Рейтинговые книги
Читем онлайн Unknown - ваня

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 24

Берелі після мого влучання в дерево – кинджали аж застрягли у стовбурі – підійшов і поцікавився:

-Ти пам’ятаєш дорогу назад до замку?

-Так.

-Я чекатиму на тебе там завтра зранку.

-Що? – здивувався. – Я що, залишуся тут сам?

-Селище – ще один подарунок! Тут давно ніхто не живе. Ти можеш випустити тут пару!

-Випустити пару?

-Не стримуй себе, насолодися силою! Розгроми селище! Використай усю свою енергію, відчуй свою зброю, перевір її у дії! Кинджали зроблені з надзвичайно міцного металу. Сьогодні можеш не стримуватися. Іноді потрібно звільняти свою сутність, давати силі свободу, не накопичувати її. Випускати. Тому розважся добренько сьогодні. Добре?

Я був зацікавлений у тому, що говорить приятель. Він говорив правду. Дуже тяжко стримувати силу, тим паче вона ніколи нікуди не зникає, завжди з тобою. Очевидно, що тримати її у собі вічно не вийде. Я трішки подумав і відповів:

-Мені вистачить й трьох годин, щоб знищити усе тут дощенту!

-Тоді починай, – Адам сів назад до автомобіля, завів його, щоб поїхати, залишити мене наодинці з селищем і з кинджалами, а я лиш устиг сказати:

-Дякую! – і побіг руйнувати усе довкола.

Адам поїхав.

Усі ці будівлі такі мізерні, мені здавалося – крихкі. Я стрибав з однієї на іншу, пробивав їхні стріхи кулаками, трощив вікна, виносив двері. Метав свої кинджали у різні боки, влучаючи у наперед собою ж поставлені цілі. Адам колись навчив мене бойовим мистецтвам, колись – у тому минулому житті. Тому я знову використовував ці техніки та прийоми, аби зносити стовпи, ламати огорожу. Тепер більше ніколи не забуватиму навичок збивати свого противника з ніг, затьмарювати йому розум – незвичне мистецтво бою, якого колись навчався. «Тепер це не спогади – це моє життя, одне з них, не хтось чужий у голові мені розповідає про якісь події – це я той, хто пережив їх! І я знаю все про себе! Про своє бажання сили, про сутність безсмертних». Від того свого знання мені все більше хотілось нищити усе довкола, розбивати споруди у цьому закинутому селещі, легкими рухами прибирати усе на своєму шляху. І це звільняло мене, розслабляло. Настільки розслабляло, що знищивши усе, я впав і заснув.

Прокинувся уранці на пухкій зеленій траві. Підвівся. Оглянувся. Побачив, що на місці, де ще вчора було селище, тепер пустка! Не був здивованим, що я можу таке зробити. Озирнувся на всі ті уламки будівель ще раз і швидко помчався назад на гору, до Адамового замку.

Прибіг до нього десь біля одинадцятої ранку. На мене чекав Адам із валізами. Він клав їх до багажника одного зі своїх автомобілів. Я підійшов до нього:

-Ну що ж! Ми з тобою їдемо до твого майбутнього дому! – сказав Адам.

-Ми їдемо до інших вартових?

-Так! До них і до Престона. Я не думав, що ти згадаєш про своє попереднє життя вчора, але так ще краще. Тепер ти готовий до свого призначення. Тому прийми душ і переодягнися! Дорога буде довгою.

«Нарешті!» – подумалося. Побачу тих, хто такі ж як і я! Мене цікавило, які вони, які в них надприродні здібності, як вони мене сприймуть і що подумають про свого нового товариша. Вартові – нова загадка! Я прямую до них, стану частиною їх світу, ця частинка стане також і моїм життям.

Того дня, двадцять п’ятого листопада, я не помер– я відродився! Знайшов правду, яку більше ніколи не відпущу, нікому не віддам! Безсмертя! Вартові захищають людей, і я – один з них! Нарешті дійсно відчуваю себе корисною частиною світу, створеним для нього, а він – для мене! Я буду керувати ним, принаймні намагатимуся! Тепер я – не безнадійний клапоть нашої планети, я – могутній титан! Всесильний вартовий!

Частина друга

Вартові

Ми їхали в автомобілі Адама зо три години. Берелі віз нас до аеропорту. Він не казав, куди летітимемо, не називав країну чи навіть континент, до яких попрямуємо. Адам зберігав притаманну йому таємничість і загадковість. Це знову мав бути сюрприз. За останні півроку я звик до його приємних несподіванок та й не існує безсмертного, якому б вони не сподобалися. Ці подарунки… Всі вони мають спільне – звільняють від думок про могутню силу. Але все-таки допитливість мене вбивала, не залишала, накопичувалася. «Досить йому зберігати таємничість, досить морити здогадами, постійно знущатися! Це останній раз Берелі манить мене загадками! Більше йому не дозволю!» – лунало у думках.

В аеропорту Адам не купував білети. Ми не проходили митницю. Він приготувався до цього дня заздалегідь. Нам лише довелося вийти на вулицю до злітної смуги. Ми не летіли на борту пасажирського лайнера – нас очікував приватний літак з логотипом «Сетер» на крилі. «Сетер… Я вже десь чув цю назву… Так… Згадав! Це відома у світі компанія з виробництва сучасної зброї». Друзі розповідали, що їхні численні підприємства розташовані у кожному куточку Землі. Жага дізнатися, чому ми летіли літаком цієї компанії розривала. Але як би довго не просив Адама відповісти на мої питання, відповідь завжди буде однакова: «Ти сам усе побачиш і сам про все дізнаєшся!» Тому я просто сидів мовчки у м’якенькому сидінні, насолоджувався, якщо так можна сказати, терпким на смак вином, що розносила по салону стюардеса, слухав через навушники музику з мп-3 плеєра.

