Карти на стіл - Крісті Агата

– Дякую, – промовила Енн. Вона завагалася на мить, а тоді додала: – Ви казали, сюди прямує суперінтендант Баттл?

– Так. Але вам нема чого тривожитися. Це неминуча процедура.

– О, так, я знаю. Власне кажучи, я вже чекала на нього.

– Бідолашна, – не витримала Рода. – Ця ситуація її просто вбиває. Ну як так, чому все має бути так страшенно несправедливо?

– Не можу з вами не погодитися, – сказав Деспард. – Справжнє паскудство, що юна леді має бути втягнута у щось настільки жахливе. Той, хто бажав устромити ножа Шайтані в груди, міг би обрати якесь інше місце чи час.

– Як ви гадаєте, хто це зробив? Доктор Робертс чи та місіс Лоррімер? – прямо запитала Рода.

Слабенька усмішка ледь припідняла кутики Деспардових уст.

– Хто його знає. Може, то був і я.

– О, ні, ні, – скрикнула Рода. – Ми з Енн знаємо, що ви цього точно не робили.

Він подивився на них обох ласкавим поглядом.

Двійко милих дітей. Зворушливо сповнені довіри й чесності. Юна міс Мередіт – маленьке боязке дівча. Але нічого, Майгерн їй точно допоможе. Однак друга дівчина – справжній боєць. Він сумнівався, що вона так само занепала б духом, якби опинилася на місці своєї подруги. Деспард зробив висновок, що вони хороші дівчата, і хотів більше про них дізнатися.

Ось які думки стрельнули йому в голову, проте вголос він сказав таке:

– Ніколи не сприймайте нічого за чисту монету, міс Довз. Я не ціную людське життя так сильно, як його цінують більшість людей. Наприклад, я зовсім не поділяю всієї цієї істерії навколо смертей в автокатастрофах. Людині завжди загрожує небезпека – від автомобілів, мікробів і ще тисячі інших речей. Ми можемо загинути як не від одного, так від чогось іншого. Але коли ми починаємо всього боятися, коли девіз «Безпека понад усе» стає нашим життєвим кредо, то ми вже однаково що мертві.

– О так, так, я з вами цілком і повністю погоджуюся, – випалила Рода. – Я вважаю, що жити потрібно на повну, не оминаючи небезпек. Якщо ці небезпеки, звісно, трапляються на шляху. Адже загалом життя страшенно нудне.

– Але не завжди.

– Це у вас так. Ви подорожуєте по найвіддаленіших куточках світу, боретеся з тиграми, полюєте на тварин, піщані блохи стрибають вам на ноги, а різні комахи так і хочуть вас укусити. Таке життя позбавлене будь-якого комфорту, але повниться нескінченними враженнями й хвилюваннями.

– Що ж, міс Мередіт теж отримала свою дозу вражень і хвилювань. Гадаю, не часто випадає побувати на місці злочину під час скоєння самого вбивства…

– О ні, перестаньте! – викрикнула Енн.

– Пробачте, – враз перепросив чоловік.

Проте Рода додала із зітханням:

– Звичайно, ця ситуація жахлива, але вона також украй цікава! Гадаю, Енн недооцінює це. А от місіс Олівер, як мені здалося, просто в захваті, що їй довелося побувати на місці злочину в ту ніч.

– Місіс..? А, та ваша огрядна подружка, що пише книги про фіна, чиє ім’я неможливо вимовити, не зламавши язика? То вона тепер що, вирішила побавитися в детектива в реальному житті?

– Вона хоче спробувати.

– Що ж, побажаймо їй успіху. Буде кумедно, якщо їй удасться переплюнути Баттла й компанію.

– А який із себе цей суперінтендант Баттл? – поцікавилася Рода.

Майор Деспард відповів серйозним тоном:

– Він надзвичайно проникливий чоловік. Людина неабияких здібностей.

– Ого! – вигукнула Рода. – А Енн казала, що він справив на неї враження не дуже розумної людини.

– Повірте, це просто його тактика. Але не дайте йому ввести вас в оману. Баттл насправді далеко не дурень.

Майор підвівся.

– Що ж, мені вже пора. Але перш ніж я піду, хотів би сказати ще одну річ.

Енн теж звелася на ноги.

– Яку річ? – запитала вона, простягнувши руку вперед.

Деспард помовчав якусь мить, ретельно обдумуючи слова. А потім взяв її руку в свою. Він зазирнув прямо в її широкі красиві сірі очі.

