Відьма - Олде Хьовелт Томас

Інтенсивність видіння була іншою, проте зміст — тим самим. Вона бачить саму себе, вона істерично видирає пасма власного волосся. Вона бачить, як розкидає по всій палаті папери з Меттової лікарняної папки. Вони, тріпочучи, падають на підлогу, і вона бачить, як із них складається фотоколаж: на світлинах — мертві тіла. Усі померлі — діти, немовлята і діти старшого віку. Тіла і обличчя в них були суціль пошматовані. А вже в наступному кадрі ті самі мертві діти лежать у лікарняній палаті, то діти з Блек-Спрінга, і між ними — Метт. Його обличчя відрізане, а те, що від нього залишилося, закладене чорним вугіллям. Вона бачить, як голою кружляє у калюжах блискучої фарби, її тіло — червоно-чорне, на неї кидається дикий вепр, щоб злягтися з нею. Блищать вигнуті ікла тварини, він застромляє в неї свій член, гарчить, рохкає і тупає ратицями, а вона кричить в екстазі.

Джоселін не мала анінайменшого уявлення про те, скільки часу вона просиділа, втупившись у Меттове ліжко, охоплена німим жахом. Не всі з побачених образів відклалися в її пам’яті. Єдиним, що вона чітко усвідомлювала, було розмите, але настирне відчуття того, що вона може покласти край усьому цьому, просто покінчивши з життям. І ця перспектива не налякала її, а лише сповнила тьмяним сумом, і сум той був нічим не гіршим за те, що мучило її зараз. На важких, ніби налитих свинцем ногах Джоселін перетнула палату й підійшла до вікна. Взяла за спинку крісло, на якому сиділа, підняла його над головою, готова розтрощити скло і тим забрати останню перешкоду перед падінням із висоти у чотири поверхи.

Життя їй врятував телефон, який саме цієї миті почав дзвонити. Як у тумані, вона підвела очі. Від всеосяжного суму вона так і не звільнилася, але, принаймні, повернулася до тями й подумала: «О Боже, я ж і справді хотіла це зробити. Я справді хотіла вистрибнути з вікна. Що діється зі мною?»

Вона намацала телефон, гадаючи, що побачить на тачскріні зображення Стіва. Але то був не Стів. То був її батько.

— Тату!

— Може, ти спустишся на обід? Людей тут небагато, у…

— Тату, я мушу поїхати додому. Будь ласка, довези мене туди.

— Але я гадав, що ти…

— Щось сталося зі Стівом, — відповіла вона найочевиднішим, на її думку, поясненням. А потім додала правду:

— Я не можу до нього додзвонитися.

Джоселін не могла сказати батькові, чому їй потрібно повертатися до Блек-Спрінга. Всередині наростало почуття терміновості, ніби там, далі на південь, хтось встановив магніт, який притягував до себе її розум. Вона відчула, як домівка вабить її ласкавими мелодіями, що долинали, ніби хвилі, чарівними голосами хорового співу, яким вона мала підкоритися, поки не сталося чогось жахливого.

— Він, мабуть, просто вийшов ковтнути свіжого повітря, — спокійно і поблажливо відповів Мілфорд Гемптон. — Джоселін, ти просто у відчаї. Знаєш, що, чому б тобі не…

— Тату! Прошу тебе, мені треба поїхати додому! Можеш взяти машину? Чекатиму тебе біля входу.

— Ну, якщо ти дійсно цього бажаєш, нехай буде так… — почав її батько. Джоселін закінчила розмову, не відповівши йому. «Тримай себе в руках, — думала вона. — Тримай себе в руках, зосередься…»

Позаду неї почувся якийсь шум. Метт відірвав свою трубку для внутрішньовенного вливання, і вона побачила, як він веде її кінець собі до губ. Одним стрибком Джоселін опинилася біля ліжка сина, і, скрикнувши, вихопила трубку з його рук. З Меттового передпліччя випала голка, а також спала пов’язка, бризнула кров, і на простирадлі залишилася тонка червона смужка.

— Метте, заспокойся, — гарячково говорила вона синові. — Я забираю тебе звідси. Заспокойся. Усе буде гаразд.

Але той морок, той тягар, той набряк усередині неї нікуди не щезли, вони лише зміцнилися. Морок той охопив і Метта. Обережно і водночас швидко, борючись з імпульсами, що божевіллям обпалювали її мозок, вона витягла слизьку харчувальну трубку з Меттового носа і впустила її на ковдру. А потім насилу заштовхала його заціпеніле тіло у куртку з капюшоном. Її руки так трусилися, що вона не могла витягти рукави куртки, й довелося тричі братися за цю справу.

