Рекурсія - Крауч Блейк

Гелена пам’ятає, як сиділа в апаратній і дивилася на героїнового наркомана, який залазив у деприваційну капсулу. Йому реактивували спогад про татуювання, а тоді вмертвили. Гелена намагалася пожбурити стілець у скло між апаратною та дослідницьким відсіком — а тепер вона тут, у своїх апартаментах, із носовою кровотечею та пронизливим болем у голові.

— Нічого не розумію, — каже Гелена. — Що це щойно було? Слейд підіймає келих із шампанським, цокається з нею та робить чималий ковток.

— Гелено, ви не просто створили крісло, яке допомагає людям знову пережити свої спогади. Ваш винахід повертає їх у минуле.

Баррі

25 жовтня 2007 року

У вікнах сусідніх будинків світяться екрани телевізорів. На вулиці — ні душі. Баррі біжить порожньою дорогою, устеленою по узбіччях опалим з дубів листям. Зараз він набагато здоровіший. У нього зовсім не болить ліве коліно: до гри в софтбол у Центральному парку, коли він травмує коліно невдалим підкатом на домашню базу, ще цілих п’ять років. І бігти легше, коли важиш як мінімум на тридцять фунтів менше.

За пів милі світяться ресторани та мотельні вивіски, і десь там, поміж ними — «Дейрі квін». У передній лівій кишені джинсів щось є. Сповільнюючи швидкий крок, Баррі витягує айфон. На заставці фото Меґан: вона перетинає фінішну пряму під час якихось перегонів.

Розблокувати телефон вдається з четвертої спроби, і він гортає контакти, аж поки знаходить Меґан, набирає її, знову пускається бігти.

Перший виклик.

Голосова пошта.

Він знову набирає.

І знову голосова пошта.

І Баррі біжить розбитим тротуаром повз старі будівлі, які в найближче десятиліття реставрують, перетворивши їх на лофт, кав’ярню та броварню. А поки що в них темно й безлюдно.

За кількасот ярдів[31] попереду з пітьми цього занедбаного закуту виринає людська постать, прямуючи до перших освітлених центральних кварталів.

Бірюзовий светр. Кінський хвіст.

Баррі голосно гукає Меґан.

Вона не озирається, і він біжить, біжить так, як не бігав ніколи в житті. У проміжках між вдихами він кричить і кричить, навіть розмірковуючи на бігу, все одно не припиняє кричати…

Невже все відбувається насправді? Скільки разів він намагався уявити цей момент? Мить, коли в нього з’являється шанс врятувати Меґан…

— Меґан!

До неї залишається пів сотні ярдів — і Баррі ясно бачить: дочка теревенить мобілкою, ні на що не зважаючи.

Ззаду чути вищання коліс. Баррі озирається. До нього стрімко наближається яскраве світло фар і скажене ревіння мотора. Кав’яренька, до якої Меґан так і не дійшла, трохи далі на протилежному боці вулиці, і дівчина сходить на проїжджу частину, щоб перейти її…

— Меґан! Меґан! Меґан!

За три фути від краю дороги вона зупиняється, озирається на Баррі, не віднімаючи телефон від вуха. Він бачить сум’яття на її обличчі. Шум машини за спиною наростає.

Чорний «мустанг» на швидкості шістдесят миль розмитою плямою пролітає повз них, весь час петляючи по осьовій.

Кілька секунд — і він зникає.

Меґан досі стоїть біля бордюру.

Задихаючись, Баррі підбігає до неї, ноги горять від півмильного спринту.

Меґан опускає телефон.

— Тату? Що ти тут робиш?

Баррі никає очима по дорозі. У жовтому світлі ліхтаря тільки він і вона, і жодної машини на дорозі. Тиша така, що чути, як шурхотить хідником сухе листя.

Чи не цей «мустанг» збив Меґан одинадцять років тому, чого вдалось уникнути сьогодні? Він справді щойно відвернув біду?

— Ой, а де твоє взуття? — запитує Меґан.

Баррі щосили обіймає її, досі хапаючи ротом повітря, але тепер він задихається не так від бігу, як від ридань, яких уже несила стримати. Це нестерпно. Її запах. Її голос. Сама її присутність.

— Що сталося? — знову питає Меґан. — Чому ти тут? І плачеш?

— Ця машина… ще б трохи, і вона…

— О Боже, тату, зі мною все добре!

