Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович

Він не знав маршруту їхньої подорожі. Він мусив бачити його в деталях: їх, безумовно, везли потягом і, безумовно, на північний схід, але сказати північний схід було аж ніяк не досить, слід було ще якнайвиразніше побачити, як північнішим і одночасно східнішим робився ландшафт, прозріти цю порожнечу осінніх полів, цей раптовий перехід осені в зиму, дощів у снігопади, а відтак і переповнені всілякими змерзлими втікачами пекельні станції, відбудовувані з руїн полоненими і приниженими холодом німцями; слід було обганяти цілі ешелони з депортованими, засудженими, непомітно для конвою передавати крізь ґрати хлібини й цигарки, впізнавати серед них друзів і родичів, бліднути й непритомніти. Географія приховувала в собі дивовижні пастки і підступи, про які він навіть не здогадувався.

Він так само не знав жодного з лабіринтів необмеженої влади – що означають усі ці нічні допити в катівнях, прострелені потилиці, очні ставки, опізнання трупів та інші пружини таємної поліції. Слід було пережити цей страх, бути вистежуваним, провокованим чи принаймні підозрюваним, роздиратися між смертю й обов’язком, пам’ятати в деталях про кожну з тисячі тортур, щоразу вдосконалюваних для вибивання необхідних свідчень чи – швидше за все – лише для того, аби змусити тебе повзати й корчитися. Слід було бодай тимчасово перетворитися на жінку і відчути, що таке ґвалт, особливо коли ґвалтують удесятьох і по двоє нараз, слід було знати зону, але не з розповідей.

Він також не знав нічого про опір. А в такому романі мусило знайтися багато місця для опору, інакше все тратило сенс. Отже, слід було усвідомити всі переваги партизанської війни: відсутність побудки і дисципліни, підземні схови в нетрях, конспіративні квартири і бункери, слід було навчитися свистати умовним способом, ставити міни на дорогах, позбуватися вошей, бліх і сифілісу, орієнтуватися в нічних лісах і зашитих у підкладку кашкета шифрограмах, а також вирізати свої переможні знаки на корі дерев і людській шкірі. Але найтяжче – слід було знати про безнадійність і приреченість будь-якої партизанки, про те, що всі зрадять усіх і буде остання засідка й останнє оточення й остання куля в себе, хоч Він і не приймає таких героїв до Вертограду.

Ну власне – проблема Бога, як бути з нею? Лишити Йому шанс, повірити в Нього?

Артур Пепа не знав. Він не знав, крім того, що робити з Гуцулією. Існувала ціла наука про цю країну, розсипана по сотнях книжок і тим самим розпорошена, здрібніла, тож він навіть не знав, за що братися і чи варто братися взагалі. Починати з Шухевича, Вінценза? Гнатюка, Кольберґа, Жеґоти Паулі? Десятків якихось іще доморослих краєзнавців? Може, з учнівських, заправлених у церату, зошитів Роминого чоловіка? Бо ніхто й ніколи не створив єдиної Книги, котра вмістила б усе – і мову, й овечу вовну, і сім способів приготування сиру, і стрілянину довкола церкви, і першу весільну кров, і зловісні кола ритуальних танців, і техніку лісосплаву. Тому він мав би знати безліч дивних слів і словосполучень (катуна, повторював він, чому солдат у них катуна; чому фрас; чому гія?) і перевірити безліч речей стосовно гірського вівчарства, як і стосовно позашлюбних, ледь не потойбічних любощів. А отже, він мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках (адже навіть вони мали свою назву, але в кожному іншому різновиді ходаків іншу), і знову ж – як пахне піт перед і після, і чим найкраще змащувати волосся, і член, і губи, і як споювати коханку і що пити самому – але навіть знаючи все це, він не знав би й десятої частини всього, що мусив би знати, усіх слів, звичаїв, ремесел, рослин. Так, слід було знати сотні рослин (а не лише один якийсь перстач прямостоячий), всі їхні назви і властивості, і всю приховану таємну біологію, аби врешті десь там, на котрійсь романній сторінці, мимохідь згадати лише одну із сотень, одну з них, наприклад, той самий перстач прямостоячий.

