ять — єдиний наш справжній зв’язок із реальністю. І думаю, ви мали слушність. Будь-яка інша мить, будь-який спогад існує, як і фраза, яку я зараз кажу. І перенестися туди — однаково, що перейти з кімнати до кімнати. Нам тільки залишалося переконати в цьому мозок. Обійти еволюційні обмеження та дозволити нашій свідомості зазирнути за межі нашого сенсорного простору.

Гелені голова йде обертом.

— Ви знали? — питає вона.

— Знав що?

— В якому напрямку ми працювали від початку? Що це щось набагато більше, ніж занурення у спогад?

Слейд відводить очі, тоді знову дивиться на неї.

— Я надто поважаю вас, щоб брехати.

— Значить… так.

— Перш ніж перейти до мого доробку, може, знайдемо хвилинку й насолодимося тим, чого досягли ви? Ви тепер найвидатніша науковиця і винахідниця за всю історію людства. Ви — авторка найграндіознішого наукового прориву нашого часу. Всіх часів.

— І найнебезпечнішого.

— У лихих руках — безперечно.

— Боже мій, який ви самовпевнений! Та в будь-яких руках! Як ви дізналися про цю можливість крісла?

Слейд ставить своє шампанське на кавовий столик, підводиться, відходить до вікна. За кілька миль від них над морем збираються грозові хмари і пливуть сюди.

— Коли ми зустрілися вперше, ви очолювали науково-дослідницьку групу компанії «Іон» у Сан-Франциско.

— Як це — «вперше»? Я в житті не працювала на…

— Дайте я закінчу. Ви взяли мене до себе науковим асистентом. Ви диктували свої звіти, а я друкував їх, шукав статті, які ви хотіли прочитати. Організовував ваш розклад і відрядження. Стежив, щоб у вас завжди була гаряча кава й лад в кабінеті. Ну, щоб хоча б пройти було можна. — Слейд усміхається, і легка тінь смутку пробігає його обличчям. — Старший куди пошлють, можна сказати. Але ви були дуже добрі до мене. Завдяки вам я почувався причетним до дослідів, ніби справді був членом команди. До нашого знайомства я мав проблеми з наркотиками. Ви ж, по суті, мене врятували. Ви створили першокласний МЕГ-мікроскоп і дуже непогану мережу для електромагнітної стимуляції. Ви мали квантові процесори, набагато потужніші, аніж ті, які маємо ми: кубітові системи тоді серйозно рвонули вперед. Ви придумали деприваційну капсулу, примудрилися помістити в неї апарат реактивації та примусили його там працювати. Проте ви не задовольнялися досягнутим. Ви постійно трималися думки, що капсула створює навколо піддослідного сенсорний вакуум, і що, коли простимулювати конкретні групи нейронів, викликаючи спогад, переживання цього спогаду спричинить такий потужний ефект повного занурення, який нам і не снився.