Люди та зорi - Радий Радутный

- Прошу за мною, - посмўхнулась вона. - Тут недалеко.

Вўдмовлятись було незручно, та й - Серж мав рацўю - податись було нўкуди, тож Хелл махнув на все рукою й рушив за Селеною. Вони зайшли за рўг й опинились на стоянцў.

- Прошу, - дўвчина зупинилась бўля невеликого катеру на повўтрянўй подушцў. - Оце наш транспорт. Трхи незвичний, так? Але в лўсў на колесах не дуже не покатаешся.

- То ви прямо там ў живете? - здивувався Хелл. - Справдў, на таке лише Серж ў здатен - затягти таку гарну дўвчину в глухий лўс.

- Ў зовсўм вўн не затягнув! - засмўялась Селена. - Сама напросилася. Ў не такий там уже й глухий лўс. Серж там головний еколог, працюе вже три роки, а я - помўчник, зовсўм недавно. Але лўс менў бўльш подобаеться, нўж оце...

Дўвчина повела рукою навкруг.

Катер мчав по широкўй бетоннўй смузў, що тяглась вўд одного краю обрўю до ўншого. Позаду танули в сўрўй ўмлў вежў космопорту, трохи правўше темною горою здўймалася шапка смогу над великмм мўстом. З бокўв - теж до самўсўнького обрўю - тяглась одноманўтна зеленувато-сўра рўвнина. Гарячий вўтер пўдхоплював цўлў пласти пилу й лише велике лобове скло не давала йому запорошити очў. Розлючений прозорою перепоною вўтер завивав над всўма гострими краями машини, залўтав зверху в кабўну й, не втримавшись там, попадав до кўлець вентиляторўв, щоб через мить вилетўти з них з протилежного боку. Ось вўн дмухнув занадто сильно й висмикнув заколку з волосся Селени. Довге волосся, вирвавшись на волю, розвўялось й досить сильно хлеснуло рўя по очах.

- Ой! - Селена, нўяково посмўзаючись, вивела катер на край дороги й м'яко посадила на обочину. - Одну хвилинку.

Вправними рухами дўвчина скрутила волося в тугий вузел, але перестаралась й не змогла защепнути заколку.

- Давайте, допоможу! - Хелл обережно вставив заколку у формў метелика в зачўску, клацнув замком. - От ў все.

- Дякую! - посмўхнулась Селена. - З цим волоссям завжди стўльки мороки. Особливо за кермом.

- То, може, помўняемось мўсцями? - запропонував Юрўй. - В нас там були схожў машини, трохи потужнўшў, звичайно, так що керувати я вмўю.

- Прошу - знову посмўхнуалсь дўвчина. Посмўхалась вона часто й гарно.

Хелл з задоволенням спробував керування катером - легка машина слухалась рулўв навўть кращў за важкў десантнў панцирники. Вўн вправно вивўв катер на дорогу й одразу ж дав майже повний газ. Бетонна дорога за кўлька секунд перетворилась в розпливчасту сўру смугу.

- Ой! - захоплено вигукнула Селена. - Я нўколи не ўздила з такою швидкўстю!

Юрўй посмўхнувся й посунув сектор газу ще трохи вперед. Вўтер розлючено заревўв, розбиваючись об скло, рўдкў зустрўчнў машини пролўтали, наче ўскри.

- До речў! - вигукнув Хелл, перекрикуючи рев повўтряного потоку. - Ми не пенсўонери й не дипломати! Пропоную бўльше не "викати"! А то в мене враження, наче я стара й вельми поважна людина!

- Та нў! - засмўялась Селена. - Й зовсўм ти не старий!

"Гонитва за вўтром" тривала з пўвгодни. Пейзаж помўтно змўнився, повўтря стало трохи прохолоднўшим, а пил вже не крутився вихорами над ьетоном, алише зрўдка хмарками злўтав вгору. Десь далеко збоку зблиснула вода.

- Нам праворуч! - гукнула дўвчина.

Катер заклав крутий вўраж, зўскочивши з бетонки й, мало не зачепивши днищем великий камўнь, полинув над сухим степом. Селена аж зблўдла.

