Рекурсія - Крауч Блейк

— Комп’ютере, зупини сеанс, — командує чоловік. — Дякую, Баррі.

Він нахиляється до Баррі, витирає йому сльози тильним боком долоні.

— Який в усьому цьому сенс? — запитує зламаний Баррі. — Це гірше за будь-які фізичні тортури.

— Зараз я покажу.

Чоловік натискає кнопку на крапельниці.

Баррі переводить погляд на трубку, що відходить до катетера.

Цією трубкою до його вени тече якась прозора рідина.

Гелена

20 червня 2009 року

День 598

Він жилавий і високий, на худих руках — сліди від підшкірних ін’єкцій. На лівому плечі тату — ім’я «Міранда». На вигляд зовсім свіже, бо ще набрякле й почервоніле. На голові сріблястий шолом, щільно прилеглий до черепа. На лівому передпліччі — якийсь пристрій, формою та розміром як губка для класної дошки. Чоловік голяка стоїть перед великим, схожим на яйце, об’єктом. Біля реанімаційного столика стоять напоготові двоє медиків — жінка й чоловік.

Гелена сидить за головною консоллю в суміжній апаратній, між Маркусом Слейдом і лікарем Полом Вілсоном, що керує медичною групою, і стежить за процесом крізь скло з однобічною видимістю. Ліворуч від Слейда сидить Сергей — єдиний з попередніх співпрацівників, що залишився у проекті.

Хтось торкає Гелену за плече. Вона обертається — і бачить Чжи Уна, який щойно зайшов і вмостився за нею.

Подавшись до Гелени, Чжи Ун шепоче їй на вухо:

— Я дуже радий, що ви вирішили залишитися. Без вас це вже була б не та лабораторія.

Слейд позирає на Сергея, який вивчає на моніторі дуже чітке зображення черепа піддослідного.

— Як справи з координатами реактивації? — питає Слейд.

— Повна готовність!

Слейд обертається до лікаря.

— Поле, ви як?

— Чекаємо команди.

Слейд натискає кнопку гарнітури, каже:

— Ріде, в нас усе готово. Можеш залазити.

Жилавий реагує не одразу.

Він стоїть і тремтить, зазираючи всередину «яйця» через відкритий люк. У світлі ламп його тіло видається синюшним, на тлі нездорової блідості добре видно червоні сліди від шприца.

— Ріде! Мене чути?

— Так. — Голос піддослідного звучить з чотирьох динаміків у кутках апаратної.

— Ти готовий?

— Я… цей… А що як стане боляче? Звідки я знаю, що там буде?

Він дивиться на скло з однобічною видимістю, худющий, виснажений — шкіра та кістки.

— Буде те, про що ми говорили, — запевняє Слейд. — Поруч зі мною сидить лікар Вілсон. Хочете щось сказати, Поле?

Чоловік із хвилястою срібною чуприною надягає навушники.

— Ріде, переді мною на моніторі всі ваші життєві показники, які я відстежую в реальному часі, і якщо я побачу, що з вами щось не те… Ми маємо запасний план.

— І пам’ятай про премію, яку я виплачу тобі, якщо сьогоднішній експеримент пройде успішно, — нагадує Слейд.

Рід знову переводить порожній погляд на резервуар.

— Добре, — нарешті каже він, бадьорячись. — Тоді до справи.

Він хапається за ручки по боках деприваційної капсули й не дуже зграбно залазить усередину. Через динаміки чути плескіт води.

— Ріде, як умостишся, дай знати, — просить Слейд.

— Я на плаву, — лунає з капсули по деякім часі.

— Якщо з тобою все гаразд, я замикаю люк.

Минає десять напружених секунд.

— Ріде, з тобою все гаразд?

— Так, я в нормі.

Слейд набирає код команди. Люк повільно опускається на місце, зливаючись із капсулою в одне ціле.

— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?

— Думаю, що я готовий.

— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?

— Та ніби.

— Так чи ні?

— Так.

— Добре. Все буде нормально. Коли побачимося знову, скажеш, як звати мою матір: Сьюзен. І я все зрозумію.

Слейд приглушує світло. В апаратній спалахує ще один монітор, який досі був вимкнений. Він передає картинку з камери нічного бачення, яка встановлена в стелі капсули і дивиться на Ріда зверху. Той, розпростершись горілиць, плаває в насиченому соляному розчині. На головному моніторі Слейд вмикає таймер, ставить його на п’ять хвилин.

