Форма входа
Час збирати метафори - Михайло Блехман
- Дата:20.05.2024
- Категория: Проза / Зарубежная современная проза
- Название: Час збирати метафори
- Автор: Михайло Блехман
- Просмотров:0
- Комментариев:0
Уважаемые читатели!
Тут можно читать бесплатно Час збирати метафори - Михайло Блехман. Жанр: Зарубежная современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн книги без регистрации и SMS на сайте club-books.ru (книга онлайн) или прочесть краткое содержание, описание, предисловие (аннотацию) от автора и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
0/0
Описание онлайн-книги Час збирати метафори - Михайло Блехман:
«Час збирати метафори» – перша україномовна книга канадського прозаїка Михайла Блехмана. Це – збірка понад 30 оповідань, написаних в різні часи та в різних місцях світу, а також ілюстрації – художні світлини Олексія Кузнєцова.Проза Блехмана – про кохання та про час. Вона метафорична – звідси й назва, що перефразує біблійний вислів «Час збирати каміння». Ця проза орієнтована на читачів, які шукають у літературі не стільки спосіб розважитися, скільки поживу для роздумів. Вона – про життя, і, як і в житті, в ній багато суму й не менше сміху. В цій прозі – спогади, в ній – спроба покаятися в тому, чого не встиг зробити тоді, в минулому, – а точніше – в тому, що не минає. Адже хіба може час минути? Хіба минуле – не назавжди з нами? І хіба наші фантазії не менш реальні, ніж реальність?Мова для Блехмана – величезна цінність, безцінний дар, отриманий людиною від Творця. Він обожнює грати в слова, грати словами, обігравати значення слів. Обожнює метафори, алітерації, гру з ритмом – все, що робить прозу не менш поетичною, ніж поезія. Блехман не «називає речі своїми іменами», адже художній твір – це не наукова стаття, не газетний нарис, а – в ідеалі – витвір мистецтва.
Читем онлайн Час збирати метафори - Михайло Блехман
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
Михайло Блехман
ЧАС ЗБИРАТИ МЕТАФОРИ
ОповіданняУкраїні
Мольберт
Знаки запитання ліхтарних стовпів перестали сутулитися й випросталися на знак оклику порожньої ранкової дороги, що веде на північ, до мого озера. Майже безшумно пролетів над озером літак: дивись, куди вже встиг долетіти з тих давніх пір. Мені здавалося, що це саме я запустив його, коли він був усього лише літачком… Лінивий дощ повз, не в змозі світ за очі піти як годиться, і поступово заснув десь у горах, сховавшись за соснами, схожими на свічки, що їх нарешті задули після довгої ночі.
Нова картина, здається, поступово вимальовувалася, – але, як завжди, я не був у ній впевнений і втомився від цієї гнітючої невпевненості. Взявши етюдник, я спустився до мого озера, що нагадує краплю дощу, яка розтеклася по долоні. Перелітний гусак реготнув наді мною і перевів насторожений погляд власника на байдужу до всього тлінного перелітню подругу. Гусак був гарний, віддалено схожий на лебедя, однак виглядав занадто гордовито і цим радикально від лебедя відрізнявся. Не слід вважати своє походження, подумав я, – в тому числі власну гусиність, великим достоїнством, щоб його, врешті-решт, не почали вважати недоліком.
Сівши перед етюдником на улюблену лавку, я зітхнув глибше і почав малювати. Острівець, вода, що застужено хлюпає біля берега, радикулітна верба, що викликає тепле співчуття, качури з блискучими, немов вимиті пляшки, головами, невиспані качки, ялинки, що прибігли сюди з мільйонів новорічних листівок. І хмари, як шматочки цукру в охолодженому чаї, не розчиняються в холодному ранковому озері.
