Час збирати метафори - Михайло Блехман

– Як же я піду з власного шістнадцятиріччя? Якщо хочеш, можеш іти один…

Нарешті від нескінченності кімнати нічого не залишилося: я вийшов на вулицю. Дощ не втримався на суцільний хмарі, яка не має кольору, і зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, але там йому ніде було розташуватися. Потім він дивився на мене знизу вгору, неначе благав про щось. Теж мені, друг називається! Друзі не благають. Він образився і пройшов – тобто пройшов…

Дійсно, нічого не змінилося. Я йшов уздовж берега озера по парапету. Качки пірнали лапами догори, а виринувши – крякали. Причому, як мені здалося, не одна на одну, а дружньо. Ми йшли з концерту знаменитої поп-групи від берега до її під'їзду. Вона розсміялася своїми темно-сірими очима. Досить голосно, щоб я почув. Її кукурудзяне волосся трохи вимокло.

– Ну, і чому ж ти не запросиш мене ще куди-небудь? – запитала ти.

Дивно: можна подумати, що для тебе це важливіше, ніж для мене.

Я взяв тебе за руку – і вкрився інеєм від власної сміливості.

– Це щось новеньке, – майже розсміялася вона. – Отже, концерт сподобався? Я рада. Ну, добре, мені пора додому.

Вона махнула рукою, я вийшов з її під'їзду до тролейбусної зупинки й зупинився біля краю парапету. Чому вода така кристально темна? Жоднісінької пристойної риби не видно. Качки кивали на знак згоди і вимушено пірнали.

В нічному місті, яким вона не захотіла прогулятися, було вже пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів казав: не хвилюйтеся, день народження закінчиться близько десятої, я її проводжу до під'їзду і відразу повернусь додому. Годині об одинадцятій, не пізніше. Спіть спокійно. Ні,не заснуть, звичайно, поки я не прийду.

В нічному місті, в якому вона не дозволила мені запросити її ще куди-небудь, було ще (чи вже?) пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів говорив: не хвилюйтеся, концерт закінчиться близько одинадцятої, я її проводжу до під'їзду й відразу приїду. Годині о дванадцятій, не пізніше. Ну, можливо, о пів на першу. Спіть спокійно. Ні, не заснуть, звичайно, поки я не повернуся.

– Ось будуть у тебе діти, ти теж не заснеш, – сказала мама й посміхнулася.

А я – чи не смішно? – був упевнений, що засну.

– Ти правий. Звичайно, нічого не змінилося, – сказала ти невесело.

– Чому ж «звичайно»? Адже могло змінитися, правда?

Ти подивилася на мене своїми темно-карими очима і, майже вибачаючись, похитала хвостиком того ж кольору:

– Не могло.

Ти подивилася на мене своїми темно-сірими очима і, майже вибачаючи мені, похитала кукурудзяними волоссям:

– Не могло.

Я підняв комір, сміливо зазирнув у темно-карі очі й наважився запропонувати:

– Але давай спробуємо. Навіщо ми ходимо й абстрактно розмовляємо?… Могли б піти до театру, ну, хоча б лялькового.

Озеро може почекати. Продзвенів дзвінок, ми пішли до залу та несподівано зустріли спільну знайому. Я відчув стан польоту фантазії і вибухнув кількома жартами одночасно.

– Ти ж на мене абсолютно не дивишся, – сказала ти, майже сміючись темно-карими очима. – Що тебе в ній заворожило?

Я присоромлено знизав плечима: спочатку одним, потім іншим, потім обома.

– Відповідай.

Ти сміялася темно-карими очима, але на відповідь чекала.

– Ага! – сказав я сміливо й переможно. – Значить, все ж таки чекаєш на відповідь?

Подумав і продовжив:

– Чесно кажучи, я навіть не пам'ятаю, кого ми зустріли.

Я пам'ятав. Але якби заворожило, я б не зміг вибухнути жартами.

Не знаю, чи погодилася вона, але позіхнула й сказала:

– Дякую, мені сподобалося. Я тобі зателефоную.

Взагалі-то ти не позіхнула. Можливо, навіть посміхнулася. Але яка різниця? Все одно ж нічого не змінилося.

Качки крякнули – здається, в цілому ствердно, але з деяким сумнівом.

Хвилі плюхалися в парапет. Був уже вечір, але вже, здається, розвиднілось, і я, як звичайно, чекав її – в декількох кроках від берега, на тролейбусній зупинці. Вона щоранку проїжджала в тролейбусі, нам було по дорозі до інституту. Я відволікся від озера і побачив її: вона, як завжди, сиділа в тролейбусі біля вікна, читала книгу. Я увійшов і став поруч. Можна було сісти, але я не зважився навіть привітатися. Вона кивнула і продовжувала читати. Я посміхнувся дружньо і запобігливо й благаючи, як дощ тоді, і залишився стояти.

– Міг би сісти, – зауважила вона байдуже, не відриваючись від книги.

– Так. Але нічого б не змінилося, – заперечив я та з надією подивився в твої, як завжди, темно-сірі очі.

– Звичайно, нічого, – заспокоїла ти, кінчиками пальців поторкавши свої кукурудзяні волосся.

Я спробував щось сказати, щоб ти перестала читати цю книгу.

– Дивись, виявляється, селезні гарніші за качок. А у людей – навпаки.

– Це залежить від конкретного селезня, та й від конкретної качки теж, хоча від селезня – більшою мірою, – незацікавлено сказала б вона.

