Карти на стіл - Крісті Агата

– О, я цього не говорив. Немає нічого хорошого в тому, щоб бути впертим, як віслюк. Якщо вже припустився помилки, то треба це визнати.

– Однак, гадаю, самі ви, майоре Деспард, не часто припускаєтеся помилок?

– Усі роблять помилки, мсьє Пуаро.

– Деякі з нас, – сказав детектив із певною холодністю в голосі, ймовірно, викликаною твердженням його співрозмовника, – роблять менше помилок, ніж решта.

Деспард глянув на нього, ледь усміхнувся і сказав:

– Хіба ж вас ніколи не спіткали невдачі, мсьє Пуаро?

– Востаннє це було двадцять вісім років тому, – гордо відповів той. – Та й навіть тоді завадили певні обставини… але це не важливо.

– Непоганий результат, – оцінив майор, а тоді додав: – А як щодо вбивства Шайтани? Я так розумію, це не рахується, оскільки формально це не ваше діло.

– Ні, не моє, це правда. Але все-таки це б’є по моїй amour propre[38]. Розумієте, я сприймаю це як найвищу міру нахабності: хтось учиняє вбивство прямо під моїм носом і ніби ще й насмішливо кидає виклик моїй здатності розв’язати цю справу!

– Під вашим носом – це ще пів біди, – сухо сказав Деспард. – Так тож ще й під носом у самого Відділу карного розшуку.

– І це, на мою думку, було великою помилкою, – заявив Пуаро із серйозним виразом обличчя. – Суперінтендант Баттл лише з вигляду такий собі задерев’янілий простак, насправді голова в нього варить як треба.

– Це правда, – погодився майор Деспард. – Ця беземоційність – лише камуфляж. Він насправді дуже розумний і здібний офіцер.

– А ще, гадаю, він дуже активно займається розслідуванням цієї справи.

– О так, дуже активно. Бачите того симпатичного бравого вигляду хлопчину, що причаївся на одному із задніх сидінь?

Пуаро озирнувся через плече.

– Зараз тут нікого, крім нас, немає.

– Що ж, очевидно, він спустився донизу. Він мене ніколи не втрачає з поля зору. Здібний хлопчина. Ще час від часу зовнішність змінює. Мушу визнати, що підходить до цього доволі творчо.

– Он як. Але вас не обдурити. У вас око професіонала.

– Я ніколи не забуваю обличчя – навіть темношкірих, а це не багатьом до снаги.

– Отже, саме ви мені й потрібні, – вигукнув детектив. – Яке щастя, що я на вас натрапив сьогодні! Мені потрібна людина з орлиним зором та відмінною пам’яттю. Malheureusement[39], не часто зустрічаються ті, хто може похвалитися і тим, і тим. Я вже й доктора Робертса про це питав, і місіс Лоррімер. І все без пуття. Зараз я спробую з вами і подивлюся, чи зможу нарешті отримати те, що мені потрібно. Поверніться думками назад до тієї кімнати, в якій ви грали в карти у містера Шайтани, і скажіть мені, що ви пам’ятаєте про саму кімнату.

Деспард поглянув на бельгійця дещо спантеличено.

– Я вас не зовсім розумію.

– Мені потрібно, щоб ви описали кімнату: які там були меблі, що ще там було.

– Не впевнений, чи зможу чимось сильно допомогти, – повільно проказав майор. – Як на мене, то була не кімната, а справжнє звалище. Аж ніяк не кімната справжнього чоловіка. Хоч куди кинь оком – парча, шовк і ще бозна-які витребеньки. Загалом усе цілком під стиль Шайтані.

– Можете описати детальніше?

Деспард похитав головою.

– Боюся, я не дуже звертав увагу на це все… Пам’ятаю кілька хороших килимів. Два бухарські й три чи чотири штуки відмінних перських килимів, серед яких були навіть один із Гамадана і один із Тебриза. Красива голова канни… Хоча ні. Вона висіла в коридорі. Напевно, від Ровленда Ворда[40].

– Гадаєте, покійний містер Шайтана міг захоплюватися полюванням на диких звірів?

– О ні. Б’юся об заклад, що стріляти він умів лише своїми диявольськими очима. Що там ще було? Даруйте, що з цього нічого не виходить, але я справді не багато можу пригадати. Повсюди були різні дрібнички. Аж столи під ними прогиналися. Єдина річ, на яку я звернув увагу, це кумедний ідол. Припускаю, що він з острова Пасхи. Досконалого полірування дерево. Такі штуки не часто побачиш. Ще були якісь малайські штуки. Ні-ні, боюся, з мене пуття мало.