Чим довше я писав мою картину, тим більше побоювався, що вона вийде не такою, як я замислив, що їй бракуватиме одного-єдиного штриха – або мазка – останнього, вирішального, штриха-крапки. Щоб глядачі побачили моє озеро так, як хотів я, і не сказали б те, що завжди кажуть: мовляв, так не буває і на моїй картині все – неправда.
– Ваш хлопчик полюбляє метафори, – сказав хтось за спиною, оцінюючи написане.
– Дівчинка, – машинально відповів я і обернувся.
Дивно, що раніше я їх не помічав. Двоє художників, один дещо старший, сиділи за мольбертами. Їхні картини перешіптувалися, як шепоче, шелестить, шарудить жовтневе листя. Картини були несхожі, як дві краплі води, і це робило їх схожими – немов ті ж дві дощові краплі. Я легко зрозумів їхню мову, хоча, на перший погляд, вона не була моєю. Правда, іноді знання мови недостатньо, щоб зрозуміти: адже якщо знаєш мову, очікуєш почути знайомі слова і фрази, – а це, на жаль – чи на щастя? – не завжди відбувається. Я відклав пензель, але молодший сказав:
– Якщо ви прийшли на це озеро, пензля відкладати не можна.
Він знову подивився на мою картину і схвально промовив, звертаючись до колеги:
– Виходить несхоже…
Я не встиг образитись, як старший додав – неквапливо й переконливо:
– Згоден, потрібно віддати автору належне. На щастя, він не намагається відрізнятися або походити.
Молодший привітно кивнув мені, ставлячи крапку, хоча я сподівався, що – краще – кому:
– Намагатися бути несхожим або схожим – це фактично одне й те ж, друже. Продовжуйте уникати обох спокус.
Я зрадів новому знайомству, взяв відкладений на мить пензель і сказав перше, що спало на думку, щоб підтримати розмову:
– А я вас тут раніше чомусь не бачив…
Старший теж посміхнувся і кивнув:
– Потрібні були взаємні зусилля.
Ми розсміялися. Сонце тим часом вийшло в люди і глевким круглим шматочком тіста повисло над острівцем. Ранкове світло було кольору не зовсім дозрілого апельсину. Господар острівця, бобер, вибрався на сушу й поправив вуса.
– Ви правильно визначили вік героїні, – похвалив я моїх нових друзів. – Втім, шкода: я хотів розгадати цю загадку для глядача пізніше. Бажано – в самому кінці картини – коли знайду завершальний штрих.
– Ви вже майже знайшли його, – відповів молодший. – Озеро на вашій картині бачить дівчинка чи хлопчик: воно виглядає як крапля, що розтеклася на долоні.
– Якби дивився я, воно б розтеклося сльозою по щоці, – несумно, але й не дуже весело зауважив старший.
Молодший задумливо затягнувся сигаретою, не помічаючи попелу, що падає з неї пожухлим кленовим листям на почервонілі схили гір.
– Найменше, – подумав я вголос, радячись з ними, – на деталі звертають увагу ті, хто так само неуважний до цілого. В результаті деталі не складаються в ціле, а ціле перетворюється в незначну деталь, яким би важливим не був задум.
– Задум самий по собі не може слугувати виправданням результату, – з відстороненою іронією зауважив старший з художників. – Головне – дізнатися і розповісти правду, якою б фантастичною вона не виглядала, і уникнути фантастики, якою б правдивою не здавалася вона.
– Іноді, – поскаржився я, – фантастика виглядає такою простою, що зрозуміти її більш ніж непросто…
І додав, подумавши:
– Хоча складність у тому, що глядачі найчастіше бажають отримати замість правди – фантастично незрозумілу їм фантастику, котра виглядає спокусливо правдивою.
Мій літачок все летів над озером, ми дивилися на нього і думали кожен про своє, але, по суті, про одне й те ж: про те, що зараз хтось, напевно, дивиться на нас з ілюмінатора і мріє спуститися сюди і пожити хоча б тиждень на бобровому острові, – але літак не зупиняється і пролітає геть.
