Відьма - Олде Хьовелт Томас

— Ні… ви ж не думаєте, що це… скажіть мені, що то — неправда…

Їхні очі боязко поблискували у тьмяному світлі, ніби ртуть. Холод проймав до кісток, але всього лише кілька людей повернулися до своїх домівок. Більшість навіть і подумати не могла, щоб піти геть, не дізнавшись нічого про те, що сталося.

У центрі управління Відьмоконтролю Роберт Грім і Марті Келлер гарячково намагалися запустити аварійний генератор. У місті не лише вимкнулася електрика, причому ціла міська довбана мережа, а тому до побачення, мобільний зв’язок, а й зник тиск у трубах водопостачання, не працювала уся телефонна мережа, включаючи стаціонарну. Ніхто навіть гадки не мав, якими будуть наслідки усього цього, — «а також про те, що могло це викликати», — подумав Грім. Його тривога невпинно зростала, але зараз пріоритетом номер один було запустити роботу центру управління. Якщо їм не вдасться бодай це, вони будуть підсмажені живцем. Тоді камери спостереження, «ВІДЬМАпп» і вся система попередження яйця виїденого не будуть варті. Це означатиме, що надалі не можна буде підтримувати загальну ілюзію безпеки… а вони вже стовідсотково крокують цим шляхом.

Аварійний генератор навіть не здригнувся. Бодай іскри сраної не було.

Марті, у тремтливому еліпсі світла від налобного ліхтаря, длубався у паливопроводі. На його чолі виблискували краплини поту. Три тижні тому вони перевіряли цю хріновину, і вона працювала — комар носа не підточить. Збагнути це було важко: що б вони не робили, темрява огортала колишній Пополопенський туристичний центр, і в цій темряві неслися галопом думки Гріма: «О Боже, що означав той шок? Що означав той шок, який усі ми пережили?»

А нижче по дорозі, під Кришталевою церквою, на перехресті вирували пристрасті. Воррен Кастільо біг так швидко, як тільки міг, щоб встигнути оцінити ситуацію. Йому доводилось прокладати собі шлях крізь скупчення занепокоєних жителів, ті хапали його за руки, ставлячи запитання, на які в нього не було відповідей, і відкриваючи перед ним душі, які він не міг втішити. Було вже пів на шосту, й у залу готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн», де персонал запалив кілька жаровень, набилося не менш як дві сотні жителів. Воррен почув уривки розмов про людей, які поверталися до Блек-Спрінга, ніби сам диявол гнався за ними по п’ятах, а потім, не обмовившись жодним словом, замикалися у себе в будинках. Першим його наміром було спростувати усе це як панічні чутки. Але потім він побачив, як по діагоналі, упоперек Діп-Голлоу-роуд, запаркувався «шевроле» Рея Деррела з написом «Швидке фарбування» на боці, прорізаючи темряву світлом передніх фар. Вулицю було заблоковано. До натовпу наблизився силует із піднятими догори руками — це був Деррел. Він прокричав:

— Не залишайте місто! Це небезпечно! Чуєте, люди, залишайтеся в місті!

Звідусіль почулося занепокоєне бурмотіння. Усе ніби зависло, балансуючи на лезі бритви. Нарешті хтось спитав:

— Про що ти торочиш?

— Виїжджати не можна! Якщо виїдете звідси, вб’єте самих себе!

Воррен проштовхався вперед і вхопив Деррела за комір:

— Чувак, затягни язика в дупу. Ти ж цих людей лякаєш до смерті.

— І в них є всі підстави лякатися, — відповів Деррел із невдаваною щирістю, і Воррен миттю збагнув, що маляр був насправді нажаханий.

— А що сталося?

— Я виїхав із міста. Здавалося, в них там усе було гаразд із електрикою, в армійському центрі відпочинку MWR[11] біля Круглого ставка. Але як тільки я виїхав за межі Блек-Спрінга, щось… щось почало мене зупиняти. Не знаю, як ще це описати. Ніби хтось, курва його мати, розвісив над дорогою здоровезні шлейки, які тягнуть тебе назад, як тільки ти виїжджаєш із міста. Їх не видно, але їх можна відчути. — Його голос перервався. — Я ще не встиг дістатися до поля для гольфа, як мені закортіло застрелитися. Мені закортіло витягти з задньої кишені свій «ланкастер» 410 калібру і вистрілити собі в рота. В мене троє дітей, і ніколи в житті в мене не з’являлося бажання накласти на себе руки.

У відповідь — глибока тиша.

— Дуже, дуже все погано, — додав Деррел. — Не до жартів рибі, Шерлоку, коли її гачком зачепили.

