Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Але слово Terasse виявилося почуте й іншими. У Лілі й Марлени воно легко засоціювалося з їхніми фантастично відкритими купальниками. Артур Пепа подумав, що непогано б завалитися в шезлонґ і дотягнути половину прихованої під ванною горіхівки просто з пляшки. Коля ледь утрималася, щоб не сказати вголос «Четвертий обруч – це обійми теплого вітру, кружіння енергій». А Ярчик Волшебник, професіонал, зробивши собі сьому велику канапку з холодною телятиною, сиром, кружальцями помідорів, листками салату, майонезом, сардинами та кетчупом, запитав зненацька у професора Доктора:
– А ви… це саме… казали, що дивитесь продукцію Голлівуду? Я тут маю касету з моїм… ну, новим кліпом. Про цього вашого… «Старий Антонич» називається… Подивимось?
– Я лише казав, що кожна картина мусить бути відображенням глибокого відчуття, – з доброзичливою посмішкою відповів йому професор, – а «глибоке» означає «дивне», тоді як «дивне» означає «невідоме» й «незнане». Для того, щоби твір мистецтва був безсмертним, необхідно, аби він вийшов за межі людського.
– Ага, – кивнув режисер, – це правильно. А ви, пане Артур? Мене ваша думка також… ну це саме…
– Звертайся до мене на ти, старий, – дозволив йому Пепа.
А потім усі знову замовкли, навіть професор Доктор – напевно, щоб не дратувати суворих типів з персоналу і не відволікати їх від розмірено-відстороненого прибирання зі столу всього, що півгодини тому ще могло називатися сніданком.
Екраном велетенського і плаского «Телефункена» миготіли чорно-білі, переважно під брунатну сепію, кадри, що мусили б асоціюватися відразу з кількома популярними стилістиками, передусім з ретро і андеґраундом. Сам по собі цей технічний виверт жодною новацією не був, адже ним уже встигли досхочу накористуватися цілі леґіони кіноробів – від Берґмана й Тарковського і до недавнього Мулен Ружа. Новим було те, що все це діялось у Львові: щосекунди виникало якесь інше тло з черговим закапелком, старезним подвір’ям, смітником, підвальним лабіринтом, одного разу різко нахилилась і майже впала на глядачів ратуша з трубачем, іншого – розлетілась на друзки від вибуху Порохова вежа, потім якийсь дельтапланерист карколомно падав на промислові руїни Підзамча, а його штучні крила частинами відривалися й осипалися, вдаряючись об фабричні комини і кістяки кранів. Це слід було розуміти як знаки: дух катастрофи панував у цьому світі, кінець кінців і присмак апокаліпси. Відеоапокліп Ярчика Волшебника був зроблений до пісні «Старий Антонич» у виконанні групи «Королівська Крільчиха» – цілком локального гіта з нальотом типово львівської індепендизації на межі всіх можливих в останню годину музичних трендів і струйовин. Тому передусім на екрані поблимували самі музиканти, очолювані якимось двостатевим фронтменом у терново-пластмасовому вінку на голові; музиканти виникали то з інструментами, то без них, то в обдертих кімнатах якоїсь покинутої вілли, то на сходах розваленого костелу, то під розписаним англомовними лайками середньовічним муром. І співали вони приблизно таке:
старий антонич досі ще жиє він ще не вмер у нього аритмія у нього джез і він багато п’є його любоффф солодка як повіяПісля цього йшов шістнадцятиразовий рефрен лише з двох слів – «старий антонич!». На екрані цілувалися всілякі покручі, пудровано-білі повії юрмами пхалися в невідомі затемнені лімузини, вибухало шампанське, хтось ширяв себе на кахляній забрьоханій підлозі громадського туалету, одного разу промайнув фасад «Ґранд Готелю» з неймовірними тріщинами й ліанами, ватага бомжів танцювала навколо багаття перед Оперою. Цей кадр особливо розвеселив Артура Пепу, котрий в паузі між сніданком і переглядом саме приклався до пляшки з горіхівкою й тепер енергійно тупав ногами у такт музиці, вловлюючи лише окремі слова про те, як
старий антонич лазить уночі із бару в бар у нього сну немає вже триста років сови і сичі над ним літають хто його не знаєОтже, там і справді був цей ніби Антонич – якийсь довготелесий стариґань у капелюсі та плащі і з кульчиками у вухах, такий собі урбаністичний фантом; він ішов містом, відкриваючи ногою двері підвальних забігайлівок і занурюючись в їхнє пекло, ніби здійснюючи свій власний патрульний обхід («а цей актор, як його прізвище?» – півголосом запитала пані Рома, виконуючи прохання Карла-Йозефа), а потім він кохався, не знімаючи капелюха і навіть плаща, з якоюсь напівмертвою татуйованою красунею і навколо неї вився титр «MY NAME IS FANNIE – I’M REALLY FUNNY»; відносно цікавою знахідкою дотепного Волшебника можна було вважати поодинокі вкраплення кольорів у загальну чорно-білу брудну картину; так, коли Антонич пив з високого келиха вино, то ця рідина була червоною; так само червоно текла вона стравоходом його прозорої коханки; були ще жовті квіти на задимленому звалищі під чиїмось задрапірованим пам’ятником; був також золотистий зоряний пил, що сипався на тьмяне місто, ніби сніг, але це сталося пізніше, коли осамотілий Антонич уже зникав у місячному промені («ви його все одно не знаєте, це аматор» – так само півголосом відповів кліпмейкер).
