Unknown - ваня

Доки вони спілкувалися, а я сидів біля них мовчки, мене зацікавили люди, які перебували у шинку і розпивали горілчані напої. Вони розмовляли, сміялися, пили за чиєсь здоров’я. Гидко було дивитися, я почував себе незручно. «Вони п’ють, а я – ні? Я теж хочу, тим паче випивка – мої колишні ліки від будь-яких проблем!» У цю мить, ніби читаючи мої думки, Адам попросив Енді налити нам рому. Я так давно не пив нічого алкогольного, аж від самісінької своєї смерті. Я підніс склянку до вуст, зробив ковток. Смак був той самий – я згадав його, але напій ледь п’янив, легка запаморочливість натякала, що на безсмертних алкоголь не має такого впливу, як на живих. Усвідомлення цього нового факту мене трохи засмутило.

-Ну як тобі? – запитав Адам про ром. – Приємний смак, чи не так?

-Так, шкода що я вже не зможу ніколи насолодитися ним сповна! – відповів йому. «Він знає про що говорю – не зможу напитися до забуття».

-До чого це він? – здивувався бармен.

-Каже, що ром вже не той, який був колись… – відказав йому Адам.

Вдосталь наговорившись із барменом, ми з Адамом вийшли з шинку. Пішли по вулиці міста туди, де Адам мав намір щось показати. Берелі розповів мені про Енді. Розказав, як вони познайомилися і навчалися разом на курсах виноробів, як товаришують, допомагають один одному, обговорюють повсякденне життя. Берелі розповідав і розповідав, потім зупинився, сказав, що нам потрібно перейти через провулок. Саме там він мав дещо показати. Ми вийшли з провулку, я знову побачив багато людей. Люди сиділи на лавках. Вони нічого не кричали, уважно слухали. Вони дивилися на стару дерев’яну сцену, мабуть, змайстровану не професіоналами, на якій відбувалося незвичайне дійство. До мене долинули слова акторів, які на ній виступали. Вони співали, читали вірші, танцювали, відтворювали веселі сюжети п’єс. Я зацікавився, почав придивлятися уважніше. Акторами були діти, їх було дуже багато. «Діти, вони такі беззахисні, вони зовсім ще не мають ворожості ні до кого». Там були дітлахи і чотирьох, і дванадцяти років. Всі мої попередні безглузді думки про неміч смертних зникли, в голові постала картина цих дітей. Саме тепер я по-справжньому відчув, що мій обов’язок є захищати людей, адже вони захищають найдорожчий скарб у житті – своїх дітей, а може й не своїх, але захищають їх усіх.

Хлопчики й дівчатка підстрибували, чого тільки не робили маленькі невинні створіння. У їхніх очах виднілася надія. Їхня мова була трішки незграбна, вони хвилювалися на сцені, іноді губилися у репліках… Раптом всі глядачі почали аплодувати, а я й не помітив, як вистава закінчилась. Але нічого, бо це ще не фінал, це лише частина вистави закінчилась. Антракт.

Поруч мене стояв Адам, який також плескав у долоні.

-Як відчуття?

-Такі… Чисті?! – здивувався.

-Скажімо, приємні й невинні? Так?

-Так. Віднайшов новий обов’язок – оберігати смертних.

-Бо вони мають дещо цінніше, ніж безсмертя?

-Вони мають можливість знаходити цілковиту втіху у очах своїх дітей, – відповів.

-Так, вони мають спокій…

Трішки помовчавши, Берелі додав:

-Всі ці діти – сироти… Вони проживають ось у тому триповерховому будинку.

-Сироти? Так багато? – мені стало не по собі, поверталась огида до людей, але це була моя огида як смертного, а не як могутнього.

-Так. Щомісяця у цей день вони тішать людське око різними виставами. Вони не мають радощів у житті, але так радіють на сцені… Подивись на них… Маленькі актори... Такі безпорадні! – Адам простягнув мені до рук папірець, я розгорнув його. Насправді то був виписаний чек на п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів для дитячого будинку «Сцена». – Біля сцени стоїть жінка з корзиною, бачиш? Віднеси папірець їй і кинь до корзини.

Так і зробив. Вчинок нагадав мою пожертву перед тим, як мав скоїти самогубство. Та цього разу дівчина вже років шістнадцяти, яка стояла біля жінки з корзиною, подякувала мені, посміхнулася, сказала, що лише людина з душею так чинить – дасть хоч якусь милостиню нужденному. Це викликало в мене гордість за себе, бо я вже не людина. А чи є в мене душа – то інше питання.

Я повернувся до Берелі. Ми додивилися виставу. Так, як надворі вже темніло, я подумав, що настав кінець нашої сьогоднішньої подорожі.

-Я ж тобі обіцяв учора розваги!

-Дійсно! І як ми будемо веселитися?

-Побачиш!

-Знову сюрприз? – запитав, проте не почув відповіді. Берелі лише повернувся спиною і попрямував убік свого автомобіля. А я за ним.