— Ріде, це моє останнє звернення до тебе. Ми дамо тобі кілька хвилин, щоб розслабитись і зосередитися. Скоро почнемо.

— Зрозумів.

— Ну, з богом. Сьогодні ти ввійдеш в історію.

Слейд запускає зворотний відлік і знімає навушники.

— Який спогад ви реактивуєте? — запитує Гелена.

— Бачили татуйовання на лівому плечі?

— Так.

— Ми набили його вчора вранці. А вчора ввечері зафіксували спогад.

— Чому тату?

— Через больові відчуття. Мені було потрібне сильне та свіже переживання.

— А когось кращого за героїнового наркомана для досліду не знайшлося?

Слейд не реагує на її заувагу. Це зовсім не той Слейд, якого вона знала. Він завів проект у такі нетрі, що Гелена тільки дивується. Хто знав, що їй зустрінеться людина, схиблена на цій роботі більше за неї саму?

— А він хоч розуміє, з чим зв’язався? — питає вона.

— Так.

Гелена стежить, як на таймері спливає час. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною.

Обертаючись до Слейда, вона каже:

— Це не вкладається в жодні рамки здорового глузду.

— Згоден.

— І вам байдуже?

— Щоб добитися прориву, якого я хочу, треба заплисти за буйки.

Гелена вдивляється в монітор, де на водяній поверхні в капсулі застигла нерухома постать Ріда.

— Значить, ви готові ризикнути життям цього чоловіка?

— Так. І він, до речі, теж. Рід розуміє, в якому він становищі. Я думаю, це героїчно з його боку. А крім того, коли ми закінчимо, він лікуватиметься від наркотичної залежності в розкішній клініці. А ми з вами, якщо все вдасться, вип’ємо у вас шампанського… — Слейд переводить погляд на свій «ролекс». — За якихось десять хвилин.

— Про що ви кажете?

— Ви це побачите.

Останні дві хвилини всі чекають у напруженій тиші. Нарешті звучить сигнал таймера.

Лунає голос Слейда:

— Поле?

— Чекаю.

Слейд дивиться на край консолі, де сидить відповідальний за введення стимуляторів:

— Сєрґєю?

— Завжди готовий.

— Реанімація?

— У повній бойовій.

Слейд дивиться на Пола й киває.

Лікар шумно видихає, натискає кнопку та командує:

— Один міліграм рокуронію внутрішньовенно.

— Що це? — питає Гелена.

— Нервово-м’язовий релаксант, — пояснює Вілсон.

Слейд наставляє:

— Хай там що, не можна дозволити, щоб у Ріда почалися судоми й він розтрощив наш реактиватор.

— Він знає, що його на певний час паралізує?

— Звичайно.

— Як вводиться препарат?

— Через радіокерований катетер на лівому передпліччі. Склад приблизно такий самий, як для летальних ін’єкцій, але мінус снодійне.

— Ввожу два й дві десятих міліграма тіопенталу натрію, — оголошує Вілсон.

Гелена дивиться по черзі то на картинку з камери нічного бачення в капсулі, то на монітор перед лікарем, де відображаються частота серцевих скорочень Ріда, кров’яний тиск, електрокардіограма та ще з добрий десяток показників життєдіяльності.

— Артеріальний тиск падає, — повідомляє Вілсон. — Частота серцевих скорочень зменшилася до п’ятдесяти ударів на хвилину.

— Йому боляче? — запитує Гелена.

— Ні, — заспокоює Слейд.

— Як ви це знаєте?

— Двадцять п’ять ударів на хвилину.

Гелена нахиляється впритул до монітора, вдивляється в забарвлене різними відтінками зеленого обличчя Ріда. Очі в нього заплющені, жодних ознак больових відчуттів. Мир та спокій читаються на обличчі.

— Пульс — десять ударів на хвилину. Тиск — тридцять на п’ять.

Раптом приміщення наповнює високий зумер: крива на моніторі перетворюється на пряму — ниткоподібний пульс. Доктор вимикає звуковий сигнал і констатує:

— Час смерті: десята година тринадцять хвилин.

Рід далі плаває в капсулі, нітрохи не змінившись.

— Коли почнете реанімувати?

Слейд мовчить.

— Чекаю розпоряджень, — доповідає Сєрґєй.