Доки я у своїй розповіді дістаюся місця призначення, час нам познайомитися ще ближче. Саме тепер можу впевнено розповісти, який я став насправді. Згадане попереднє життя перевернуло мої погляди. Разом зі спогадами прийшла впевненість, рішучість, навіть якась байдужість до усього навколо. Адам був чудовим наставником. Час, який провів, вивчаючи новий для мене світ, змінив мене докорінно, як у фізичному плані, так і в моральному. Перебуваючи в замку Адама, моє тіло набуло спортивного вигляду, на обличчі зникли прищі, які залишилися від смертного життя, волосся стало темнішим і міцнішим, воно продовжувало рости, але дуже повільно. Тіло моє стало смаглявішим, всі його недоліки, шрами, недолугі родимки, плями, вони зникли. М’язи зробилися пружними, кістки еластичнішими. Очі в мене тепер якісь виразніші, дивлячись у дзеркало ніколи б не здогадався, що вони мої. Символ на шиї, символ нескінченності нагадував просте й незвичне татуювання, проте це означало набагато більше – безцінний знак величності. Я сам собі почав подобатися. Одягався вже по-іншому, як Адам, вишукано. Міг одягнути навіть дорогий костюм з гардеробу Берелі – у ньому почувався елегантно, так, ніби це вбрання призначалося мені, це був мій новий стиль. Смертні вже не належали до мого світу, тому відчував від них незрозумілу ворожість, бо їх кількісно більше, ніж нас – безсмертних. У мене з’явився інтерес до людських почуттів, я ж бо їх не мав. «Що приховують посмішки смертних? Що таке кохання?» Відчуття сили вже не відігравало в мені домінуючої ролі, воно стало маленькою моєю частинкою, ми з ним намагалися жити у злагоді. Ось так всього лише за півроку й ту ніч, за яку я згадав повністю Адамові уроки, ім’я Версель Томпсон лунало шанобливіше. Безсмертний з таким ім’ям здатен на все!

«Я неповторний і незнищенний!»

У літаку спромігся трішки подрімати. Коли я прокинувся і визирнув у вікно, побачив, що ми вже приземляємося. Місцина була доволі гарна, з виходом до океану. Я поглянув на Адама. Він мене привітав:

-Ласкаво просимо до Сіднею!

-Австралія?

-Так, справді ж гарно?

-Неймовірно! – відповів, виглядаючи з ілюмінатору.

Ми прилетіли до дивовижно розкішного місця. Але екскурсію по Сіднею Адам не влаштував. Вийшовши з літака, я знову звернув увагу на його логотип... «Головний офіс компанії «Сетер», якщо правильно пригадую, розташований саме тут, в Австралії. Що ж є спільного між цим підприємством і безсмертними?» Здогадувався, що відповідь отримаю невдовзі, коли познайомлюся з іншими вартовими та Престоном.

На виході з аеропорту нас очікував власний автомобіль з водієм. Він віз нас довгенько до місця призначення. Вже виїхали за межі Сіднею. Маршрут тримався вздовж берегової смуги. Десь за хвилин п’ятнадцять до того, як ми зупинились я відчув силу. Вона – особлива, такої сили не долинало від Адама, вона була чіткіша, величніша. Наче солодша, приємніша. Я не мав сумнівів – то сили вартових! «Ми вже близько!» У голові вимальовувалися сім силуетів безсмертних, включаючи Адамів силует. Вони, напевно, також відчули мене та очікують побачити свого нового побратима.

Автомобіль зупинився, ми опинилися перед триповерховим маєтком на березі океану, а довкола нього пусто, лише екзотичні дерева і дика гущавина. Немає інших особняків, як і навколо Адамового замку, лише ця велика будівля і все. «Але яка ж вона гарна, розмальована у різні відтінки зеленого, має відкриті балкони, позад неї є якийсь ще дворик чи ще одна менша будівля…» – аналізував я. Такий собі витвір мистецтва постав посеред тропічних дерев.

З багажника Адам дістав наші валізи. Водій поїхав. Ми рушили до вхідних дверей. Не довелося навіть стукати – їх відчинив чоловік років тридцяти. На вигляд він був солідний, ставний, мав густі чорні брови, сині очі, гоструватий ніс, тонкі губи. Волосся його було коротке, мало русий відтінок. «Я вже десь бачив цю особу. Так… Точно його бачив… У телевізорі! Це… Це Престон Еквідж – власник фірми «Сетер», який дуже рідко з’являється на блакитних екранах, бо не полюбляє журналістів і юрби людей. Невже це той самий Престон, про якого розповідав Адам? Скоріше всього!» Його силует майорів у моїй голові – «Він точно безсмертний!». Але якщо це так, то у будинку, окрім цієї особи, знаходиться вже п’ять, а не шість вартових, бо бачив лише сім силуетів. Еквідж радісно вибіг, привітався з Адамом, обійняв його, а потім пильно вдивлявся у моє обличчя, ніби я привид. Престон звалив Адама грізним питанням:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 24
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Unknown - ваня бесплатно.
Похожие на Unknown - ваня книги

Оставить комментарий