У коридорі стояло крісло-каталка, і Джоселін без жодних вагань вкотила його в кімнату. Потягла Метта, всадила його у крісло, взула і поставила ноги на підставку. Метт не ворухнувся, здавалося, він навіть не усвідомлював, що відбувається, але пальцями вхопився за підлокітники, а його єдине перламутрово-біле широко відкрите око зі сліпою силою дивилося просто перед собою.

«Самогубство, — подумала жінка. — Він спробував учинити самогубство, як і ти… Він пробув за межами Блек-Спрінга тиждень, а ти тут лише від ранку, і тобі відомо, що минуло надто мало часу, щоб відчути її силу. Про що це тобі каже? Що означав той шок хвилину тому?»

Джоселін обгорнула Метту ноги його ж простирадлом і ковдрою, прихопила з тумбочки очні краплі. Сподіваючись, що в коридорі нікого не буде, виштовхала крісло з сином із палати.

Але в коридорі були люди. В його дальньому кінці двоє медсестер пили каву біля автомата з напоями. Джоселін стримала бажання побігти і швидкою ходою рушила до ліфта. Натиснула кнопку. Коли дзвінок повідомив про прибуття ліфта і двері розчинилися, вона почула позаду себе голоси. «Мем?» А потім різкіше: «Мем!»

Стиснувши зуби, вона щосили штовхнула крісло в кабіну ліфта, чуючи, як наближається квапливе тупотіння ніг. Вдарила по кнопці першого поверху, і двері ліфта заховали її від криків розлючених медсестер.

Приймальне відділення було ущент набито людьми, і на неї ніхто не звернув уваги. Крізь натовп Джоселін проклала шлях до виходу. Вкотивши крісло до обертових дверей, вона почала видивлятися «тойоту» біля виходу, але її там не було. Вітер затято смикав Меттову ковдру. Джоселін відчула, як знову відкривається провалля, починається ота дивна, похмура напруга. Щоб відволіктися, вона в енний раз набрала на телефоні номер Стіва, але той не відповідав.

— Прокляття! — закричала вона, і в її крику було чути безвихідь і справжній відчай.

Нарешті під’їхав батько. Жінка ривком відчинила задні двері, не чекаючи, поки машина повністю зупиниться. Пан Гемптон із жахом спостерігав за тим, як вона втягла Метта, ніби ганчір’яну ляльку, на заднє сидіння й ударом ноги відштовхнула крісло-каталку, щоб воно не заважало їй зачинити двері машини.

— Джоселін, якого біса? Що тут робить Метт?

— Їдь!

— Але його не виписали з лікарні! Годі, Джоселін, не дивно, що ти увійшла в штопор. Повернімо його назад, я не можу тобі дозволити…

— Навіть не думай про те, щоб нас тут покинути! — звереснула Джоселін, і пан Гемптон відсахнувся. — Усе дуже серйозно, усе пішло шкереберть, Метт повинен бути вдома, поки не стало запізно.

— Але чому? — наполягав батько. — Скажи мені, що відбувається?

— Не можу. Це якось пов’язано зі Стівом. І з нами. І… — вона, охопивши голову руками, почала схлипувати, не в змозі здолати відчай. Пан Гемптон дещо розгублено переводив погляд із дочки на онука. Дивлячись крізь сльози, Джоселін уперше побачила в ньому звичайну, стару, втомлену людину. Трагічні події минулого тижня залишили на його обличчі незгладимі сліди.

— Гаразд, ми поїдемо до Блек-Спрінга, якщо це потрібно. Подивимось, що там зі Стівом, а коли знайдемо його, то візьмемо з собою й поїдемо відразу до лікарні. Для Метта у всій цій метушні нічого гарного немає. — Він подивився у дзеркало заднього огляду і виїхав на кругову алею. — Але потім ти мені усе поясниш.

— Дякую, тату, — зітхнула Джоселін і, вкрай знесилена, відкинулася на заднє сидіння.

Коли вони виїхали з центру Ньюбурга і почали рух дорогою 9W, що петлею заходила до національного парку, цифровий годинник на панелі приладів показував 17:43. Джоселін відчувала, як її мозок потроху заповнює гнітючий тягар, ніби в ньому ферментується якась отрута, що спричиняє божевілля. Тоді, у Таїланді, їй було погано, але зараз вона почувалася набагато гірше. Вона була в нестямі. Чому Стів не бере цю чортову слухавку? В яку халепу він потрапив? І що то за сила вивільнилася раптом, здатна викликати такий відчай? Думки вільно пропливали, ніби хмари, і від цього в голові відчувалась порожнеча. Розум відмовлявся брати на себе тягар велетенського болю, Джоселін просто не мала на те сил. Світ, в якому вона жила, здавалося, зник, розтікшись і утворивши велику, смердючу рану, повну страждання. Її волю було зламано, вона не могла з тим боротися, їй хотілося померти. А Метт, бідний Метт, у такому стані він навіть і звільнитися не міг із цього безпросвітного хаосу…