Роберто Зукко - Бернар-Марі Кольтес

ПОЛІЦАЇ (здалеку): Наказуємо вам покласти зброю. Вас оточено. (Глядачі розлягаються сміхом).

ЗУККО: Скажіть їй, щоб дала ключі від машини. Порше

ДАМА: Що за йолоп.

ЖІНКА: Дайте йому ключі, дайте ключі.

ДАМА: Нізащо. Хай візьме їх сам.

ЧОЛОВІК: Ось він зараз порве вам горлянку — тоді одумаєтеся, дамочко.

ДАМА: Нехай. Зате у вас цілих горлянок я не бачу. Тож нехай.

ЖІНКА: Суще страховисько, а не жінка.

ЧОЛОВІК: Бузувірка. На світі стільки бузувірів і злобителів.

ЖІНКА: Заберіть ключі силоміць. Хіба серед вас, чоловіків, не знайдеться такого, хто обшукає її кишені і забере ключі?

ДРУГА ЖІНКА: Ну, от ви — вам стільки перепадало змалку. Вам же німці ставали ногою на голову і погрожували вашій неньці — покажіть-но, що маєте яйця у матні. Покажіть-но, що у вас зосталося бодай одне, хай малесеньке, хай навіть усохле.

ЧОЛОВІК: Пані, вас би треба так наляскати, так набити! Дякуйте Богові, що я людина світська.

ЖІНКА: Та обнишпорите ж її кишені, візьміть ключі, а тоді вже і ляпасами мене годуйте.

Здригаючись, чоловік підходить, виставляє руку, порпається в кишені у дами, дістає ключі.

ДАМА: От дурень.

ХТОСЬ ІЗ ЧОЛОВІКІВ (звитяжно): А бач? А бач? Хай підганяють цей порше аж сюди. (Дама сміється.)

ЖІНКА: Їй смішно. Їй саме закортіло сміятись тоді, як її дитина на краю загибелі.

ДРУГА ЖІНКА: Потвора.

ЧОЛОВІК: Курва.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Ключі поліцаям віддайте. Хай вони хоч цим займуться. Маю надію, що принаймні водити машину вони вміють.

Чоловік бігом вертається назад.

ЧОЛОВІК: Це не порше. Це мерседес.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Якої моделі?

ЧОЛОВІК: По-моєму, 280 ес-е. Цяця!

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Мерседес — класна машина.

ЖІНКА: То підженіть її сюди, байдуже якої вона там марки. А то він зараз перестріляє всіх.

ЗУККО: Я вимагаю порше. Я не дозволю, щоб мене так нахабно дурили.

ЖІНКА: Зажадайте, щоб поліцаї підшукали порше. Не торгуйся з ним. Він — божевільний. Треба знайти йому порше.

ЧОЛОВІК: Принаймні, тут фараони мастаки.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Підіть взнайте. Вони осторонь тримаються.

Рушають разом до поліції.

ЧОЛОВІК: Що то, ми — простий народ за них сміливіші.

ЖІНКА (малому): Бідолашний хлопчина. Ти не потовкся під цією триклятою ногою?

ЗУККО: Цитьте. Ніяких розмов із ним, ніяких від нього звуків. А ти, заплющ очі. І не ворушись.

ЧОЛОВІК: А як ви, пані? Як вам?

ДАМА: Незле, дякую, незле. А було б ще краще, якби ви заткнулись і на свої кухні повернулись або пішли своїх діточок підтирати.

ЖІНКА: Ох вона ж і гостра на язик. Ох і гостра!

ПОЛІЦАЙ (із другого боку юрби): Ось ключі від машини. Це порше. Машина тут. Он вона — бачите? (Людям.) Передайте йому ключі.

ЧОЛОВІК: Самі передавайте. Це ж ваша робота, душогубці.

ПОЛІЦАЙ: У нас свої справи.

ЖІНКА: До біса ваші справи!

ЧОЛОВІК: Я до цих ключів не торкнуся. Це не мій клопіт. Я батько сімейства.

ЗУККО: Зараз я коцну жінку, а потім пущу і собі кулю в голову. Мені життя — копійка. Присягаюсь, життя — копійка. В обоймі шість куль. Я прикінчу п’ятьох осіб, а потім прикінчу себе.

ЖІНКА: Він так і зробить. Так і зробить. Тікайте.

ПОЛІЦАЙ: Ані руш. Це — нерви.

ЧОЛОВІК: Нерви — це у вас, від неробства.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Не чіпляйтеся до них. Хай роблять своє. У них, очевидно, є якийсь план.

ПОЛІЦАЙ: Не ворушіться. (Кладе ключі на землю і під ногами людей палицею проштовхує їх аж до ніг Зукко. Зукко повільно нахиляється, підбирає ключі, кладучи їх до кишені.)

ЗУККО: Жінка зі мною. Розступіться.

ЖІНКА: Дитина врятована. Дякую, Господи-Боже.

ЧОЛОВІК: А жінка? Що з нею буде?

ЗУККО: Розступіться.

Усі розступаються. З пістолетом у руці Зукко нагинається, піднімає за волосся голову малого і стріляє йому в потилицю.