Для жителів це було як сигнал — дозвіл втратити розум. Почався ефект доміно: спочатку зашепотів один, потім інший заговорив уголос, кілька людей спробували зателефонувати партнерам або членам сімей, які не повернулися додому з роботи, і на цьому тлі зростала паніка. Вона ніби хвилями прокочувалася натовпом. Воррен збентежено оглядівся навколо — він не впізнавав цих людей. Його тіло задерев’яніло, воно задерев’яніло так, що він був не в змозі поворухнутися. Він був навчений не дозволяти собі бути заскоченим чутками і забобонами. Воррен спробував змусити себе витягти з темряви власні емоції, щоб їх проаналізувати, а потім — відкинути, адже в них не було жодного сенсу. Але не зміг. А що як цього разу, саме цього єдиного разу, цей страх був обґрунтованим? А що як цього разу вони насправді були відрізані від навколишнього світу і мусили чекати темряви, що насувалася на них, а потім — світанку, і того, що принесуть вони з собою Блек-Спрінгу?

Воррен почув крик — на відстані, у східному напрямі, звідки він прийшов. Не було ані зірок, ані місяця, щоб хоч якось освітити ніч, і на тому кінці Діп-Голлоу-роуд була суцільна пітьма. Жодного руху не було там. Але чому в атмосфері такий тиск? І звідки ця неприродна темрява?

Воррен не міг відвести погляду від темряви. Вітер ніби гриз його зубами. Вітер змушував його ціпеніти, куйовдив йому волосся, морозив очні яблука так, що з них текли сльози, але все одно він не міг заплющити очей.

«То Катарінина ніч». Ця думка увірвалася до нього ніби нізвідки… й ось тоді він зрозумів. Тоді він усе зрозумів.

Темрява виплюнула з себе трьох чоловіків, які, зойкаючи, бігли у божевільному міражі, створюваному променями їхніх ліхтариків, ніби то була вистава фокусника: «фокус-покус-труляля, ось їх видно, ось нема». Вони постійно озиралися на щось за власними спинами, аж поки не влетіли до тьмяного жевріння жаровень і не зустрілися з поглядами більш як сотні жителів міста. Воррен Кастільо помітив, що обличчя одного з них нагадувало обличчя клоуна — він роздряпав собі нігтями щоки, і смуги ті нагадували промені, ніби той чоловік вдягнув маску сонця, розфарбовану кров’ю.

— То її очі! — заволав скривавлений чоловік. — Їй відкрито очі! Ми бачили це, вона була там! Вона подивилася на нас! Людоньки, тікайте, рятуйтеся, її наврок тепер над усіма нами!

Так у Блек-Спрінзі почався Армагеддон.

Жителі міста — скупчення проклятих душ — не могли нікуди подітись від паніки, яка охопила їх, а відтак кинулися бігти навсібіч. Вони були бранцями спільної долі, усі вони страждали однаково сильно, і голоси їхні звучали однаково гучно. Хаос має свої правила, і з цього хаосу виникло щось на зразок божевільної солідарності. За кілька секунд було стерто ілюзію існування окремих індивідуальностей жителів Блек-Спрінга, і тепер одне лише бажання, один лише передсмертний крик оволоділи колективною свідомістю міста. Ці люди й були Блек-Спрінгом, але Блек-Спрінг був повалений у порох. Залишився тільки тваринний крик: «Тікайте! Тікайте! Тікайте від її злого ока!»

Хаос набув несказанного розміру. В людей випорожнялися січові міхури, люди кричали до хрипоти, вони затоптували одне одного ногами і молили небеса про милосердя. Вони хапали одне одного за кінцівки і за волосся. Жодного месенджеру не було потрібно, щоб ця новина розлетілася, і вже за кілька хвилин навіть ті, хто жив на околицях міста, знали, що сталося. Але, попри їхній страх, відьма не з’явилася. Відьмині очі були відкриті, проте ніхто того не бачив, за винятком вісників апокаліпсису, і ні в кого не було бажання поглянути на те, як вона прийде до них. Багато людей побігли до своїх будинків і забарикадували двері й вікна усім, що в них було. Тремтячи від страху в чорній, як смола, пітьмі, вони проказували молитви. Були й такі, що порізали собі вени або проковтнули увесь вміст своїх домашніх аптечок. І хоча думка про те, що цей день таки настане, завжди жила десь на задвірках розуму навіть найнаївніших із жителів міста, ніхто не знав, яким він буде або що станеться після того. Та краще було померти і не дізнатись про це, аніж жити й чекати.