Рекурсія - Крауч Блейк

Потім дістає з внутрішньої кишені телефон і кидає його Тоні.

— Поліція Нью-Йорка, — нерозбірливо белькоче Баррі.

— І я колись там працював.

— Що це за місце?

— Скоро знатимеш.

Баррі відчуває нудоту.

Вінс хапає Баррі попід руку і тягне до ліфтів за стійкою реєстрації.

Він натискає на кнопку і заштовхує Баррі в кабіну.

Потому Баррі клигає готельним коридором, а все немовби розпливається в повітрі.

Ноги плентають по м’якому червоному килиму, повз нього пропливають канделябри на стінах, із допотопних ламп ллється підсліпувате світло минулих епох і падає на дерев’яні панелі.

У світлі з протилежної стіни тінню відбивається на дверях номер — 1414 — і нібито повільно обертається навкруг дверного вічка, описуючи неквапливі вісімки.

Вони ввалюються в номер.

Вінс штовхає Баррі на величезне ліжко з балдахіном, той падає і скручується в позі зародка.

У свідомості, що згасає, майнула думка: «Розвели як останнього лоха!»

Двері в номер з ляском зачиняються.

Баррі один, не в змозі навіть ворухнутися.

Вогні засніженого міста сочаться крізь прозору штору на скляній стіні, і останнє, що бачить Баррі перед тим, як знепритомніти, — блискучі трикутники вікон у хмарочосі Крайслера, що діамантами світяться в завірюсі.

* * *

У роті пересохло.

Болить ліва рука.

Довкілля помалу яснішає.

Ремені стягують кісточки та зап’ястки, один ремінь — на поясі, другий — на грудях. У лівому передпліччі катетер — від нього й біль, — поряд металева крапельниця на колесах. Від неї до катетера відходить пластикова трубочка.

Біля стіни навпроти нього — комп’ютерний термінал і різне медичне обладнання, серед іншого тут (і це його дуже занепокоїло) колісна тумбочка з реанімаційним набором. У ніші в дальньому кутку кімнати — схожий на велетенське яйце білий гладенький предмет із під’єднаними трубками і дротами.

На табуреті біля крісла сидить чоловік, якого Баррі бачить вперше в житті. Довга скуйовджена борода, сині очі, що світяться розумом, — і якась незатишна напруженість.

Баррі намагається розтулити рот, але він ще надто млявий, щоб щось вимовити.

— Ще млоїть?

Баррі киває.

Чоловік натискає на кнопку на крапельниці.

Баррі бачить, як по трубці в катетер починає струміти прозора рідина.

Приміщення світлішає. Баррі відчуває приплив бадьорості, ніби зробив ковток еспресо, та разом зі свідомістю з’являється і страх.

— Краще? — запитує чоловік.

Баррі хоче кивнути, але не може ворухнути головою.

— Я поліціянт, — каже він про всяк випадок.

— Знаю. Я взагалі багато чого знаю про вас, детективе Саттоне, зокрема й те, що вам страшенно пощастило.

— Чому ви так кажете?

— З огляду на ваше минуле я вирішив, що не вбиватиму вас.

Чи має Баррі радіти з цього приводу? А чи цей чоловік просто грається з ним?

— Хто ви? — запитує Баррі.

— Це не суттєво. Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти. І якщо ви не проти, — продовжує ввічливо чоловік, але ця ґречність, хоч як дивно, тільки насторожує, — перш ніж почати, я поставлю вам кілька запитань.

Розум Баррі щохвилини яснішає, у пам’яті спалахує останній спогад: неслухняні ноги клигають по килиму… готельний номер 1414… — і все знову стає на місця.

— Ви їздили до Джо та Френні Берманів як офіційна особа? — запитує чоловік.

— Звідки ви знаєте, що я там був?

— Так чи ні?

— Ні. Я вдовольняв свою цікавість.

— Хтось із ваших колег чи начальства знав про вашу поїздку до Монтока?

— Ніхто.

— Ви з кимось обговорювали свій інтерес до Енн Восс Пітерс і Джо Бермана?

У неділю Баррі згадував про них і СХП у розмові з Ґвен, але він більш ніж певен, що про це ніхто не знає. І Баррі каже:

— Ні.

На смартфоні в Баррі активовано застосунок, що відстежує місцеперебування.

