Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович

Якщо порівнювати поведінкові характеристики Антонича, що їх наводять Ласовський і Курдидик, то нам ніяк не вдасться позбутися інтриґуючого враження, ніби йдеться про двох різних людей, у реальному своєму житті настільки взаємно віддалених, що їхні траєкторії навіть випадково навряд чи могли перетнутися. (При цьому Ласовський наче й натякає на присутню тут таємницю, вдаючись до образу «двох облич»).

І справді: якщо в Ласовського Антонич постає переважно млявим і навіть якимось апатичним, то в Курдидика – напрочуд жвавим, аж наче спалюваним зсередини нікому не знаною жагою. «…Зненацька вихопив скрипку та смичок з рук Ференца, циганського віртуоза, і пустився витинати «Чортівського бриджа», а потім відразу й аркана, так що присутнє товариство аж позіскакувало зі своїх місць, вітаючи його», – пише, наприклад, Курдидик про імпровізоване Антоничеве музикування в ресторані готелю «Жорж» навесні 36-го року.

Якщо в Ласовського Антонич – переважно нудний й до того ж замкнутий, нездатний ані розпочати розмову, ані підтримати її, то в Курдидика він неймовірно вигадливий і часом дуже дотепний: «Усі ми так і впали від реготу, коли Богдан вискочив на циркову арену в блазенських широчезних споднях у червоно-зелені кратки, а потім вони з нього ще й злетіли. Того вечора він заложився з Гаврилюком і Тудором, що покажеться привселюдно без штанів. І, ясна річ, виграв».

У Ласовського Антонич неприродно боязкий (варто лиш уявити собі, як він, мало не паралізований страхом, дріботить львівськими хідниками, з останніх сил намагаючись триматися подалі від автомобілів і тому втискаючись усім тілом у стіни будинків!). Зате в Курдидика маємо до діла з постаттю, радше нерозсудливо-зухвалою. Цитований вище епізод з розбитою на голові кримінальника пляшкою може слугувати цьому найкращим підтвердженням. Хоча ні, є підтвердження ще промовистіше – ось він першим вилазить на дах палаючого будинку і рятує чотирирічну дівчинку з притиснутим до грудей кошенятком (спекотне літо 35-го, околиці Кайзервальду).

Ласовський пише, що Антонич мав опінію суб’єкта доволі скупого, тож якщо вже комусь у товаристві і вдавалося затягнути його, скажімо, до кав’ярні, Антонич неминуче створював цілу купу проблем під час розрахунку, мнувся, шарівся, щось невиразне лепетав – не кажучи про те, що для себе замовляв переважно найдешевший бліденький чай – і той без цитрини. Курдидик не просто акцентує на Антоничевій гіпертрофованій марнотратності – з його спогадів випливають замовлені й оплачені Антоничем ріки пива з принагідними потоками горілки, шнапсу, пуншу, коньяку та бренді; Антонич так і сипле навсібіч монетами, купуючи собі екстраординарні паризькі шмати, найдорожчих повій з Театральної чи, скажімо, іранський гашиш із крамниці колоніальних товарів на Замарстинові.

І якщо в Ласовського Антонич загалом вимальовується в такого собі не по літах підстаркуватого й дуже кабінетного товстуна в окулярах, то в Курдидика перед нами безсумнівний улюбленець жіноцтва і серцеїд, мандрівний музика і тесля, що в кожному селі й містечку залишає після себе столочені квітники, безсонні ночі-виплакані очі і позашлюбних дітей. Зрештою, сам поет сказав про це найкраще: «Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті. // Ой, не одна згубила з них вінок!».