– Не ображайтесь на те, що я зараз скажу, – почав він, – але цілком можливо, що у ваших із Шайтаною стосунках було щось таке, про що ви не хотіли б нікому розповідати. Якщо це справді так – будь ласка, не зліться на мене (він відчув, як її рука інстинктивно смикнулася) – ви маєте повне право відмовитися відповідати на будь-які запитання суперінтенданта без присутності вашого адвоката.

Енн таки висмикнула свою руку. Її широко розплющені сірі очі аж почорніли від гніву.

– Та не було, не було нічого… Я заледве знала того жахливого чоловіка.

– Перепрошую, – сказав майор Деспард. – Я просто хотів, щоб ви знали.

– Це правда, – озвалася Рода. – Енн майже не знала його. Він їй не сильно подобався, але він влаштовував фантастичні прийоми.

– Здається, – похмуро зазначив майор Деспард, – це була єдина хороша річ, яку робив покійний містер Шайтана.

– Суперінтендант Баттл може запитувати мене про все, що забажає, бо мені нічого приховувати, абсолютно нічого, – холодним тоном заявила Енн.

– Я ще раз перепрошую, – повторив Деспард із максимальною делікатністю.

Вона подивилася на нього. Її гнів угамувався, і дівчина всміхнулася майорові ніжною, солодкою усмішкою.

– Все гаразд, – сказала вона. – Я знаю, що ви робите це з найкращими намірами.

Енн знову простягла йому руку. Він узяв її й сказав:

– Ви ж знаєте, що ми з вами в одному човні. І краще нам триматися разом…

Вона провела Деспарда до брами. Коли повернулася, Рода дивилась у вікно й посвистувала. Почувши кроки подруги, та озирнулася.

– Він страшенно привабливий, Енн.

– Так, він милий.

– Набагато більше, ніж просто милий… У мене від нього аж голова обертом. Шкода, що це не я була на тій вечірці замість тебе. Я б отримувала таке задоволення від усього цього… Мене хочуть загнати в пастку… Кат уже нагострив свою сокиру…

– Нічого ти не отримувала б. Не мели дурниць, Родо.

Голос Енн прозвучав дуже різко. Потім вона заспокоїлася й промовила м’якшим тоном:

– Так мило з його боку, що він примчав іздалеку, щоб допомогти дівчині – цілковитій незнайомці, – яку бачив лише раз у житті.

– О, та ти йому сподобалася. Це очевидно. Чоловіки не роблять нічого безкорисливого і з виняткової доброти. Він не примчав би сюди, якби ти була косооким прищавим дівчиськом.

– Ти так вважаєш?

– Ну а хіба не так, дурненька? Якщо хтось і хотів тобі сьогодні безкорисливо допомогти, то це місіс Олівер.

– Не подобається вона мені, – різко обірвала Енн. – Я маю якесь передчуття… Цікаво, яка була справжня мета її візиту?

– Ми, жінки, завжди схильні радше підозрювати інших жінок. Гадаю, в майора Деспарда не менше прихованих мотивів.

– Це зовсім не так, – гаряче запротестувала Енн, а потім залилася рум’янцем під звук сміху Роди Довз.

Розділ чотирнадцятий. Третій гість

Суперінтендант Баттл прибув до Воллінґфорда близько шостої вечора. Замість одразу навідатися з допитом до Енн Мередіт, він вирішив дізнатись якомога більше інформації з місцевих пліток.

Зібрати таку інформацію було нескладно. Він нікому прямо не казав, хто він і яка його професія, втім, люди самі зробили висновки щодо його соціального статусу й роду діяльності, причому висновки ці доволі різнилися.

Щонайменше двоє людей упевнено ствердили б, що він був будівельником із Лондона, який приїхав сюди подивитися, чи можна прибудувати в котеджі додаткове крило. Ще хтось сказав би, що він був одним із тих відпочивальників, що полюбляють орендувати мебльовані котеджі на вихідні. А ще дві особи безапеляційно заявили б, що він був представником одної тенісної контори.

Всі, з ким удалося поспілкуватися поліціянту, говорили про міс Мередіт лише все найкраще.

– Котедж «Вендон»? Так-так, на Марлбері-роуд. Ви його одразу побачите. Так, дві юні леді. Міс Довз і міс Мередіт. Дуже приємні дівчата. Завжди такі тихенькі.

Кілька років? О ні, не так довго. Зо два роки. То був вересень, коли вони заїхали. Купили будинок у містера Пікерсґілла. Той ніколи тут сильно не бував після смерті дружини.