Карти на стіл - Крісті Агата

Захоплена можливістю зазирнути в самісіньке серце творчого процесу, Рода сказала, затамувавши дух:

– То могла б бути консервована квасоля.

– Ну так, звісно, могла б, – нерішуче сказала місіс Олівер. – Але це зіпсувало б усю суть. У мене завжди виникають такі прикрі ситуації там, де йдеться про городину й таке інше. Потім люди пишуть мені й розказують, що в мене квіти цвітуть не тоді, коли треба, а всі нараз. Та хіба це має якесь значення? Он у лондонських магазинах вони завжди є всі нараз.

– Звісно, що все це неважливо, – з прихильністю в голосі сказала Рода. – Ох, місіс Олівер, писати романи – це, напевно, так чудово.

Жінка потерла чоло вимащеним копіркою пальцем і сказала:

– І чому це ви так думаєте?

– Ох, – видала Рода, трохи збентежившись від запитання. – Ну, мені здається, що по-іншому й бути не може. Впевнена, що це неймовірно – отак собі сісти й написати цілу книжку.

– Це все робиться не зовсім так, – заперечила письменниця. – Власне кажучи, треба чимало думати. А думати завжди нелегко. А ще потрібно все ретельно спланувати. А потім час від часу неодмінно десь загрузаєш і думаєш, що вже ніколи з цього не виплутаєшся, – але ж ні, якось потім береш і таки знаходиш вихід. Писання книжок – це не просто собі розвага. Це важка праця, як і будь-яка інша робота.

– Мені важко назвати це роботою, – промовила дівчина.

– Це вам так здається, – повела місіс Олівер, – бо вам не треба її виконувати! А от для мене це ще та праця. Бувають такі дні, коли єдине, що мене рятує, – це ходити й безперестану повторювати собі, скільки грошей мені принесе продаж прав на черговий роман із серії. Знаєте, це так непогано стимулює до роботи. Як і стимулює те, коли заглядаєш до своєї чекової книжки й бачиш, наскільки перевищила свій кредитний ліміт у банку.

– Я ніколи не могла уявити, що ви самі друкуєте свої книжки, – сказала Рода. – Я думала, у вас є секретарка.

– У мене колись була секретарка. Я намагалася надиктовувати їй, але вона була настільки розумною, що мене це вганяло в депресію. Було таке відчуття, наче вона знає англійську мову та граматику набагато краще за мене, знає всі-всі правила про кожне тире, кому чи двокрапку. У мене аж якийсь комплекс неповноцінності почав розвиватися. Тоді я вирішила найняти собі доволі неграмотну секретарку. Втім, з цього, звісно, теж нічого путнього не вийшло.

– Це, мабуть, так чудово – вміти вигадувати всілякі історії й сюжети, – промовила Рода.

– О, ідей мені ніколи не бракує, – радісно проказала письменниця. – Найскладніше – записувати їх. Часто буває так, що я думаю, наче вже завершила роман, але потім розумію, що написала лише тридцять тисяч слів замість шістдесяти тисяч, і тоді доводиться впихувати ще одне вбивство й ще разочок викрадати якусь героїню. Це все так набридає.

Рода нічого не відповіла. Вона лише дивилася на жінку з благоговінням, так, як молоді люди дивляться на своїх кумирів. А проте в цьому погляді проскакували й певні нотки розчарування.

– Вам подобаються ці шпалери? – запитала місіс Олівер, провівши рукою довкола себе. – Я страшенно люблю птахів. А листя на стінах має створювати ілюзію тропічного лісу. Так у мене складається враження, наче надворі стоїть спекотний день, навіть коли там мороз кістки пробирає. Я не можу нічого робити, поки мені не буде дуже-дуже тепло. А от Свен Г’єрсон щоранку приймає крижану ванну!

– Все це просто прекрасно, – відказала Рода. – А ще дуже мило з вашого боку сказати, що я не відволікаю вас від роботи.

– А чому б нам не випити трохи кави й не з’їсти по тосту? – запропонувала місіс Олівер. – Міцної чорної кави й теплого хрусткого тосту. Я від такого ніколи не можу відмовитися.

Вона підійшла до дверей, відчинила їх і погукала покоївку, попросивши приготувати їжу й напої. Потім повернулася до дівчини і поцікавилась:

– А вас що привело до міста? Приїхали щось купити?

– Так, я трохи походила по магазинах.

– Міс Мередіт теж із вами приїхала?

– Так, вона пішла з майором Деспардом до адвоката.

