Реальна загроза - Олег Авраменко

Ми повсідалися в крісла один навпроти одного, і Фаулер уважно вгледівся в моє обличчя.

— А в житі ви ще дужче схожі на свою матір, ніж на фото й відео. Якби серед ваших знайомих на Октавії знайшовся такий, що одночасно цікавився політикою та „мильними операми“ двадцятирічної давнини, він би миттю здогадався, хто ви такий. — Фаулер налив до чашки гарячої кави й відпив ковток. — Як там ваш батько?

— Нормально, — відповів я. — На здоров’я не скаржиться, працює з ранку до ночі.

— А капітан Павлов?

— Він уже повний адмірал. Начальник космічних операцій. Усе, як ви з батьком і планували. — Я хмикнув. — А взагалі, я думав, що ви вже на Ютланді.

Він похитав головою:

— Інші полетіли, а я залишився. Вирішив, що з мене годі. Я вже старий, час на покій, онуків виховувати.

„Ще б пак!“ — подумав я. — „З кількома мільярдами в кишені можна спокійно відійти від справ. Старість забезпечена, доччине майбутнє — теж, та й онукам з правнуками і праправнуками жебрати не доведеться…“

— Отже, тому ви й ховалися від нас?

— Так. Коли від вашого батька надійшло попередження про зрадників, а разом з ним — і повідомлення, що він відмовляється від підтримки нашого повстання, я зрозумів: усе, пенсія, крапка.

Ну що ж, це право кожного — вирішувати, коли й де зупинитися. Принаймні добре, що Фаулер та інші адмірали не підняли зопалу своє бісове „повстання“, а визнали за краще просто зникнути. Не останню роль тут зіграли й зароблені на торгівлі ендокринолом гроші.

— А проте ви відкрилися, сер, — зауважив я. — Чому?

— Через події на Октавії. Частково я почуваюся винним… ні, вірніше сказати, відповідальним за те, що сталося. Коли я покидав планету, то знищив усі документи, не залишивши жодного натяку, жодної зачіпки для слідства. Через мене вони не могли вийти на змову. Без сумніву, тут доклали руку відступники, що продали таємницю ендокринолу. Вони зрадили й нашу справу — зрадили жорстоко й безглуздо, адже без підтримки Ютланда повстання на Октавії було приречене на невдачу. Його ніхто й не збирався підіймати. Перед зникненням ми попередили наших заступників, що слід зачаїтися й чекати кращих часів. Чекати довго та терпляче. Але не вийшло. І тепер у тисяч і тисяч чоловіків та жінок зіпсована кар’єра, скалічене життя.

— Добре хоч в’язниця їм не загрожує, — сказав я.

Адмірал криво посміхнувся:

— Та аж ніяк не завдяки милосердю наших владоможців. Просто вони злякалися наслідків судових процесів. Не всі судді в нас продажні, не всіх присяжних можна залякати, а кожен виправдальний вирок обернувся б звинувачувальним на адресу уряду.

„А вас би це не зупинило,“ — подумки покоментував я. — „Ви просто розстріляли б змовників без суду та слідства…“

— Так от, — продовжував Фаулер, — я відчуваю свою відповідальність за майбутнє цих людей і не можу кинути їх напризволяще. Тому маю до вас одну пропозицію…

— Прийняти їх на службу? — не стримався я.

Від хвилювання в мене закалатало серце — лише зараз я збагнув, що адмірал Фаулер є саме тією людиною, котра зможе переконати звільнених ериданських військових стати під наші прапори.

Проте адмірал витлумачив мою реакцію по-своєму.

— Я розумію, капітане, ви набираєте з миру по нитці, щоб у разі зради громадян однієї з планет обійтися мінімальними втратами. Але запевняю вас, що ериданці не зрадять. Люди, чиї послуги я вам пропоную, справжні патріоти.

— Припустімо, що патріоти. Але патріоти Октавії.

