Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович

– Як у Бундесі, – зітхнула Ліля. – Почті так само.

Вона десь чула це порівняння, в якомусь поїзді. Там їхала така знаюча все на світі дама, яка на увесь вагон повідомила, що в Чехии они почти как в Бундесе живут. Тепер Ліля скористалася підказкою пам’яті.

– У Польші тоже так нічо, – запевнила Марлена. – Там триста на місяць получають.

– І ти получала? – не без сумніву спитала Ліля.

– А то нє, – твердо сказала Марлена, вдаючи, ніби не зауважує подружчиного сумніву. – Деколи, правда, й менше.

– А ти там тоже танцювала? – продовжила облаштування своєї пастки Ліля.

– А то нє, – повторила улюблену відповідь Марлена. – Класний такий бар, валютний. Так і називався по-їхньому – Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.

– А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? – клацнула зубами Лілина пастка.

– Руслан? – перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.

– Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, – уточнила Ліля позіхаючи.

– Пиздить він багато, – знайшлася з відповіддю Марлена. – Ти шо, йому віриш? Він же придурок!

– Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, – арґументувала Ліля.

– Велике діло тачки міняти, – парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. – Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.

Ліля ще раз по-котячому потяглася і сіла на ліжку.

– Пані Валевська? – спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.

– Есті Лаудер, – сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.

– Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. – Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. – Есті Лаудер у нас в основному палений, – додала ніби між іншим.

– А я не в нас брала, – полізла у зверхність Марлена. – Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.

– Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно, як бабки по-лучати, – повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів’я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. – Лиш би платили нормально.

– У тебе складка на животі, – зауважила Марлена. – Прес би підкачати.

– На любітєля, – махнула рукою Ліля.

– Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, – не відставала спрагла реваншу Марлена.

– А мені по барабану, – ледь закипіла Ліля. – Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.

– Дурна, – знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. – Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, – сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.

– Велике діло, – не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. – Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті – просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…

– Платний туалет? І просто сидіти? – Марлена аж трохи призупинила намазування губів.

– І просто сидіти! – продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. – Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…

– Всьо равно це робота, – хитнула головою вперта Марлена.

– А в нас не робота? Нє, ну ти скажи – в нас не робота? – Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук. – Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці – кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?

– А то нє, – сказала Марлена.

– Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, – заперечила Лі-ля. – Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п’ять десятих!

– Сама ти гуцулка, – не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. – Гуцулка Ксеня! – додала вона, щоб допекти остаточно.

Однак Ліля на це лише показала їй середнього пальця – жестом, якого навчилася від знайомого Паші з податкової – і зникла за дверима лазнички.

– Зуби почисть! – крикнула їй услід Марлена.

Вона не бачила ще раз показаного з-за дверей середнього пальця, зате почула, як в унітаз було гучно спущено воду.

Юна Коломея Воронич, чи, коли завгодно, просто Коля, вже давно відчувала сильний голод, тож так і не дочекавшися жодного знаку уваги чи бодай пробудження з кімнати старих, рушила назустріч власній пригоді самостійно. На щастя, пошуки кухні не тривали занадто довго – прошмигнувши повз двері з написом ДЕФЛОРАЦІЙНА і майже не звернувши уваги на інші двері з написом LASCIATE OGNI ESPERANZA, вона таки опинилася в наріжній комірчині, де відразу кинулася до поїджених шашелем старих креденсів. Коля подумала, що найбільше їй зараз хочеться сирника – і тут-таки знайшла його. Сирник був достатньо свіжий, хтось уже відрізав від нього кілька шматків, проте більша частина ще залишалася на тарелі неторкнутою. Крім того, Колі хотілося молока, але в цій частині її бажання було вислухано з неуважністю, тож довелося задовільнитися слоїком темно-зеленого ялицевого меду, що само по собі теж виглядало незле.

Коля присіла до столика перед вікном і, відламуючи кусень по кусневі від сирника, вмочала їх просто в медовий слоїк. При цьому вона дивилася на гори за вікном, на мокру від танучого снігу траву, на вітер, що майже без упину борсався в ялівцевих кущах. День був сонячний, а сирник з медом дуже смачний. Коля намагалася не плямкати, хоч була страх яка голодна і їй нестерпно цього хотілося. «Сирник, – думала вона. – Сирник це класно, це просто кайфово!»

Однак політ її думки було перервано безцеремонною появою в комірчині старого опецькуватого добродія Доктора. Він зайшов досередини, протираючи свої міжвоєнні окуляри і щасливо мружачись від сонячного світла.

– Яка краса! – сказав Доктор. – Шанування любій молодій панні. Добрий сирник?

Коля саме наповнила рот солодко-щільною масою, тож зуміла відреагувати лише невиразним «угу».

– Ранок і молодість, – не відступив Доктор, умощуючись поруч за столиком. – Усе, чим дихає правдива поезія. У вашому віці (він сказав моводість і вічі, але було ясно, що насправді віці і молодість), у вашому віці поезія визначає кожний душевний відрух. Ви любите поезію?

– Так, – відповіла Коля, проковтнувши.

– Так! – переконано кивнув головою Доктор. – Той період, яким ви зараз, люба панно, маєте щастя втішатися, один молодий поет колись назвав привітанням життя. Ви, звичайно, знаєте, якого поета я маю на увазі?

Доктор поглянув на Колю дещо поверх окулярів, як доброзичливий екзаменатор на іспиті.

– Так, – відповіла Коля не цілком упевнено.

– Я знав, я знав, що ви знаєте! – щиро зрадів Доктор. – На жаль, останнім часом наша молодіж не дуже орієнтується в цих постатях. Але ви не така, я переконаний. Їжте, прошу вас, їжте далі, сирник очевидно дуже смачний, не кажучи про цей чудовий гірський мед! (Він сказав гіршький, але Коля все одно продовжила їсти, щоправда, тепер уже дещо ніби примусово).

– Богдан-Ігор Антонич, – заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, – був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля – так він сам сказав про себе, і краще за нього не скажеш.

Коля не знала, що на це відповісти, до того ж слово «похмілля» у вітчимовій інтерпретації мало для неї якесь інакше значення, але Доктор, на її щастя, попровадив далі:

– Ви, молоді, переважно не зауважуєте весен. Вам здається, ніби весна є чимось, настільки постійно присутнім у цьому світі, що ви сприймаєте і приймаєте її без рефлексії. Це вже потім, значно пізніше, прийде усвідомлення, що всі наші весни, як і наші літа, пораховано. «Ще мій сміх молодий і душа ще зелена», – так раптово прозріває поет Антонич. Прошу задуматися над цим ще. Чи не є воно початком трагічного у своїй сутності відкриття, що нас наділено проминанням?