Шрифт:
Интервал:
Закладка:
— А може, щось схоже на карликів, — сказав Тенґо.
— Правду кажете, — погодився сенсей. — Я не знаю, хто до цього причетний — карлики чи щось схоже на них. Та мені принаймні здається, що, вивівши в «Повітряній личинці» карликів, Ері хоче сказати щось важливе.
Сенсей довго дивився на свої руки, а тоді підвів голову.
— Як ви знаєте, Джордж Орвелл у романі «1984» вивів диктатора під іменем Старший Брат. Ясна річ, в алегоричній формі він розповів про сталінізм. І відтоді слова «Старший Брат» стали функціонувати як суспільна метафора. В цьому велика заслуга Орвелла. Однак тепер, у 1984 році, вони стали дуже відомими й дуже розпізнаваними. Тож якби з'явився Старший Брат, то ми, показуючи на нього пальцем, казали б: «Обережно! Це — Старший Брат!» Іншими словами, в сучасному суспільстві Старший Брат більше не з'явиться. Замість нього на сцену вийшли карлики. Вам не здається, що це досить цікава аналогія?
Не відриваючи очей від Тенґо, сенсей ледь-ледь усміхнувся.
— Карлики — невидимі істоти. Ми навіть не знаємо, добрі вони чи погані. Але вони невпинно підкопують землю під нашими ногами. — Сенсей зробив коротку паузу. — Можливо, нам треба передусім дізнатися, хто такі карлики, щоб з'ясувати, що сталося з подружжям Фукада й також з Ері.
— Так що? Ви хочете виманити карликів? — запитав Тенґо.
— Та невже можна виманити істот, про яких невідомо, існують вони чи ні? — спитав сенсей, усе ще з усмішкою на губах. — Хіба ваш «великий тигр» не є реальнішим?
— У всякому разі, Epi-сан незмінно залишається приманкою.
— Е ні, слово «приманка» до неї не підходить. Краще назвати її центром буревію, навколо якого потім усе почне крутитися. Я цього сподіваюся.
Сенсей повільно крутнув пальцем у повітрі. І провадив далі:
— Ері перебуває в центрі цього буревію, але сама не рухається. Рухається все навколо неї.
Тенґо мовчки слухав.
— Якщо дозволите скористатися вашою небезпечною метафорою, то, можливо, не тільки Ері, але й ми всі станемо приманкою, — сказав сенсей і, примруживши очі, глянув на Тенґо. — Включно з вами.
— Мене попросили тільки переробити «Повітряну личинку». Так би мовити, відвели мені підсобну технічну роль. Так складалася справа, яку розпочав Комацу-сан.
— Справді.
— Але потроху все начебто змінилося, — сказав Тенґо. — тими словами, до первісного плану Комацу-сана ви внесли свої поправки?
— Та ні, я не збирався вносити жодних поправок. Комацу-сан мав свій намір, а я — свій. Але поки що обидва наші наміри збігаються.
— Обидва наміри, ніби осідлавши одного коня, успішно просунули план уперед, чи не так?
— Можливо.
— Двоє людей, що вирушили кожен у своєму напрямі, тимчасово їдуть разом на коні однією дорогою, а що буде потім — невідомо.
— Ви — письменник, а тому досить гарно висловилися.
Тенґо зітхнув.
— Я не думаю, що попереду надзвичайно світла перспектива. Та, в усякому разі, вороття, здається, вже нема.
— А якби й було, то навряд чи вдалося б повернутись на початкову позицію, — уточнив сенсей.
На цьому розмова скінчилася. Тенґо також не мав чого додати.
Ебісуно-сенсей встав першим. Сказав, що повинен зустрітися з кимось недалеко звідси в одній справі. Фукаері залишилася. Якийсь час Тенґо сидів навпроти неї й мовчав.
— Ти не голодна? — запитав він.
— Особливо ні, — відповіла вона.
Оскільки кав'ярня вже була переповнена, то вони обоє майже одночасно вийшли надвір. Якийсь час ішли без жодної мети вулицями Сіндзюку. Була вже майже шоста, і багато людей квапилося до станції. Місто тонуло в сонячному сяйві. Після підвальної кав'ярні воно здавалося навдивовижу штучним.
— Куди тепер поїдеш? — спитав Тенґо.
— Особливо нема куди, — відповіла Фукаері.
— Провести додому? — запитав він. — Тобто до квартири в Сінано? Ти сьогодні там зупинишся?
— Туди не поїду, — відповіла вона.
— Чому?
Фукаері не відповіла.
— Хочеш сказати, ніби тобі здається, що краще туди не їхати? — спитав Тенґо.
Дівчина мовчки кивнула.
Тенґо кортіло запитати, чому вона вважає, що краще туди не їхати, але передчував, що все одно не дістане нормальної відповіді.
— Ну, то повернешся в дім сенсея?
— До Футаматао дуже далеко.
— А ще кудись можеш поїхати?
— Попрошуся до вас, — відповіла вона.
— Може, тобі там не сподобається, — добираючи слова, обережно сказав Тенґо. — Я мешкаю сам у тісній квартирі. Та й Ебісуно-сенсей цього не дозволяє.
— Сенсею байдуже, — відповіла дівчина. І здвигнула плечима. — І мені також.
— А от мені, можливо, не байдуже.