Тим часом акція йшла до завершення – звідусіль прибували потоки підземної води, місто з усіма його грішниками та грішницями занурювалось у чорні глибини, в шумовинні вод крутилися мертві птахи, кондоми, шприци, старі грамофонні платівки; лишалися тільки музиканти на сцені вимерлого клубу чи то оперного театру, фронтмен здирав з голови і розпачливо жбурляв на воду свій тимчасовий вінок, камера стрімко віддалялася, створюючи цілком метафізичну просторову перспективу з малесенькою цяточкою сцени над усесвітнім потопом; решту слів було проспівано в цілковитій темряві і глухому віолончельному супроводі – ніби з напівзатопленого приміщення або зіпсованої часом магнітної стрічки:
старий антонич ходить по землі старого міста виклятого місця його дівчатка ще такі малі і смерть його ще дивиться на місяцьТо був кінець. Усі присутні на перегляді відітхнули. Артур Пепа не міг не заговорити першим, адже йому першому засвербіло на язиці, тож він сказав:
– Знаєш, Ярку, все було б чудово, якби не остання рима. Ну що це за «місця – місяць»? Куди краще звучало б «міся – піся»…
Але замість гомеричного реготу всього товариства, на який він щойно розраховував, отримав лиш Ромине зауваження «Вельми дотепно!».
– Тут на касеті є ще… це саме… деякі пояснення, ну… якби коментар, – відповів йому Волшебник і, трохи прокрутивши плівку, зупинив на сюжеті, де сам він, розвалившись у кріслі посеред студії, розповідав якійсь телевізійній аудиторії про свій задум.
– …іщо інше. Я декілька років ішов до цієї роботи, – казав екранний двійник Ярчика, внаслідок ретельного телевізійного монтування позбавлений усіх своїх «це саме» і «ну». – Мене притягувала якась така універсальна історія про вічно живого ідола, наприклад, поета. Зараз нашою роботою вже цікавляться продюсери з ентеве, емтіві. Я дуже радий, що «Королівська Крільчиха»… як би це сказати (тут невідомі монтувальники дозволили собі розлабитися)… знайшла для мене цей образ.
Тоді на екрані виник фронтмен «Королівської Крільчихи». Цього разу він виявився дівчиною з пляшкою пива і сигаретою в руках. Її відзняли десь у старому місті, на тлі того самого по-англійському розмальованого муру.
– Нас усіх у дитинстві лякали старим Антоничем, – розповідала вона, перебиваючи саму себе частими затяжками і ковтками. – Пам’ятаю, коли мої батьки вважали, що я нечемно поводжуся, то вони казали: «От прийде старий Антонич і забере тебе до себе в темний підвал». Нібито колись таку людину в нашому місті поховали, а потім вона всюди з’являлася. Про це знали в кожній родині. Він жив по якихось підвалах, збирав порожні пляшки, макулатуру там усяку і ходив у такому довгому плащі. І розмовляв такою довоєнною мовою, з усіма тими фішками. Я часом справді боялась його, а часом не дуже. Одного дня я малювала на піску біля нашого дому свої таємні знаки, я їх сама вигадувала, а потім знищувала, ну тобто стирала з піску. Я намалювала один такий знак і вже хотіла його стерти, коли відчула, що наді мною хтось є. То був він, чоловік у довгому плащі. Я спочатку злякалася, тому що він сказав: «Отсим знаком ти викликала мене. Чого тобі треба?». Тоді я стала дуже вибачатися, молоти всіляку фігню, що я випадково, не знала ітеде, а він зітхнув і пішов собі далі. Тепер я думаю, що то мені тільки снилось. Але все одно не можу його забути. Назва нашого другого альбо…
- Три листки за вікном - Шевчук Валерій Олександрович - Современная зарубежная литература
- Сто миллионов лет и один день - Андреа Жан-Батист - Современная зарубежная литература
- Глиняный мост - Маркус Зусак - Современная зарубежная литература
- Когда король губит Францию - Дрюон Морис - Современная зарубежная литература
- Мне бы хотелось, чтобы меня кто-нибудь где-нибудь ждал… - Гавальда Анна - Современная зарубежная литература
- Сирена - Кристоф Оно-ди-Био - Современная зарубежная литература
- Любовь без границ. Путь к потрясающе счастливой любви - Вуйчич Канаэ - Современная зарубежная литература
- Думаю, как все закончить - Рейд Иэн - Современная зарубежная литература
- Бегущий за ветром - Хоссейни Халед - Современная зарубежная литература
- Сестры Спринг - Анна Тодд - Современная зарубежная литература