Але, з іншого боку, Ласовський цілком тактовно врівноважує свій доволі несимпатичний образ одним-єдиним, зате визначальним, протиставленням. Його Антонич – це в той же час і поет. До того ж не просто поет, а нічний візіонер, істинне життя якого розгортається у снах. «Вранці півсонний Антонич накладав окуляри, вставав із ліжка та якстій сідав за розхитаний столик, щоби спішно записати поезію, яка назріла уві сні», – пише Ласовський, не уникаючи при цьому деякої, м’яко кажучи, белетризації (ну чому, чому той столик мусить обов’язково бути розхитаним!), але разом із тим гідно проектуючи ієрархію. Що стосується Курдидика, то якраз у нього майже не знаходимо якихось глибших проникнень у поетову метафізику – Антонич для нього передусім друзяка, з ним добре пити й волочитися містом, влазити у скандали, втікати від поліції, але нічого поза тим. Час до часу, щоправда, виникають колоритні сцени з рецитуванням поезій – як не в борделі, то у кнайпі, однак усі вони не надто пасують до реальної хронології поетової творчості, породжуючи небезпідставні сумніви в кожного, хто обізнаний з цим предметом неповерхово.

У пошуках третейського судді вдаємося до спогадів ще однієї особи – нареченої поета Ольги Олійник. Ця кругловида і модно, як на ті часи, підстрижена панянка, що зовні нагадує – так на знімку – типових кіноакторок другого плану, імена котрих сьогодні безповоротно забуті навіть істориками жанру, мала стати провідною супутницею Антоничевого життя. Одруження планувалося на осінь 37-го року, і якби не поетова смерть у липні, то справа неминуче мусила б увінчатись їхнім щасливим шлюбом. Антонич присвятив їй кілька двострофових віршів з «Першого ліричного інтермеццо» у збірці «Зелена Євангелія», передусім «Весільну», де, ніби навмисне, цнотливо обійдено будь-яку еротику. Ну хіба що вважати еротичними натяками слова «В твоє волосся, моя люба, // заплівся місяць кучерявий» або «чому тремтить твоя долоня».

Здається, можемо цілком сміливо припускати, що поет не мав жодного передшлюбного статевого контакту зі своєю нареченою. Так вимагала тодішня мораль, ці нестерпно святенницькі правила гри, запроваджені сідоглавими інтендантами галицького публічного театру. Тож навіть такий beastly bad boy як Антонич нічого не зміг проти цього вигадати. Усі його спроби спокусити тверду в переконаннях панну передчасною інтимною близькістю розбивались об її незворушну добропорядність і гідність на межі з фригідністю. Можна припустити, що Оля жодного разу не дозволила обставинам повернутися таким чином, аби вони з нареченим опинилися сам на сам. Ні, завжди у чиїйсь присутності – якихось подруг, виховательок, черниць-василіянок, не в останню чергу її батьків. Усі вони мали препаскудну здатність відверто розглядати й недоброзичливо оцінювати Антонича, ніби перед ними якийсь Мінотавр або Фантомас, що заповзявся втягнути їхнє нерозумне дитя до свого потаємного розпусного лігва. «А з чого він живе?» – неодноразово допитувалася, наскрізь лорнетуючи дочку, пані Олійникова, що її аж ніяк не могла задовільнити відповідь про якусь ефемерну премію Товариства письменників і журналістів чи глибоко символічну стипендію від Його Превелебності митрополита графа Андрея.

Тож нічого дивного, що у спогадах своєї нареченої Антонич постає радше ніяким. Вона воліє звертати увагу на його м’якість, доброту і замріяність. Або, скажімо, на те, яким старанним він був у навчанні, як цілими вечорами й тижнями не вилазив з бібліотек (сама собою напрошується гіпотеза про істинні мотиви й місця його надто постійної відсутності). З усіх розмито-невизначених Антоничевих фраз, нібито вимовлених в її присутності, запам’ятовується посправжньому лиш одна, можливо, вичитана нею в того ж таки Курдидика: «Знаєш, часом маю вражіння, якби мені хтось нашіптував до вуха. Дослівно нашіптував».

Зайво казати, що Антонич переживав такого штибу стосунки як доволі болісну драму. Ясно усвідомлюючи своє особливе місце в метафізичному товаристві проклятих поетів, на всі боки шматованих демонами бунту і руйнування, він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак – ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю. Саме ці його настрої просто-таки волають до найуважніших серед нас, коли читаємо в нього «У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк» або – що показовіше – «Мальовані квітчасто кубла чесних сімей, // канарка, ліжко, цуцик і стандарт кохання». А найголовніше – і тут уже драма переростає саму себе – це відсутність варіантів, тобто цілковите усвідомлення того, що так воно все й буде, що по-іншому просто не буває.