Роберто Зукко - Бернар-Марі Кольтес

ЗУККО: Я хлопець, пане, нормальний і розважливий. Я ніколи не муляю очей собою. Хіба б ви мене зауважили, якби я не сидів з вами поруч? Я завжди вважав, що найкращий спосіб жити спокійно — це бути прозорим, мов шибка, мов хамелеон на камені, проходити крізь мури, не мати ні кольору, ні запаху; щоб вас пронизував погляд людей, бачив за вами інших людей, так нібито вас і немає. Бути прозорим — завдання нелегке; це ремесло, це наша давня-прадавня мрія ставати невидимим. Я не герой. Герої — це злочинці. Немає таких героїв, чий одяг не червонів би від крові, і ця кров у світі єдине, чого не можна не помітити. Кров — річ найвидніша у світі. Коли землю вкриє мла кінця світу, залишиться повік закривавлена одежа героїв. Ось я закінчив школу, я був добрим учнем. Коли ти звик бути добрим учнем, відступати назад не годиться. Я записався до університету На лавах Сорбонни моє місце гарантоване, гарантоване серед інших добрих студентів, серед яких я нічим не вирізняюся. Присягаю вам, для навчання в Сорбонні треба бути добрим студентом, скромним і невидимим. Це не те, що з цих периферійних університетів, де вчиться шпана і ті, хто вдає з себе героя. Коридори мого університету мовчазні, і по них снують нечутні тіні. Ось завтра я йду на мовний курс. Завтра — це день мовного курсу. Я буду там невидимий серед невидимих, мовчазний і уважний у густому тумані буденщини. Ніщо не може змінити, пане, перебігу подій. Я схожий на потяг, що любісінько котиться рівниною, і ніщо не змусить його зійти з рейок. Я мов той гіпопотам, що важко вгруз у твань і поволі суне вперед, і ніщо не в змозі звернути його на манівці чи збити з узятого ним курсу.

ПАН: Завжди можна вибитися з колії, юначе. Тепер я знаю, що вибитися з колії здатне все що завгодно, і будь-коли. Я вже старий, я, приміром, вірив, що знаю світ і життя не гірше, ніж мою кухню, і маєш — ось я поза світом, о такій годині, яка позбавлена будь-якої пори, під цим примарним світлом, а головне — ти тривожишся, що ж воно буде потім, коли ввімкнеться звичайне освітлення і пройде перший потяг, і люди, звичайні, як я, люди, заповнять цю станцію; і я, після цієї першої безсонної ночі, спробую вийти, пройти у відкриту нарешті решітку, побачити день потому, як я не бачив ночі. І тепер мені зовсім невтямки, що ж воно буде, якими очима дивитимусь я на світ і яким саме побачить чи не побачить світ мене. Бо я більше не знатиму, що таке день і що таке ніч. Більше не знатиму, куди ступити. Крутитимусь у кухні, виглядаючи, чи пора не перемінилася, і це, юначе, наганяє на мене немало страху.

ЗУККО: Справді, є від чого потерпати.

ПАН: Ви, я бачу, трохи заїка. Люблю заїкуватість. Вона мене заспокоює. Підсобите мені тоді, як ці склепіння наповнить гук. Допоможете мені, проведете такого старого заблудлого чоловіка, як я, до виходу; а може, й далі.

Спалахує освітлення станції.

Зукко допомагає старшому панові підвестися на ноги і веде його.

Надходить перший поїзд.

VII. Двоє сестер

У кухні.

Дівчисько з торбою.

Входить сестра.

СЕСТРА: Я забороняю тобі йти.

ДІВЧИСЬКО: Ти не можеш нічого мені забороняти. Як-не-як — я за тебе досвідченіша.

СЕСТРА: Що ти таке кажеш? Ти горобеня, що сидить на гілочці. А я, я твоя старша сестра.

ДІВЧИСЬКО: А ти, ти перезріла дівка, ти нічого не звідала в житті, ти шануєшся, бо живеш кам'яним муром. А я стара, я зґвалтована, я пропаща, я сама собі голова.

СЕСТРА: Хіба ти не моя маленька сестричка, яка оце сповідається переді мною?

ДІВЧИСЬКО: А ти хіба не стара панна, яка не тямить нічогісінько і мала б мовчати перед моїм досвідом?

СЕСТРА: Про який досвід ти говориш? Перенесе нещастя не слугує нічому. Його треба якнайшвидше забути. Прислужитися чомусь може тільки спізнане щастя. Тобі згадуватимуться тихі чудові зведені у колі твоїх батьків, брата і сестри вечори — ось що тобі аж до сивого волосу згадуватиметься. Проте нещастя, що впало на нас, ти, шпачку, дуже швидко забудеш, забудеш під крильцем твоєї сестри, брата і твоїх батьків.

ДІВЧИСЬКО: Що я забуду, а втім, уже й забула, то це моїх батьків, брата і сестру, але не моє нещастя.

СЕСТРА: Твій брат, моє ластів'ятко, тебе захистить; він любитиме тебе так, як ніхто не любить, бо він завжди любив тебе так, як нікого не любив. Він буде єдиний з усіх чоловіків, яких ти потребуватимеш.

