Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович

«Знаєш, ти візьми тьолку, або краще двох, – висловлював свої побажання щодо проекту представник замовника, короткошиїй бичара без вказівного пальця на правій руці і великого на лівій, – візьми двох тьолок, одінь їх такими, знаєш, гуцулками, вивези їх на полонину і…»

Далі представник замовника не казав нічого, а тільки доливав собі до гранчака балантайнсу і однією з безпалих долонь закидав у свій акулячий писок жменю земляних горішків, трощачи їх усіма чотирма рядами зубів одночасно. Те, що мало статися після його неоднозачного «і», належало, вочевидь, до остаточної компетенції режисера-постановника. Вони йому вірили як діячеві культури, і представник замовника не забув наголосити на цьому. Це відбувалось у Львові, сім з половиною тижнів тому.

А зараз Ярчик Волшебник читав у сценарній пропозиції № 1 про таке: «Сонячного полонинського ранку двійко одягнених у найяскравіші зразки гуцульської народної ноші молодесеньких дівчат весело бігають по траві. Навколо них літають метелики. Дівчата сміються дуже весело. На них красиві чобітки нижче колін. Одна з них зриває красиві квіти. Інша сплітає з них красиві віночки. Коли обидва віночки готові, красиві дівчата вдягають їх на себе. Одна з них кладе руки на плечі іншій, а та свої на її талію. Вони закручуються у вихорі гуцулочки. Коліна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Коліна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні губи зливаються в поцілунку. Вони цілуються все пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда. З’являється пляшка «Бальзаму Варцабича» на півекрана. На іншій половині екрана – дівчата, які все ще пожадливо цілуються. Голос диктора: Бальзам Варцабича – як поцілунок горянки. Дозволь собі змочити губи».

«Цікаво, скільки вони платять цим засранцям за таку базґранину?» – подумав Ярчик Волшебник, гидливо відсовуючи набік сценарну пропозицію № 1 і заглиблюючись у сценарну пропозицію № 2.

Там писалося: «Сонячного полонинського ранку двійко молодесеньких дівчат у веселих жовто-чорних смугастих спідничках та з прозорими веселими крильцями за плечима весело перелітають з квітки на квітку. На одній з квіток вони закручуються у вихорі гуцулочки. Стегна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Стегна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми, і їхні хобітки (на папері було помилково надруковано чобітки, проте Ярчик Волшебник не дався збити з пантелику) зливаються в поцілунку. Вони смокчуть усе пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: жодного шансу для трутнів. З’являється пляшка «Бальзаму Варцабича» на півекрана. На іншій половині екрана – дівчата, які все ще працюють хобітками (таки хобітками, переконався Ярчик). Голос диктора: Бальзам Варцабича – як мед батьківщини. Послухай гудіння живих бджіл».

«Без політики не обійшлося», – скривився Ярко Волшебник, у той же час мимоволі погодившися, що другий варіант виглядає краще. «От лише як зробити, щоб ці дурні прошмандівки літали?» – поставив цілком слушне технічне запитання.

(І тут необхідне уточнення. Кошторис відеокліпу передбачав гонорари, достатні для того, щоб запросити пару цілком пристойних модельок якщо не з котроїсь київської, то принаймні з першої-ліпшої львівської аґенції. Проте Ярчик Волшебник, як досвідчений виконавець подібних замовлень, уже привчив себе ставитися до кошторисів творчо, без упину маневруючи між статтями видатків. Тож знайомий діляга, колишній культмасовик з Чортополя, підкинув йому двох місцевих бідолах-стриптизерок, фарбовану начорно блондинку і фарбовану набіло брунетку, відповідно «Лілю» й «Марлену», як він колись їх назвав. Ті готові були клюнути на будь-який мізер, позаяк уже добрих півтора місяця нічого не заробляли у зв’язку з великим постом. І саме їх було щойно подумки названо дурними прошмандівками).