— Вони вірно служитимуть і Ютланду. Для них не може бути чужою планета, якою керує ериданець, чиї Збройні Сили очолюють ериданці. Та й не тільки це… От ви, капітане Шнайдер. Хіба ви служите Ютландові лише заради батька?

— Швидше не заради, а через батька, — відповів я. — Через нього мені більше немає місця на Октавії.

— У тім-то й річ. Ті, кого звільняють і кого ще звільнять, у такому ж становищі. На батьківщині вони стануть вигнанцями — без улюбленої роботи, без перспектив. А Ютланд запропонує їм усе, чого позбавила Октавія. І за це, за своє майбутнє, вони битимуться не менш самовіддано, ніж корінні ютландці. Шкода, що ми не можемо оперативно зв’язатися з вашим батьком. Він би підтвердив мою правоту й розпорядився б приймати всіх ериданців.

— Гаразд, — сказав я, — вірю вам на слово. Скільки людей, на вашу думку, буде звільнено в результаті чистки.

— За моїми прогнозами, одних лише офіцерів понад п’ятдесят тисяч, навіть під шістдесят.

Я аж присвиснув.

— Ого!

— Цифра справляє враження, — погодився Фаулер. — Проте планета з чотиримільйонними Збройними Силами може дозволити собі скоротити їхню чисельність на кількадесят тисяч.

— Але я так зрозумів, що йдеться про еліту. Командний склад, пілоти, провідні інженери.

— Ви правильно зрозуміли, капітане. І це цілком природно — бо саме військова еліта найбільше переймається проблемами в нашому суспільстві, негараздами в державі. А всіляким хапким прапорщикам, штабним офіцерам-пацюкам, весільним генералам та адміралам глибоко начхати на все, крім власної вигоди. Тим-то під звільнення йдуть найкращі, що завдає непоправної шкоди боєздатності армії й, особливо, флоту. Про такий подарунок Федерація Альтаїра могла тільки мріяти — тепер вони точно встановлять контроль над системою Капи Кита. Ериданський уряд це розуміє, але боїться залишити бодай одного неблагонадійного на військовій службі. До того ж натовп вимагає крові — якщо не в прямому, то в фігуральному розумінні. Йому потрібні жертви — і що їх більше, то краще.

— Отже, від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч офіцерів, — промовив я. — І це не рахуючи ворентів та сержантів.

— Всіх не обіцяю, — попередив Фаулер. — Чимало тих, хто просто потрапив під роздачу, будуть до останнього сподіватися, що справедливість переможе і їх відновлять на службі. Та навряд чи таких буде дуже багато. Військові — люди практичні, вони звикли до того, що начальство, навіть коли помиляється, своїх рішень не змінює. Тож можете твердо розраховувати на сорок тисяч. Більшість із них приєднаються до вас протягом найближчого місяця. Решта — трохи згодом. Час іще є.

— А їхні родини?

— Думаю, здебільшого залишаться на Октавії, декотрі емігрують на сусідні планети. Чекатимуть на закінчення війни, а потім уже вирішать, що робити далі. До речі, щодо родин окрема розмова. Їм будуть потрібні матеріальні гарантії. І не від Ютланда, який перебуває в невизначеному становищі, а особисто від вас.

Я кивнув:

— Так, страховий фонд.

Це ми вже проходили. З пілотами-відставниками було все просто. Вони вже заробили пристойну пенсію, яка в разі їхньої смерті буде пожиттєво виплачуватися їхнім дружинам (чоловікам) або до повноліття — дітям. Фінансові питання їх мало цікавили, вони хотіли знову літати. А от чинні офіцери цивільних кораблів, погоджуючись перейти до нас на службу, вимагали твердих гарантій, що в будь-якому випадку їхні родини будуть матеріально забезпечені. З цією метою ми створили спеціальний фонд під управлінням банку „Аркадія“, куди при укладенні контрактів перераховувалися відповідні суми.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});