Якщо це не насправді, то це найжорстокіша витівка щодо Баррі, бо надто все по-справжньому, зовсім не схоже на занурення в якусь віртуальну реальність, чи що там ще міг утнути з ним той тип. Події — це сама реальність. Вони справжні, живі. Шляху назад уже немає.

Баррі не зводить із дочки очей, торкається її обличчя, живого й бездоганного у світлі ліхтарів.

— Ти справжня? — запитує він.

— Ти що, випив? — дивується Меґан.

— Ні, просто…

— Просто що?

— Переживав за тебе.

— Чому?

— Тому, що всі батьки так роблять. Вони переживають за своїх дочок.

— Ну от я, тут, — Меґан ніяково всміхається, абсолютно резонно вважаючи, що батько трохи сам не свій. — Стою ціла та неушкоджена.

Баррі пригадує ту ніч, коли знайшов її неподалік від цього місця. Спершу він цілу годину видзвонював Меґан, але замість відповіді чув тільки виклики, а потім механічний голос: «Залишіть повідомлення після сигналу». Тоді він пішов дорогою і побачив телефон, який валявся посеред проїжджої частини і світився тріснутим екраном. А невдовзі знайшов і її, поламану, з розкинутими руками, в затінку за тротуаром. Характер ушкоджень і відстань, на яку її відкинуло, не залишали сумнівів: Меґан збив автомобіль, що нісся на шаленій швидкості.

Цей спогад ніколи не зітреться з пам’яті Баррі, але тепер він посірішав і вицвів, як і той псевдоспомин у монтокській перекусній. Невже він якось вплинув на події? Але так не буває!

Меґан довго дивиться на нього. Вона вже не дратується. Подобрішала. Переймається.

Баррі безперестанку тре очі, гамуючи сльози, а дочка і збентежена, і зворушена водночас.

— Сліз не треба боятися, — каже Меґан. — Он Сарин тато на все так емоційно реагує.

— Як я тобою пишаюся.

— Знаю. — І додає: — Тату, мене друзі чекають.

— Окей.

— Але ж пізніше ми побачимося?

— Однозначно.

— На вихідних ми йдемо в кіно, пам’ятаєш? Тільки вдвох.

— Без базару!

Баррі страх як не хоче, щоб Меґан ішла. Він міг би і тиждень тримати її в обіймах, і цього йому було б замало. Але нарешті він говорить:

— Будь ласка, будь сьогодні обережна.

Дочка розвертається і переходить вулицю. Баррі гукає її, вона озирається.

— Я люблю тебе, Меґан.

— І я тебе, тату.

Баррі стоїть на дорозі, тремтить і намагається второпати, що ж таке щойно сталося. Він дивиться, як Меґан переходить вулицю, заходить у «Дейрі квін» і сідає за столик біля вікна, де сидять її друзі.

Ззаду лунають чиїсь кроки.

Баррі обертається і бачить, як до нього наближається чоловік у чорному.

Навіть із відстані перехожий чомусь здається Баррі знайомим.

А коли той підходить, він одразу впізнає в ньому Вінса з монтокської забігайлівки — того самого, що тягнув його потім із бару, підпоєного якоюсь гидотою, до готельного номера.

Тоді у Вінса було татуйовання на горлянці — зараз цього тату немає. Ще немає. І голова в нього зовсім не лиса, і постать його стрункіша. І сам він молодший на десять років.

Баррі інстинктивно задкує, але Вінс підіймає руки: мовляв, я з миром.

Вони зустрічаються сам на сам під ліхтарем на порожньому тротуарі.

— Що зі мною відбувається? — запитує Баррі.

— Я знаю, що ви зараз ошелешені та дезорієнтовані, але це скоро мине. Я тут, щоб виконати останню частину контракту. Ви вже зрозуміли?

— Що зрозумів?

— Те, що зробив для вас мій бос.

— Це все насправді?

— Усе насправді.

— Але як?

— Ви знову разом з дочкою, і вона жива. Це важливо? Ви більше не побачите мене після цієї ночі, але я мушу дещо вам сказати. Є набір базових правил, вони нескладні. Не намагайтеся витиснути більше з факту, що вам відомо про майбутнє те, чого не знають інші. Спробуйте прожити наново своє життя. Проживіть трохи краще, ніж ви жили досі. І нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому.

— А що, коли я хочу повернутися назад?