Але останньою в течці лежала сценарна пропозиція № 3: «Глухої полонинської ночі відбувається таємний обряд мотоциклістів десь на зачарованому карпатському безкидді. Вони носяться навколо велетенського вогнища, потім зіскакують з машин і починають танцювати, передаючи з рук до рук усілякі пляшки («Джім Бім», «Курвуазьє», «Акапулько», «Смірнофф») і по черзі припадаючи до них. Калейдоскоп облич, вогняних відблисків на каменях і траві, спалахи різнокольорових рідин. Вибір падає на двох дівчат. Одна з них чорна як ворона, інша біла як голубка. Це з’ясовується, коли вони знімають свої мотоциклістські шоломи. Вони залишаються в центрі хороводу і, майже облизувані язиками полум’я, починають скидати із себе мотоциклістські шкіри. Усі ті бородані навколо них просто завмерли в напруженому очікуванні з роззявленими хтивими фізіями. Але за мить обидві вже танцюють гуцулочку, одягнуті в найяскравіші зразки традиційної народної ноші. Усі знову пускаються в танок навколо них, а пляшка, що передається тепер по колу – це тільки одна, зате добре впізнавана пляшка. Рештки з неї випліскуються у вогонь, рідина вибухає, над багаттям здіймається великий світляний стовп, і раптом навколо починає ворушитися земля. Дівчата продовжують танцювати, а тим часом з-під землі підводиться гігантський скелет, який за лічені секунди обростає м’ясом, волоссям, одягом, блискавично проноситься у зворотному порядку через усі стадії та кондиції людської фізіології, поступово змінюючи личину мерця на личину старості, а ту – на личину зрілості й так далі – і от перед нами вже молодий красень-леґінь, що закручує обидвох дівчат – чорну й білу – в несамовито шаленому вихорі гуцулочки, міцно-преміцно вхопивши їх руками понижче талій. Музика дедалі швидшає. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: свого не цураймося. З’являється пляшка «Бальзаму Варцабича» на півекрана. На іншій половині екрана – усміхнений легінь та щасливі дівчата в його обіймах у ліжку. Голос диктора: Бальзам Варцабича – як вода життя. Підніме навіть небальзамованого».

«Оце класно, – подумав Ярчик Волшебник. – Тут я погуляв би. Енья, Мерилін Менсон, Катя Чилі. Стенлі Кубрик. Стівен Спілберґ. Фредді Крюґер. Спецефекти, графіка, анімація, фотошоп, корел драв. Знайти зо два десятки пристойних мотоциклів – теж не проблема, як і пару нормальних неголених байкерських пик. Мерця знайду класного, старого казла теж. Але де мені взяти цього леґіня-красеня? Цього красеня-леґіня?»

Навколишнє чоловіцтво якось і справді все менше відповідало міфологічним стандартам. Було, щоправда, кілька ся-ко-тако показних акторів, але їх останньо запрошували до реклами настільки часто й нерозбірливо, що їхні заяложені фізії просто перестали вистрілювати, відчутно набриднувши всьому світові чи принаймні окремо взятій країні.

Тож Ярчик Волшебник, безумовно, мав рацію, коли замислився над проблемою головного героя і, почухуючи руді волохаті груди, рушив на пошуки кухні та обіцяного в угоді – як обов’язкова складова триразового щоденного харчування – сніданку.

– Так нічо, – сказала Ліля, непородиста, але цілком зґрабна кішечка, потягуючись у ліжку.

– Нормально, може бути, – погодилася з нею Марлена, кішка номер два, але чорна, вилазячи з-під придзеркального столика, де саме знайшла загублену золоту серьожку.

Вони були найкращими подругами і ніколи не сварились, адже любили одна одну, мов сестри. І не тільки.

– Тіпа як у Чехії, – додала Ліля. – У Чехії номери похожі: мебель, комнати.

Свого часу вона справді їздила до Чехії, де їй обіцяли місце танцівниці в, як це називали вербувальники, головному вар’єте міста Праги. Проте їй так і не вдалося перетнути словацько-чеський кордон, і вона понад півроку прониділа так званою посудомийницею (сто баксів на місяць, і всі тебе трахають) в якомусь довбаному погостінстві на околицях Лептовського Мікулаша. Але тільки вона знала про це.

– У Чехії класно? – спитала Марлена, приколюючи перед дзеркалом новознайдену серьожку до вуха.