— Чому.
— Одним словом… — почав Тенґо й запнувся. Не міг пригадати, з чого почав. У розмові з Фукаері часто таке траплялося. Умить обривалася нитка думок. Так, ніби раптом зривався вітер і розкидав ноти, потрібні для гри на музичному інструменті.
Фукаері простягла праву руку й, ніби заспокоюючи, легко стиснула його ліву руку.
— Я вас не зовсім добре розумію, — сказала вона.
— Наприклад, що?
— Ми одне ціле.
— Одне ціле? — здивувався Тенґо.
— Разом книжку написали.
Тенґо відчув долонею силу її пальців. Не надмірну, але рівну і впевнену.
— Правду кажеш. Ми разом написали «Повітряну личинку». І разом нас зжере тигр.
— Тигр не з'явиться, — на диво серйозним тоном сказала Фукаері.
— От і добре! — зрадів Тенґо. Однак не дуже почувався щасливим. Можливо, тигр не з'явиться, але що з'явиться натомість, не знав.
Обоє стали перед квитковою касою станції Сіндзюку. Фукаері, все ще тримаючи Тенґо за руку, дивилася на нього. Навколо них, ніби річкова течія, пропливали люди.
— Гаразд. Якщо хочеш зупинитися у мене, зупиняйся, — здавшись сказав Тенґо. — Бо я зможу переспати на дивані.
— Дякую, — сказала Фукаері.
Тенґо подумав, що оце вперше з її уст почув слово подяки. Та ні, можливо, не вперше, але коли — ніяк не міг згадати.
Розділ 19
(про Аомаме)
Жінки, що діляться таємницями
— Карлики?. - заглядаючи в обличчя дівчини, лагідно спитала Аомаме. — А скажи, хто вони такі?
Однак Цубаса знову міцно стулила рот, а її очі, як і перед тим, утратили глибину. Здавалося, сказавши тільки одну фразу, вона витратила більшу половину своєї енергії.
— Твої знайомі люди? — запитала Аомаме.
Знову мовчанка.
— Вона досі кілька разів повторювала ці слова, — сказала стара пані. — Карлики. А що це означає, невідомо.
У цих словах учувалося щось зловісне. Вуха Аомаме сприймали цей неголосний звук наче далекий гуркіт грому.
— Може, карлики завдали їй шкоди? — спитала вона.
Господиня хитнула головою.
— Не знаю. Та хоч би там що, карлики, напевне, мають для неї важливе значення.
Дівчина поклала на стіл свої маленькі руки й, не змінюючи пози, своїми прозорими очима втупилася в одну точку простору.
— А що, власне, сталося? — спитала Аомаме господиню. І та почала загалом спокійно розповідати:
— Видно сліди ґвалтування. Причому неодноразового. Між ногами і в піхві — кілька жахливих рваних ран, пошкоджена й матка. Бо всередину її недорозвинених статевих органів удирався дорослий чоловік. А тому сильно поруйнував слизову оболонку матки — місце прикріплення заплідненої яйцеклітини. Лікар дійшов висновку, що, ставши дорослою, дівчина навряд чи зможе завагітніти.
Здавалось, що стара пані навмисне перед дівчиною викладає такі яскраві подробиці. Цубаса слухала все це мовчки. Вираз її обличчя ніби й не змінювався. Тільки інколи вона злегка ворушила ротом, але звуків не видавала. Справляла враження людини, яка з чемності слухає розповідь про когось незнайомого, що живе десь далеко.
— Та річ не тільки в цьому, — вела далі господиня. — Навіть якщо якимось чином функція матки буде відновлена, то, напевне, дівчина ніколи не захоче мати з будь-ким статевих стосунків. Бо, судячи з жахливих пошкоджень, неодноразово зазнала нестерпного болю. Згадка про нього так просто не зникне. Ви мене розумієте?
Аомаме кивнула. Міцно сплетені пальці обох її рук лежали на колінах.
— Інакше кажучи, готовим до запліднення її яйцеклітинам нема куди спускатися. Вони… — Зиркнувши на дівчину, господиня вела далі: — …вже стали безплідними.
Аомаме не знала, наскільки Цубаса розуміє зміст розповіді. Та незалежно від цього, вираз її обличчя видавав, що вона начебто перебуває десь-інде. Принаймні не тут. Здавалось, її душа замкнена десь у маленькій темній кімнаті.
Господиня пояснювала:
— Не можна казати, що єдиний сенс життя жінки полягає в тому, щоб завагітніти й народити дитину. Кожна людина вільна обирати, як їй жити. Але, як не крути, нікому не дозволено силоміць позбавляти жінку такого природного права.
- Infinite jest - David Wallace - Современная проза
- Forgive me, Leonard Peacock - Мэтью Квик - Современная проза
- Oscar and Lucinda - Peter Carey - Современная проза
- Ексгумація міста - Світлана Поваляєва - Современная проза
- Практическое демоноводство - Кристофер Мур - Современная проза
- Если бы я был… - Дмитрий Плакс - Современная проза
- Популярная музыка из Виттулы - Микаель Ниеми - Современная проза
- Рассказы канадских писателей - Синклер Росс - Современная проза
- Love in words and pictures - Марк Довлатов - Современная проза
- Дейзи Фэй и чудеса - Фэнни Флэгг - Современная проза