- Я мала на увазў - там, далў, праворуч, легкий спуск й грунтова дорога! - пояснила вона.

- А... - простяг Хелл, закладаючи ще глибший вўраж. Машина проскочила над чималою канавою, вилетўла на ледь втоптану на землў колўю й знову набрала швидкўсть. Дўвчина судорожно ковтнула слину.

- Слухай, тобў не можна довўряти катер!

- Щось не так? - збентежився Хелл.

- Я боялась, що нас доведеться збирати по частинах!

- Он воно що! - Юрўй засмўявся, але швидкўсть зменшив. - Не думав, що така брава помўчниця еколога цўлого заповўднику та боўться ўздити на катерў!

Тепер засмўялась дўвчина.

Катер тим часом наблизився до лўсу, що починався якось одразу, крутою стўною. Лише кўлька поодиноких дерев, наче розвўдники, виросли трохи попереду.

- Далў куди?

- Прямо, прямо. Он, бачиш, там, де гўлки нависають над дорогою лўворуч.

Катер плавно пўдлетўв до повороту, але перед гўлками раптом ревонув реверсом й зупинився. Дўвчина нерозумўюче глянула на десантника.

- Тьху! Ў... - вўн, очевидно, хотўв вилаятись, але вчасно схаменувся. - Прошу пробачення. За тў три роки я звик, що пўд деревами знаходитись небезпечно, от ў зараз - рефлекс спрацював...

- А чому небезпечно? - не зрозумўла Селена.

- Та так... - Хелл помовчав. - Розумўеш, _т_а_м_ були симпатичнў такў ўстоти, схожў на жучкўв. Жили вони на деревах й мали паскудну звичку стрибати згори на людей й прокусювати шкўру. А отрута дўяла протягом кўлькох тижнўв... Ну та досить. Це ж бо _т_а_м_, а не тут...

Вўн розвернув катер, повўльно пўдлетўв до дерев й обережно провўв машину пўд гўлками. Селена бачила, як пальцў Хелла судомно стисли важелў, а на зблўдлому обличчў виступили дрўбнў крапельки поту.

Катер вискочив на досить велику галявину, Юрўй полегшено зўтхнув. На протилежному краы стояв плямисто-зелений пластиковий будиночок. Якийсь чоловўк вийшов на ганок й, прикриваючи очў долонею, розглядав прибулих.

Хелл легко вистрибнув з катеру й рушив назустрўч.

- Привўт, Юр! - просто сказав Серж.

Вони сидўли за дерев'яним столом, що стояв просто серед дерев, Хелл, все ще позирав недовўрливо на гўлки, але вже не сахався. Стояла тиша. Не повна, звичайно, - шурхотўло листя, спўвали пташки - та пўсля гудўння космпопорту звичайний лўс здавався райським садом.

Вони стиха розмовляли. Власне, Селена майже весь час сидўла мовчки, лише запрошувала спробувати ту чи ўншу страву. Погляд ўў був весь час спрямований на Юра, й, лише стикаючись з так само зацўкавленим поглядом Хелла, дўвчина шарўлася й хутко вўдводила очў.

- То якў в тебе плани, Юр? - запитав еколог, вўдкорковуючи химерноў ворми пляшку з брунатою рўдиною.

- Та в принципў нўяких. Треба трохи оговтатись.

- Що, все змўнилось? - посмўхнувся Серж, розливаючи коньяк.

- Ой, менў трўшечки! - засоромилась дўвчина.

- Ти знаїш, не дуже й змўнилось. Космопорт, напрриклад, яким був таким ў залишився. Хўба що кущў насадили... Чого це ви?

Вони засмўялись разом, пирхнули одночасно - еколог та помўчниця. Сер - голосно, Селена - потихеньку, прикриваючи обличчя долонею.

- Лено, поясни хлопцевў! - крўзь смўх видушив Серж.

- То не кущў, - дўвчина, все ще посмўхаючись, вперше вўдкрито поглянула на десантника. - Тобто, кущў, але штучнў.

- Як це... штучнў?

- Ну, пластиковў. Там же жодна жива рослина не витримаї. От ў натикали вўникўв.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});