***

Адам віз нас далеко-далеко за місто. У машині він мені прояснив:

-Енді Кернер – сирота. Вперше його побачив на одній з тих вистав, яку ми з тобою сьогодні відвідали. Йому було вісім років. Погляди маленького хлопчика на світ робилися дуже похмурими. Його батьки не були мертвими, як у інших сиріт, вони покинули бідолаху у притулку, коли тому виповнилося п’ять років. Деталей, чому так відбулося, не знаю. Але коли я його зустрів, заприсягся змінити його ставлення до навколишнього. Дізнавшись, що він має намір вступати на виноробні курси, я й собі туди подався. Кожного дня протягом трирічного навчання якоюсь старою маленькою дрібничкою, яка мала цінність для інших людей – чи то пензель для маляра, чи фотокартка правнуків для бабусі – я намагався його здивувати, розповідав історію цього предмета, доводив, що у світі існує багато прекрасного, заради чого варто існувати, чому варто радіти. Так захопився, що ми стали друзями. Але далі товаришувати буде небезпечно. Я не старішаю, скоро він це може помітити. Я й раніше так робив з іншими людьми – розкривав дивовижність смертного життя, аби вони не гаяли часу на постійні скигління. Це ніби одне з моїх хобі… Проте у цьому випадку ще й заприятелював з людиною. Так не правильно.

-Що ж ти зробиш, аби він не довідався про твою таємницю?

-Зникну з його життя, не потраплятиму йому на очі. Люди, які знають про нас, бояться нашої непереможності!... Не потрібно, щоб таких людей ставало більше.

Ми їхали довго, тому ще багато що обговорювали:

-Коли ти мене зустрів, казав, що вартові мають надприродну силу. Яку саме? – запитав у Берелі.

-У кожного вартового своя. Дивуюся, як твоя досі ще не дала про себе знати… Це взагалі-то дивно… Але не хвилюйся, вона неодмінно з’явиться, ти навчишся нею керувати, застосовувати у потрібні миті… І в непотрібні! – засміявся Адам. – Зустрівши інших вартових, зрозумієш, що це не просто надприродна здібність – це дар, яким можеш насолоджуватися і ділитися своєю насолодою з іншими…

Берелі відповів на моє питання, я поставив ще одне:

-Ти знав, яким я був у попередніх життях?

-Розгубленим хлопчиною… Але дуже відповідальним! Коли ти ставив щось собі за мету, то не відступав. Пам’ятаєш, ти хотів здати залік перед смертю? – я кивнув головою. – В одному з попередніх життів ти вчився на архітектора. Змусив себе спочатку доробити проект спорудження фонтану, який мав подарувати на річницю весілля своїм тодішнім батькам, а потім збирався випити щурячої отрути… Але не насмілився отруїти себе. Натомість після невдалої спроби покінчити з життям, ти, йдучи по дорозі до церкви замолювати свої гріхи (бо був віруючим), провалився у каналізаційний люк і розбився. Твоє тіло знайшли через три дні після того.

-Виходить, що цього разу, коли я хотів покінчити з собою, все ніби трапилося так само, але за інших обставин?

-Виходить так, та на цей раз ти ще й подарунок отримав – вічність, – відповів Берелі.

Адам зупинив автівку на дорозі посеред селища. Воно було якимось незвичним. Порожнім. Світло в людських домівках не світилося. Час був пізній, але в таку пору ще не сплять. Селище було покинутим. Жодної живої душі тут не чулося. Ми вийшли з машини. Адам подався відкривати багажник. Він витягнув з нього щось загорнуте у ковдру, щось невеличке. Предмет у ковдрі заінтригував. Берелі підійшов до мене, віддав мені таємну річ.

-Ось від мене тобі подарунок! – промовив він.

Я розгорнув ковдру. В ній побачив те, чого так чекав… Мої кинджали, моя зброя… Моя навіки… Назавжди… Без неї не можу себе уявити. Я обійняв кинджали – два металеві знаряддя всевладдя, витончені гострі вбивці. Ще більшу любов до них відчув, коли згадав… Згадав одне зі своїх попередніх життів. Згадав, як Адам мене навчав користуватися моїми символами вічності. Згадав, що вчитель казав мені про силу, про могутність, про обережність, про зброю, про спокій, про усе на світі.

-Адаме, я згадав! Згадав! – аж підстрибував від щастя. Чи то від чогось, що нагадувало щастя, безсмертні ж не відчувають нічого.

Берелі лиш тішився тими моїми словами. Я вистрибував перед ним, крутив у руках кинджали, міг ними таке виробляти, що захоплення від того викликало відчуття потужності, захоплення від вправності зі зброєю збуджувало думки про мою дужість і міць. Міг тримати у рівновазі кинджал, коли його кінчик лише стояв у мене на пальці. Вертів ними, підкидував, виробляв різні фокуси. А сила все підступала і підступала. Раптом я з усієї дурі розмахнувся зброєю і запустив її прямісінько у одне з дерев на вуличці, на якій ми знаходилися. Я випроменив частину сили із себе, вона ніби з мене вийшла з ось тими кинутими кинджалами, передалась їм, та при цьому я не відчув ніякої слабкості від її втрати, від втрати частиночки сили. Все було як завжди – нічого не відчував.