Меридіани (На украинском и русском языках) - сборник

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — гречно вклонився з екрану гість. — Прошу вас подарувати мені кілька хвилин вашої уваги.

— Як? — скрикнув Юрій Степанович. — Ви вже оволоділи мовою землян? Ви ж дізналися про нас якісь півдоби тому!

— Це вдалося нам знову завдяки ірвітназові, котрого ваш друг академік Курганов називає агрегатом. Але про це потім.

— Але звідки ви взнали, що саме так він їх називає? — не міг опам’ятатися від здивування Юрій Степанович. — Ви підслухуєте всі наші розмови, знаєте всі наші думки?

— О ні! — зігнав посмішку з засмаглого, сухорлявого обличчя Корінь. — Ірвітнази здатні до цього, але без вашої згоди ніколи б так не вчинили. Я просто роблю висновки з останнього обміну думками. Повторюю, про це потім. Часу в нас вистачить на одержання найповнішої інформації один про одного. А тепер нам треба підготуватися до посадки вашого корабля на Ні Пабар.

— Ні Пабар?

— Так ми назвали нашу мандрівну гору-астероїд тринадцять тисяч років тому. В перекладі на сучасну мову землян це означає Мала Земля.

— Та як ви врятувалися? Як вижили після космічної катастрофи?

— Ну, гаразд. Повідомлю про найхарактерніше. До другорядного дійдете самі, пов’язавши свою землянську науку з тим, про що зараз дізнаєтесь. Ні Пабар — невеличка частина Землі. Колись Ні Пабар була горою на материку Маорія. Про світову катастрофу нас попередили сергусіяни, які вперше побували на Землі за шістсот сорок два роки до появи в Сонячній системі велетенської комети Кідри-47. За цей час за їх порадою ми підготували Ні Пабар до подорожі у космосі. Гора була перетворена у “стільник” з великою системою печер і катакомб. Під “стільником” на глибині в кілька кілометрів були закладені сергусіянські атомні заряди. Ми підірвали їх, коли комета своєю гравітацією могла захопити гору. Легкий “стільник” був захоплений кометою і набув космічної швидкості ще тому, що ірвітназ “ЛЯЛ-20” створив під горою поле антигравітації. Тепер кожні земні 25 920 років Ні Пабар робить оберт навколо Сонячної системи, щоб час від часу перетинати орбіту Землі.

— Заждіть! — стрепенувся Юрій Степанович. — Ви назвали період, за який зоряний небозвід робить повний оберт, чи не так?

— Саме так. Ви, я помічаю, робите цілком слушне припущення, що саме через такі періоди в Сонячну систему приходить комета Кідра-47.

— Це значить, що через… а так: через якісь дванадцять тисяч років комета знову буде загрожувати Землі?

— Ми для того й мандрували у Всесвіт, щоб знайти відповідь на це питання. Поки що точної відповіді немає. Ось як дістанемося Землі, зведемо у своїх розрахунках добуті дані з усіма елементами руху Землі по сучасній орбіті навколо Сонця, з рухом Сонця в Безмежжі — відповідь буде дана з точністю до плюс—мінус одного року.

— Так, так. Вибачайте, що я перебив вашу розповідь про Ні Пабар. Будь ласка…

— Майже все населення материка Маорія загинуло. На Ні Пабарі залишилися тепер живими 243 чоловіка, які витримали всі випробування. Але й вони 164 роки польоту перебували переважно у стані анабіозу, щоб колись знову побувати на Батьківщині. Розумієте, наскільки це важливе було для тих, хто відбував у політ, можливо, на все життя?

— Як не розуміти! — озирнувся навколо Юрій Степанович. Просторі каюти корабля, навіть великий зал головного пульта управління на мить здалися йому тісними і ненадійними. — Про вас ми знати не могли, адже друга сергусіянська експедиція, що відбула на Землю напередодні катаклізму, на Сергус не повернулася. Там уважали, що вона загинула. Отже, про катастрофу?..

— Вона не була раптовою. Крізь Сонячну систему комета Кідра-47 проходила 111 років. Три роки — за вашим виміром часу десь між 11 650-м і 11 653-м роками до вашої ери — вона наближалася й минала Землю. На своєму шляху комета зірвала з орбіти дві планети Лев і Фан. Остання врізалася в материк Маорія, що був серед найбільшого океану, а Лев, змістивши полюси Землі, загальмувавши її рух по орбіті, став супутником нашої рідної планети.

— Це — Селена. Це — Місяць! — вихопилося у Юрія Степановича. — Тепер багато чого неясного і незрозумілого стає на свої місця. Тепер…

— Оскільки є деяка ясність, — посміхнувся Корінь, і тільки зараз Юрій Степанович помітив, що він був зовсім лисий, — підготуємо ваш корабель до посадки; на Ні Пабар.

— Що ми маємо зробити? — запитав капітан плазмольота.

— За нашим сигналом слід перейти до граничного гальмування. Ми вже вжили своїх заходів до того, щоб точка перетину курсів стала дотичною. Однак все з посадкою буде гаразд тоді, коли ви дозволите нам послати на ваш корабель нашого друга — ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Поки що вважайте його за найдосконалішого робота. Пояснення — потім.

— Гаразд. Але як його приймати? Які його габарити?

— Куля у півтора метра діаметром. Помістіть його біля пульта управління, а самі — всі до одного в момент посадки лягайте в амортизаційні камери. У вас вони електромагнітні?

— Не всі. Більшість — гідравлічні.

— Це гірше. Однак, гадаю, “ЛЯЛ-20” справиться з завданням і за таких умов. Розкажіть йому все, що треба буде знати про конструкцію корабля. От поки що і все. Дозвольте попрощатися з вами.

— Ви нічого не сказали про долю нашого посланця. Сергій Чуєв — мій рідний онук.

— Не хотів передчасно засмутити вас. Стан його загрозливий. З допомогою “ЛЯЛ-20” ми визначили, що в людини з плазмольота від фізичного струсу, розумового і фізичного перенапруження стався цілий ряд патологічних змін: інфаркт, випадання пам’яті, летаргія. Остання — рятівне явище, за яке вхопилися наші медики. Не журіться, капітане. За двадцять земних років, доки ми без прискорень ітимемо до Землі, все буде зроблено, щоб урятувати вашого онука.

— Як це — двадцять років? Адже ми розраховували…

— Розраховували тоді, коли весь екіпаж вашого корабля був здоровим. Ви ж, мабуть, не хочете принести на Землю невідому хворобу, яка скосила весь ваш екіпаж?

— Ви вже знаєте?

— Академік Курганов у своїх повідомленнях постійно повертався до цього факту. Значить, усім вам доведеться лікуватися, проходити карантин, адаптуватися на Ні Пабарі. Доки не будете здорові, доведеться перебувати на астероїді. Адже ми відповідаємо перед Землею за кожного її сина. Чи не так, капітане?

— Як і ми! — легко зітхнув Юрій Степанович. — Дякую.

— Це ми маємо вам дякувати за звістку про нову, вищу цивілізацію Землі — вклонився Корінь. — До зустрічі.

Дивлячись на згасаючий екран відеофону, Юрій Степанович несміливо усміхнувся: може, й справді все буде гаразд!