Важко сказати, скільки часу він був непритомний, а якщо припустити, що зараз ще ранок вівторка, то його відсутність на роботі можуть не помічати й до вечора, до якого ще не одна година. Це в теорії. Зустрічей на сьогодні — жодних. Ні посиденьок у барі, ні спільних вечер. Може збігти і день, і два, поки в когось виникне підозра, що він прогулює не просто так.

— Мене шукатимуть, — попереджає Баррі.

— Вас у житті ніхто не знайде.

Він глибоко вдихає, намагаючись приборкати паніку, що наростає. Треба за допомогою самих лише слів і логіки переконати цього типа, щоб звільнив його.

— Я не знаю, хто ви такий, — каже Баррі. — І я гадки не маю, що тут відбувається. Але якщо зараз відпустите мене, то більше жодного слова не почуєте про мене. Можу поклястися!

Тип підводиться з табурета і йде через усю кімнату до комп’ютерного термінала. Спинившись перед величезним монітором, він клацає по клавішах. І за мить Баррі відчуває, як апарат, закріплений у нього на голові — хай би що то було, — починає дзижчати, ледь чутно, мов москіт над вухом.

— Що це? — знову питає Баррі, пульс у нього частішає, а страх паралізує здатність міркувати. — Що ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви описали день, коли востаннє бачили живою свою дочку.

Сліпуча яра лють поймає Баррі, він усім тілом напружується під шкіряними ременями і щосили намагається підвести закріплену голову. Риплять кріплення. Та голова не зрушується ні на йоту. Намистини солоного поту вкривають обличчя, роз’їдають очі, а він не може навіть їх повитирати.

— Я вб’ю тебе, — погрожує Баррі.

Тип нахиляється до нього. Його обличчя зупиняється за лічені сантиметри від Баррі. В його очах — холодний синюватий вогник. Баррі чує запах дорогого парфуму, дихання віддає кислинкою присмаженої кави.

— Не сприйміть це як знущання, — каже тип. — Я хочу вам допомогти.

— Та пішов ти!

— Це ви прийшли у мій готель.

— Хто б сумнівався! І ще ви намуштрували Джо Бермана, що він має сказати мені, щоб це сталося.

— От що я вам скажу… давайте так, щоб усім було все зрозуміло. Або ви чесно відповідаєте на всі мої запитання, або помрете там, де сидите.

Ув’язненому в кріслі Баррі не лишається нічого іншого, як прийняти правила гри й залишатися живим, поки не трапиться хоча б примарний шанс на звільнення.

— Добро.

Тоді тип підіймає голову до стелі й каже:

— Комп’ютере, починай сеанс.

Комп’ютер озивається жіночим механічним голосом:

— Розпочинається новий сеанс.

Незнайомець зазирає просто в очі Баррі.

— Так, розповідайте про той день, коли востаннє бачили дочку живою, і постарайтеся не пропустити жодної подробиці.

Гелена

29 березня — 20 червня 2009 року

День 515

Гелена стоїть у тамбурі західного вантажного майданчика надбудови й застібає на штормівці всі блискавки, подумки порівнює завивання вітру зовні з голосінням привида. Цілий ранок пориви до 80 миль на годину — цілком достатньо, щоб здути з платформи людину її статури.

Із зусиллям відчинивши двері, Гелена вдивляється в сіруватий окіл косого дощу та пристібається страховим карабіном до троса, напнутого над платформою. Вона знала, що вітер сильний, але не думала, що аж такий: він ледь не валить її з ніг. Гелена нахиляється вперед, набирається духу та виходить з тамбура.

Платформа загорнута в сіре, і єдине, що чує Гелена, — це шалене безумство вітру та голки дощу, які сильно молотять по каптуру, наче кульки підшипника.

Десять хвилин іде на те, щоб перейти через платформу. Крок за кроком, весь час ризикуючи втратити рівновагу. Нарешті Гелена доходить до свого улюбленого місця на буровій — це куток на північному заході — сідає, звішуючи ноги через край, і дивиться, як двадцятиметрові хвилі б’ють в опори платформи.

Останні двоє членів групи забезпечення залишили платформу вчора, до початку шторму.

Люди не просто виступили проти нового розпорядження Слейда «класти людей в деприваційну капсулу та зупиняти їм серце».