Люди та зорi - Радий Радутный

- Придурок! - вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.

- Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?

Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й - вже вкотре! - втратила свўдомўсть.

- Тобў не набридло? - запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.

Це допомогло - дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.

- Що саме? - ледь чутно запитала вона.

- Падати на землю з кожного приводу.

- Що вдўїш, - зўтхнула Їлена. - Таке життя. Втўм, я сама винна.

Вони трохи помовчали.

- Що ти думаїш робити зў мною? - запитала дўвчина.

Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.

- Не знаю, - так само байдуже вўдповўв Хелл. - Мене це вже не цўкавить.

- Зовсўм? - трохи розчаровано сказала Їлена. - Невже зовсўм байдуже?

Джур мовчки стенув плечима.

- А... далў?

- Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.

- Ў...

- Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.

- А... а я?

Хелл знову стенув плечима.

- До речў, хочеш сюрприз? - сказав вўн по паузў. - Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.

- Чому?

- У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.

- Що ти маїш на увазў? - дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.

- Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?

- Ну... мабуть, як одне тўло - себто розрўз однўїх нитик - рухаїться навкруг ўншого. То й що?

- Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?

- Але ж... Боже мўй!

Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього - вўд зўрок до людей.

- Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми - щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?

- Нў, нў, - Хелл посмўхнувся. - Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось - чи щось - попадаї в минуле, вўн - чи воно - вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...

- Ну звичайно, це ў ї змўна.

- Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.

- Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?

- Так.

- Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.

- Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.

- А тепер...

- А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору - величезнў.

- Отже... Отже повернутись я не зможу? - голос дўвчини тремтўв ў затинався.

Хелл поглянув кудись убўк.

- До речў, - сказав вўн по паузў. - Ти б ў так не повернулась.

- Чому ж? - тихо сказала Їлена. - Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.

- Сигнал, кажеш? - Хелл посмўхнувся. - Дай-но менў сумку!

Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.

- Чи не цим ти збиралася сигналўзувати? - Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку. - Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?

- Так, - байдуже кивнула дўвчина.

- А хочеш поглянут, що там всерединў?

- Вона ж не розкриваїться.

- Розкриїться, - буркнув Хелл. - Все розкриїться, якщо захотўти.

Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.

Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.

- Заглянь! - спокўйно запропонував Хелл.

Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.

- Бомба... - прошепотўла дўвчина. - Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!

Сльози бризнули з ?? очей.

Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала - так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою - коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.

- Примўтив! - сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця. - А от передавач зроблено чудово.

Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.

- Я сама його сконструювала, - сумно посмўхнулась дўвчина.

- Ти завжди була талановитою, - трохи ўронўчно додав Джур.

Знову запала мовчанка.

- До речў, - сказав раптом Хелл. - Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед - рокўв на триста поки що - то, знаїш, там таке дўїться...

- Що саме? - жадўбно запитала Їлена. - Що там?

- Вўйна, що ж ще, - знизав плечима Хелл. - Вибухи якўсь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть ў смерть.

- А... тут?

Довга блискавка зўрвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсўм поруч. За нею - ще одна, ще й ще.

- Ну от, - сказав Джур. - Я вже почав смоктати енергўю звўдусўль. Це означаї кўнець процесу...

Вўн хотўв розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.

- Зачекай! - розпач бринўв в ?? голосў. - А тут? - Що буде тут, в двадцятому столўттў?

- Тут... хвилинку...

Вўн засмўявся.

- Тут через кўлька рокўв почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!

Вўн знов засмўявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитнў ўскри.

- Джур! - дўвчина, плачучи, впала на колўна. - Джур! Ти не можеш покинути мене тут!

Хелл не оглянувся.

- Джур!!!

Його тўло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.

- Джур! - розпачливо заволала дўвчина. - Не кидай мене! Вўзьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуїш, Джур!

Вўйнуло жаром.

Все ще не тямлячи, що робить, дўвчина пўдхопила з землў закривавлений нўж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.

Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.

Їлена розгублено опустилась на колўна поруч.

- Нў... - прошепотўла вона. - Я не хотўла... Я сама не розумўю, навўщо я... Джур! Я не хотўла, Джур!

Вона заридала, впаши головою йому на груди.

- Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумўв цього, коханий? Невже ти не знав, що менў начхати було на людство й Землю, невже не вўдчув, що тўльки заради тебе я кинулась слўдом, слўдом за тобою, в минуле, Джур!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});