ДІВЧИСЬКО: Я не хочу, аби мене любили.

СЕСТРА: Не кажи так. Тільки це чогось варте у цьому житті.

ДІВЧИСЬКО: Як ти смієш таке говорити? Ти не мала ніколи жодного чоловіка. Ніколи не була коханою. Усе своє життя залишалася сама, як палець і була дуже нещасна.

СЕСТРА: Нещасною я ніколи не була, якщо не зважати на нещастя з тобою.

ДІВЧИСЬКО: Та ну? Я знаю, що ти була дуже нещасна. Я часто чула, як ти плакала за ширмою.

СЕСТРА: Цей плач безпричинний, плач регулярний. Щоб мати перевагу, і тепер ти більше не побачиш, як я плачу; я здобула вже таку перевагу. Чому ти хочеш піти?

ДІВЧИСЬКО: Хочу знову зустрітися з ним.

СЕСТРА: Ти з ним не зустрінешся.

ДІВЧИСЬКО: Ні, зустрінуся.

СЕСТРА: Це неможливо. Ти сама прекрасно знаєш, що твій брат ці всі дні й ночі намагався йому помститися.

ДІВЧИСЬКО: А я мститися не бажаю, ось чому я з ним зустрінуся.

СЕСТРА: І що ж ти робитимеш, коли зустрінешся?

ДІВЧИСЬКО: Скажу йому одну річ.

СЕСТРА: Що саме?

ДІВЧИСЬКО: Одну річ.

СЕСТРА: А де ти гадаєш його зустріти?

ДІВЧИСЬКО: У Маленькому Чикаго.

СЕСТРА: Чому ти, голубонько моя невинна, рвешся занапастити себе? Ні, не покидай мене, не залишай мене зовсім одну. Я не хочу зоставатися сама з твоїм братом і батьками. Не хочу зоставатися сама в цьому домі. Без тебе моє життя нічого не важитиме, стане безглузде. Не покидай мене, благаю, не покидай. Мені ненависний твій брат і твої батьки, і твій дім; тільки тебе, моя голубонько, я люблю; тільки тебе одну я маю у всьому своєму житті.

Входить розлючений батько.

БАТЬКО: Ваша матір пиво сховала. Доведеться знов її натовкти, як це бувало раніше. Чому це одного дня я перестав її лупити? У мене рука була стомилася, і мені довелося зміцнювати м'яз, вправляти його, давати руці якусь іншу роботу. А треба було робити й далі те, що робив колись: щодня в певні години давати їй прочухана. Отож я став поблажливим, і нині вона від мене пиво ховає. Певен,

ви з нею заодно. (Заглядає під стіл.) Зоставалося п'ять пляшок. Ви дістанете від мене по п'ять товчеників кожна, якщо я їх не знайду.

Виходить.

СЕСТРА: Моя горличка в Маленькому Чикаго! Яка ж ти маєш бути нещасна, і скільки лиха тобі доведеться сьорбнути!

Входить матір.

МАТІР: Ваш батечко знову п'яний. Видудлив пляшка за пляшкою все пиво. Чому ви так потураєте цьому старому дурневі? Кинули мене саму на поталу цьому п’яничці. Вам на це чхати, дозволяєте йому все наше добро пропивати. Вам, маленьким дуркам, тільки б цокотіти, все обсмоктуєте свої дрібненькі дурнуваті пригоди, а мене покинули саму з цим алкашем. А якого дідька тут ця торба?

СЕСТРА: Вона збирається до подруги — переночувати.

МАТІР: До подруги. До подруги… До якої в ката подруги? Що це за історії між цими дівками? Якого біса ночувати у подруги? У подруг що, ліжка кращі, ніж тут? Що там, ніч чорніша, ніж тут? Аби ви були віком менші, а я силою дужча, дала б лозини вам обом.

Виходить.

СЕСТРА: Не хочу бачити тебе нещасною.

ДІВЧИСЬКО: Я нещасна і, водночас, щаслива. Я дуже страждаю, але й відчуваю втіху від свого страждання.

СЕСТРА: А я, як ти мене покинеш, помру.

Дівчисько бере свою торбу і виходить.

VIII. Передсмертна пісня

Нічний бар. Телефонна будка.

Зукко вилітає крізь вікно, супроводжуваний страшним брязкотом розбитих шибок.

Крики зсередини. Скупчення людей у дверях.

ЗУККО:

«Я народивсь уже як той казковий князь.А гнів великий твій мені дав розвити міць.О море, я собі високий трон підняв,І вся твоя могуть впала до ніг.Стою роздягнений, чоло в тумані тоне».

ПОВІЯ: Холод собачий. Цей чувак ще кінці віддасть.

ПАРУБІЙКО: Не побивайся за ним. Бачиш, у нього піт ллється і він увесь аж палає.

ЗУККО:

«Навколо бризки, град, буяння ночі,Зійшлись вітри й вода у січі цій без міри,Я зводжу двоє рук до млистого ефіру».

ПАРУБІЙКО: Ого, як же він набрався