– До адвоката, кажете?

Жінка зацікавлено здійняла брови.

– Так. Розумієте, майор Деспард порадив їй звернутися до адвоката. Він дуже турбується про неї. Справді хоче допомогти.

– Я теж хотіла допомогти, – озвалася місіс Олівер. – Але, здається, нам не сильно вдалося потоваришувати, чи не так? Власне кажучи, гадаю, мій візит узагалі обурив вашу подругу.

– Ой ні, це зовсім не так, повірте. – Рода аж скорчилася всім тілом на своєму стільці, згораючи від сорому. – Я, далебі, того й прийшла до вас сьогодні – щоб усе пояснити. Бо знаю, що ви могли все неправильно зрозуміти. Поведінка Енн справді могла здатися далеко не люб’язною. Але вона зовсім не хотіла вас образити. Її різкість жодним чином не пов’язана з вашим приходом. Це все лише через одну вашу фразу.

– Мою фразу?

– Так. Звісно, ви нічого не знали, тож сказали її ненароком.

– І що ж такого я сказала?

– Та ви вже, мабуть, і не пам’ятаєте. Річ у тому, як ви це сказали. Ви згадували щось про нещасний випадок і отруту.

– Хіба?

– От бачите, я ж казала, що ви вже й не пригадаєте. Розумієте, Енн якось довелося пережити одну жахливу подію. Вона була в будинку, де жінка випадково випила отруту. Та переплутала якісь пляшечки й ненароком випила фарбу для капелюхів чи щось таке. І померла від цього. Звичайно, це стало величезним потрясінням для Енн. Вона не може ані думати, ані згадувати про ту подію. А ваші слова нагадали їй про це, тож не дивно, що вона вся напружилася й почала дивно поводитися. Я бачила, що ви помітили цю зміну поведінки, але я не могла нічого сказати в її присутності. Втім, мені кортіло вам усе пояснити, щоб ви не подумали чогось поганого про неї, адже вона зовсім не хотіла бути грубою з вами.

Місіс Олівер поглянула на розпашіле, сповнене рішучості обличчя дівчини.

– Зрозуміло, – повільно протягнула вона.

– Енн надзвичайно вразлива людина, – сказала Рода. – І вона не вміє… вона не знає, як поводитися, коли трапляються проблеми. Якщо її щось засмучує, то вона обирає просто не говорити про це, хоча від такої поведінки зовсім немає користі. Ну, принаймні мені так здається. Якщо ти замовчуєш проблему, то вона від цього не зникає. Ти просто ховаєшся від неї й прикидаєшся, наче її не існує. Я вважаю за краще нічого не тримати в собі, хоч як боляче від таких одкровень.

– Ет, – тихо мовила місіс Олівер. – Але ж ви, моя люба, справжній боєць. А ваша подруга Енн – ні.

Рода залилася рум’янцем.

– Енн хороша.

Місіс Олівер усміхнулася і сказала:

– А я й не заперечую. Я лише кажу, що їй далеко до вашої сміливості.

Жінка зітхнула, а потім доволі несподівано запитала дівчину:

– Любонько, а ви вірите у цінність правди чи ні?

– Звичайно, що так, – відповіла Рода, витріщившись на письменницю.

– Ви лише так говорите. Але чи справді серйозно замислювалися над цим питанням? Бо правда інколи дуже навіть ранить. Вона здатна розбивати будь-які ілюзії.

– І все-таки я надаю перевагу правді за будь-яких обставин, – не відступала Рода.

– Ось і я роблю так само. Але не можу сказати напевне, чи це завжди розумно.

Дівчина раптом заговорила з ревним запалом у голосі:

– Тільки не кажіть Енн, що я вам щось розповіла, гаразд? Їй це не сподобалося б.

– Звісно, я навіть не думала про таке. То як давно це трапилося?

– Близько чотирьох років тому. Дивно, як це на долю деяких людей раз по раз випадають такі страшні речі. У мене була тітка, в чиєму житті траплялося потрясіння за потрясінням. А тут Енн стає свідком двох раптових смертей. Тільки от ця остання смерть набагато гірша. Бо вбивство – це завжди жахливо, правда ж?

– Так, ваша правда.

У цю мить покоївка занесла до кімнати чорну каву й гарячі тости.

Рода пила та їла майже з дитячим захватом. Її сповнювала неймовірна радість від усвідомлення того, що вона отак просто сидить собі й по-дружньому трапезує зі знаменитістю.