І поправила б – хоча навіщо поправляти – своє кукурудзяне волосся.

– Двозначний комплімент, – сказала ти з видимістю посмішки, але твої темно-сірі очі не посміхалися. – Ти маєш на увазі, що поправляти марно або краще не може бути?

– Звичайно, може. Дуже навіть може! – з готовністю відповів я і побачив, як найближча качка таки покрутила біля скроні. – Ні, тобто я маю на увазі…

– Добре, чого вже про це. Ходімо, покажеш мені своє оповідання.

Я пропустив її вперед, встигнувши за півсекунди не надихатися запахом кукурудзи. Ми сіли за столик, і я замовив пляшку шампанського. Оповідання мало бути гостросюжетним, правда, я й сам розумів, що в ньому сюжету менше, ніж гостроти, а гостроти – менш, ніж сюжету. Але це було моє найкраще оповідання, тому що ми з тобою сиділи за столиком і пили шампанське.

– Щось ти рано сьогодні, – з посмішкою зауважила мама.

Я був змушений відповісти жестами і поспішив у ванну чистити зуби. Півпляшки шампанського. Вода в крані дзюрчала так само, як хлюпає в озері. Качкам, напевно, сподобалося це порівняння. Тепер вони пропливали повз парапет, не відвертаючись і не пірнаючи, як колись.

А чайки нарешті замовкли – мабуть поснули.

Я зустрівся поглядом з темно-карими очима.

– Маєш рацію, нічого не могло змінитися.

Її очі посміхнулися:

– Хоча, хто знає?… Можливо, коли ми вийшли з весілля приятелів. Мені тоді хотілося, щоб ти не йшов занадто швидко.

Ти не сміялася, а тільки посміхалася, і твої каштанове волосся хвостиком і очі такого ж кольору майже не здавалися недосяжними. Я не вірив своїм очам і вухам. Але хтось із знайомих обійняв її за плечі, і вони обидва заходилися сміятися.

– Про що ти смієшся? – встиг я запитати її.

Ти відповіла:

– Не пам'ятаю, але це неважливо. Бачиш, нічого не змінилося, ти таки був правий.

– Згоден, – не міг я не погодитись.

Ми йшли по вулиці всі разом, але вона не переставала сміятися разом з усіма, так що я йшов по вулиці один.

– Як пройшло весілля? – запитав батько.

Мама не запитала, хоча їй було ще цікавіше. Я хотів відповісти, але єдина чайка, яка не заснула, примудрилася вихопити шматок чогось їстівного з-під самого качиного носа.

– Цей невдаха вважає себе селезнем, – заявив я переможно. – Ось бачиш, як виходить: тепер бідна качка ляже спасти голодною.

Ти не погодилася і не заперечила, просто підібрала своє темно-каштанове волосся під берет – стало прохолодно. На цьому фунікулері – що вище, тим холодніше і тим страшніше дивитися вниз. Дивитися вниз взагалі не рекомендується. Хоча, з іншого боку, якщо підійти до фунікулеру ближче й подивитися вгору – буде ще жахливіше. Щоб не було страшно, не потрібно дивитися ані вгору, ані вниз. Правда, тоді буде нецікаво. Я волію дивитися назад. Періодично, приблизно раз на тиждень.

– Ти, здається, знову про щось задумався? – запитала вона й майже розсміялася темно-карими очима.

– Про що задумався? – сказала вона та поправила кукурудзяне волосся й майже докірливо подивилася на мене темно-сірими очима.

Я відійшов від парапету, сів на лавку. Літак блимав то червоною лампочкою, то зеленою. Качки ревниво крякали: знайшов, куди дивитися.

Я озирнувся: на мене дивилися темно-карі очі. Запитав:

– Невже тобі стало цікаво?

Ти поправила своє каштанове волосся: гумка сповзла з «хвостика». Темно-карі очі майже посміхалися мені.

Я озирнувся: на мене дивилися темно-сірі очі. Запитав:

– Тобі ж стало цікаво, правда?

Ти поправила своє кукурудзяне волосся, воно розтріпалося на несподіваному вітрі. Темно-сірі очі майже посміхалися мені.

Напевно, стало цікаво…

Самотність на сьогодні скінчилась. Поверталася самотність – знов не менше, ніж на тиждень. Ні-ні, не більше тижня. Тепер я напевно закінчу це оповідання протягом тижня.

Качки вирішили накрякаться на весь час, що залишився до нашої наступної зустрічі.

Піду. Потрібно ще сказати доньці, щоб її проводили до під'їзду.

ПРАВДА

Як же ж я потрапив у цю халепу? Єдина необдумана – просто необдумана! – фраза, що складається з двох майже нешкідливих слів. Двох звичних, щоденних слів, які раптово стали необдуманої фразою. Чому він вважає ціну адекватною? Я перекинувся на спину, вдихнув темряви, що ось вже не пам'ятаю, скільки років замінює вночі повітря, а вдень стає цегляними стінами, палісадником під вікном, черепичним дахом і невидимими ґратами на кшталт вікна, бо яке ж це вікно, якщо з нього дивишся незрозуміло скільки років, і спробував, як мені радила мама, думати про щось приємне. Змусити себе знайти це щось, схопити, як кішку за хвіст, і не випускати, щоб не втекла і не залишила мене в безнадійній чорноті, яка закінчується тільки для того, щоб знову розпочатися.