І ще: знати, як стогне, помираючи, відьма.

І ще: статистику захворювань туберкульозом у високогірних районах Карпат наприкінці сорокових.

І ще: історію всіх музичних інструментів, за винятком трембіти.

Бо насправді його роман повинен був вийти дуже фраґментарним, на якихось лише сто машинописних сторінок, і нічого з переліченого вище в ньому не мало бути, але мало бути знання всього переліченого вище – інакше такий роман просто не зміг би написатися. Тож, усвідомлюючи це, Артур Пепа кривився від думки, що слід накупити якихось блокнотів і диктофонів, старих книжок, військових мап, цифрових фотокамер, ходити в якісь нескінченні експедиції, не повертатися з них, систематизувати і класифікувати зібране, засвоювати його всім собою, ставати частиною цієї колекції, зливатися з нею, словом, бути Флобером. Але він не хотів бути Флобером, і тому роман його не писався.

До того ж, він навіть не знав, навіщо це все. Тисячі разів поховавши нав’язливу романну ідею, як уже поховав тисячі інших романних ідей, він усе ж не міг від неї звільнитися. Мені здається, таке роздвоєння мусило бути пов’язане з його кризовими страхами і розпачами. Скажімо, він міг свідомо відтягувати мить матеріалізації романного тексту, навіявши собі, що цей роман мусить бути остаточним, себто він вичерпає його теперішнє призначення, а отже, як тільки все це напишеться, шляхи для смерті буде розчищено згори. Тому він вигадував якнайбільше перешкод, щоб якомога довше не починати. Забобонність Артура Пепи на тридцять сьомому році життя не знала меж – він був певен, що такі романи не минають безкарно, що ступивши одного разу на цю вбивчу дистанцію, він наче приймає останню угоду на тему все або нічого.

Але водночас він був певен того, що це неминуче, що йому нікуди від цього роману, цього писання, цього старого гуцульського театру (хору?) не подітися. Отже, так чи так, але все це мусило скінчитися раптовою зупинкою серця (так ніби взагалі буває щось інше). «Напевно, вже після Великодня», – чомусь подумалось йому. Головне, що не зараз, не відразу, не тут-і-тепер. Головне прожити ще одну весну. З якогось часу весни почали минати геть непомітно – без колишнього шурхотіння вологих крил та авітамінозного піднесення, тож слід було якось від цього рятуватися.

Тому він досить легко погодився на страсному тижні вибратися в гори разом із Ромою та її донькою. Незнайомий власник фірми, для якої Артур Пепа часом вигадував рекламні слоґани, запрошував до відвідин свого пансіонату на полонині Дзиндзул. Офіційне, переслане поштою запрошення відкривалося дещо спотвореним епіграфом з Антонича, де слова горілку пити, ніби навмисно для Артура Пепи, було виділено шрифтом. У самому запрошенні в найгірших фразеологічних традиціях перехідної доби йшлося про християнську любов і благодійність, а також про героїв бізнесу, які в екстремально скрутних умовах податкового тиску і владної корумпованості примудряються не забувати про героїв культури і в міру скромних можливостей підтримувати їх своїми ініціативами (останнє слово також було виділено шрифтом – як з’ясувалося згодом, цілком неспроста); далі говорилося про умови кількаденного перебування гостей у пансіонаті «Корчма «На Місяці» (харчі, джакузі, руці-бузі, окремі спальні, те се, фуйо-муйо); далі чомусь ішов пасаж про того ж Антонича, що його, виявляється, покликані були вшанувати учасники акції; в чому полягало б це вшанування, не говорилось ані слова. Завершувалося все це досить безглуздим закликом на майбутніх виборах підтримати політичний блок «Карпатська Ініціатива» (ось воно, ось воно вилізло!) і знову ж таки віршем, хоча цього разу далеко не антоничівським:

Зігріють вас і тілом, і до тіла, в усьому допоможуть вам негайно герої підприємництва і діла. В «Корчмі «На Місяці» вам буде файно.