– Ну нехай, – сказав Пуаро з пригніченим виглядом.

Детектив продовжив далі:

– До речі, ви знаєте, виявилося, що в місіс Лоррімер наддивовижна пам’ять на карти! Вона змогла в усіх деталях переказати мені перебіг торгів і кожного розіграшу. Це неймовірно!

Деспард знизав плечима.

– Бувають і такі жінки. Але все тому, що вони цілими днями лише в карти й грають.

– Ви не змогли б усе так детально пригадати?

Майор похитав головою.

– Я пам’ятаю лише кілька розіграшів. Той, де я міг зіграти на бубнах, але Робертс, зблефувавши, мене перехитрив. А потім він і сам просів. Шкода тільки, що ми йому контру вчасно не оголосили. Ще пам’ятаю гру без козиря. Не найпростіша гра, карти зовсім не йшли. Ми там трохи балів втратили, але могло бути й гірше.

– Ви часто граєте в бридж, майоре Деспард?

– Ні, не часто. Але гру цю я люблю.

– Більше за покер?

– Чесно кажучи, так. Покер – занадто азартна гра.

– Не думаю, що містер Шайтана грав у якісь ігри, – замислено сказав Пуаро. – Маю на увазі карткові ігри.

– Є лише одна гра, в яку Шайтана ніколи не переставав грати, – похмуро мовив Деспард.

– Яка ж це?

– Гра збирання брудних історій.

Пуаро помовчав якусь мить, а тоді поцікавився:

– Ви це знаєте напевне? Чи це лише ваші припущення?

Майор Деспард увесь аж почервонів.

– Ви натякаєте, що не можна робити таких тверджень без посилання на конкретне джерело інформації? Мабуть, ваша правда. Але мої дані точні. Я це знаю. Втім, не готовий видати вам своє першоджерело, бо це інформація особистого характеру.

– Іншими словами, у справі замішана якась жінка чи, може, навіть жінки?

– Так. Шайтана, цей паскудний пес, любив мати справу з жінками.

– Тобто він їх шантажував? Це цікаво.

Деспард похитав головою.

– Ні, ні, ви мене неправильно зрозуміли. Певною мірою його можна назвати шантажистом. Однак то не був звичайний шантажист. Його не цікавили гроші. Він був моральним шантажистом, якщо так можна висловитися.

– І що ж він із цього отримував?

– Задоволення. Це єдине можливе пояснення. Він упивався від насолоди, бачачи, як інші боялися його і тремтіли від одного його погляду. Гадаю, в такі миті він почувався неабияким цабе, а не повним нікчемою, яким насправді був. А ще це було ефективним засобом у спілкуванні з жінками. Варто було йому лише натякнути, начебто він усе про них знає, як бідолашні самі починали розказувати йому багато з того, про що він, імовірно, все-таки не знав. Його це веселило. А потім він походжав, задерши носа, корчачи з себе такого собі Мефістофеля. «Я все про всіх знаю! Подивіться на мене, я великий Шайтана!» Насправді ж він був останнім дурнем!

– То ви вважаєте, що він міг таким чином залякати міс Мередіт? – акуратно запитав Пуаро.

– Міс Мередіт? – витріщився Деспард. – Я зовсім не думав про неї. Вона не з тих, кого міг би залякати такий тип, як Шайтана.

– Pardon[41]. То, може, ви кажете про місіс Лоррімер?

– Ні-ні-ні. Ви мене неправильно зрозуміли. Я говорив загалом. Залякати місіс Лоррімер також було б непросто. Та й вона не скидається на жінку зі скелетами у шафі. Я не мав на увазі когось конкретного.

– Тобто ви даєте загальну характеристику його методів?

– Саме так.

– Без сумніву, – повільно проказав Пуаро, – що ті, кого ви любите називати «даго», часто-густо знають жіночу психологію в найменших деталях. Такі чоловіки відчувають, з якого боку краще підійти до жінки. Вони вміють витягувати з них секрети…

Чоловічок на секунду замовк, але Деспард не втримався й перебив його:

– Та це абсурд якийсь. Той цілий Шайтана був просто блазнем. Та чим він міг бути небезпечним? А проте, жінки боялися його. Дивина та й годі.