Зойки, паніка. Тулячи пістолет до горла жінці, Зукко через майже безлюдний сад рушає до машини.

XI. Пляж Діл[1]

Реєстратура борделю Маленький Чикаго. Хазяйка у своєму кріслі, біля неї сидить дівчисько.

ДІВЧИСЬКО: Я така бридка.

ХАЗЯЙКА: Не мели дурниць, маленька.

ДІВЧИСЬКО: Я товстуля, у мене подвійне підборіддя, два черева, цицьки як футбольні м'ячі, дупи я не згадую. Добре що вона ззаду, і яких вона габаритів я не бачу. Але я певна, що її половинки, мов два окороки трясуться, як ступлю крок.

ХАЗЯЙКА: Мовчи, дурненька. |

ДІВЧИСЬКО: Ні, я певна, я певна цього; на вулиці за мною бігають собаки, висолопивши язика і пускаючи слину. Аби я дозволила, вони б так і накинулися на мене, як на різницьку вітрину.

ХАЗЯЙКА: Хто тобі це втокмачив у голову, голубонько моя? Ти гарненька, кругленька, пухкенька — словом, при всіх формах. Чи ти гадаєш, що чоловікам більше до вподоби сучки сухого дерева, що при спробі узяти їх до рук, ламаються? Ні, їм, маленька, подавай форми. Такі форми, щоб вони переливалися у жменях.

ДІВЧИСЬКО: Я хотіла б схуднути. Хотіла б бути сучком сухого дерева, таким ламким у руках.

ХАЗЯЙКА: Ні, це не до мене. До того ж сьогодні ти кругленька, а завтра можеш спасти з тіла. Жінка міняється протягом життя. От я дівчиськом, як зараз ти, була худа-худа, крізь мене майже можна було дивитися, сама снасть. І зовсім без грудей. Плоска, мов хлопчисько. Це мене за серце брало — хлопці мене тоді не любили. Мріяла покруглішати, мріяла про гарні перса. От я й підклала собі картонні груди, злагодивши їх сама. Але хлопці здогадалися і щоразу, проходячи переді мною, розбивали їх ударом ліктя. І що ж — тоді я ввіткнула у груди голку, і декому довелося ревіти, як корові, повір мені на слово. А потім, ти сама бачиш, я розповніла, погладшала і почуваюся комфортно. Не хвилюйся, пташечко: сьогодні ти опецькувата, а завтра змарнієш в тілі.

ДІВЧИСЬКО: Все одно. Сьогодні я негарна, гладка і нещасна.

Входить брат, ведучи розмову з нетерплячим молодиком.

На дівчисько вони не дивляться.

МОЛОДИК (досадливо): Ні, дорого.

БРАТ: Це не має ціни.

МОЛОДИК: Ціну має все, а твоя зависока.

БРАТ: Коли на щось виставляють ціну, це означає, що воно безвартісне. Виходить, можна торгуватися, збивати, піднімати ціну. Я поклав свою ціну абстрактно, бо йдеться про щось безцінне. Це як полотно Пікассо: ти чув, щоб хтось сказав, що за нього просять дорого? Ти чув, щоб на аукціоні спустили ціну на Пікассо? У нашому разі визначена мною ціна — чиста абстракція.

МОЛОДИК: Але ж ця абстракція з моєї до твоєї кишені перейде. І та порожнеча, що утвориться в моїй кишені, здасться мені не такою то вже й абстрактною.

БРАТ: Така порожнеча в кишені заповнюється. Ти, я вірю, заповниш її дуже швидко, і про заплачені гроші забудеш протягом часу ще коротшого, ніж час, витрачений на наш торг. Щодо мене, то я не торгуюся. Бери або не бери. Погоджуйся на найкращу угоду року або іди на свій смітник.

МОЛОДИК: Не пар мене. Я думаю.

БРАТ: Думай, думай, але не тягни кота за яйця. Може, я передумаю і відведу сестру назад до моєї матусі.

МОЛОДИК: Гаразд, беру.

БРАТ (дівчиську): У тебе ніс блищить, пташенятко. Не забудь попудрити. (Дівчисько іде. Чоловіки дивляться услід.) По руках, Пікассо?

МОЛОДИК: Усе-таки дорогувато.

БРАТ: Вона принесе тобі стільки грошей, що про цю ціну ти просто забудеш.

Передача грошей.

МОЛОДИК: Коли вона буде вільна?

БРАТ: Не пар — встигнеш.

МОЛОДИК: Ні, не «встигну». Гроші у тебе — я хочу дівку.

БРАТ: Вона твоя. Уже твоя.

МОЛОДИК: Тепер, коли гроші у тебе, ти шкодуєш?

БРАТ: Я ні про що не шкодую, ні про що. Я думаю.

МОЛОДИК: Про що? Знайшов час для роздумів. То коли ж?

БРАТ: Завтра, післязавтра.

МОЛОДИК: А чому не сьогодні?

БРАТ: Чому, питаєш, не сьогодні? Ну, давай сьогодні ввечері.

МОЛОДИК: А чому не зараз?

БРАТ: Не парся. (Чути відгомін кроків дівчиська.) Гаразд, зараз. (Брат тікає і ховається в якомусь номері.)