– Чому ж, – спитав я, звертаючись до молодшого з художників і вдивляючись у його полотно, – у вас на картині наш острів не в озері, а в морі?
Він знову затягнувся і сказав сумно:
– Коли летиш на південь, всі озера зливаються в океан…
За своєю звичкою обов'язково заперечити, особливо тим, з ким згоден, я хотів заперечити, що на морському острові пристойний – а наш був явно пристойний – бобер не прожив би й тижня, – але згадав про важливіше і поділився з ними:
– Я в дитинстві більше за все любив їздити на південь…
– От бачите, – підтвердив старший, – ми всі з півдня: і цей гусак, і ми з вами, і літак, що летить додому, і світло кольору дозрілого помаранча.
Бобер закінчив ранковий туалет, примружився, кинув на нас оцінючий погляд і, не знайшовши нічого вартого уваги, плюхнувся в воду по невідкладних справах. Ошелешена качка злетіла куди очі дивляться, обурено крякаючи на бобра і – розчаровано – на пляшкового селезня, що не спромігся захистити її.
– Втім, – продовжив я, дивлячись на картину старшого з художників, – можливо, їхню нелюбов до правди можна пояснити об'єктивними причинами? Ось, наприклад, – але тільки наприклад, – ця ваша картина. Їй теж, здається, бракує останнього штриха: тут повідомляють якусь таємницю, але ви не знаєте, яку саме, і хочете, щоб цю загадку розгадали глядачі. Я спробую знайти її – для вас, щоб ви зробили останній штрих. От тільки якби ви сказали, що розгадку таки знайти можна і що вона – єдина, шукати було б легше.
Художники перезирнулися.
– Ви говорите як автор, – підбадьорив мене старший.
– Ні-ні! – заперечив я. – Я говорю як глядач – як ваш глядач! Хіба ви пишете цю картину не для мене?
Молодший знову затягнувся безкінечною цигаркою. Старший з художників відповів задумливо:
– Я пишу картини для себе…
Молодший додав:
– Це необхідна умова того, щоб написати картину, яка по-справжньому зацікавить не тільки автора і буде правдивою. Втім, недостатня…
Старший продовжив:
– Ви хочете, щоб я сказав, чи є розгадка? Але ж картина на те й картина, щоб мовчати. У цьому її призначення.
– Призначення ж автора, – сказав молодший, – передати призначення картини.
– А ви не пробували… – почав я і мало не втратив дар мови від власної сміливості, – ви не пробували писати не фарбами, а… словами?
Митці не заперечили проти моєї ідеї.
– Істотної різниці немає, – відповів молодший. – Якщо картина написана словами, дописати її фарбами надається глядачеві.
– І вже від нього залежить, – запально додав я, – чи зуміє він бути достатньою мірою художником, щоб впоратися з цим завданням, інакше художник перетвориться з художника на глядача – власної картини.
Мені захотілося розвинути цю думку, але тут з кролячої нірки виліз, насторочивши вуха, чи то кролик, чи то заєць.
– Найогидніша істота, – скривився молодший. – Люди хоча б різноманітні, їх можна писати нескінченно, не повторюючись жодним штрихом, а ці нудотні створення – всі на одне обличчя, – якщо це взагалі можна назвати обличчям.
– Дуже неестетичний та сірий, – погодився його колега. – У нього геть відсутній прихований план. Вдячний за солідарність, колего, але все ж ваша оцінка надто вже сувора.
Молодший гидливо поморщився і, намагаючись не дивитися на кролика, щось поспішно накидав на своєму полотні, немов позбавляючись від неприємного відчуття. Старший запитав дбайливо:
– Невже кролик і справді може справляти таке сильне враження?
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Час збирати метафори - Михайло Блехман бесплатно.
Похожие на Час збирати метафори - Михайло Блехман книги
- Форсайты - Зулейка Доусон - Зарубежная современная проза