Украинка против Украины - Константин Деревянко

Украинка напоминает, что Австрия получила конституцию без всякой заслуги в том революционеров: "Д. Франко радить нам перш усього не бути "дурнями" і стати готовою силою, не ждучи конституції. Постараємось! Тільки цікаво для науки знати, які то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу галицьку, буковинську та угорську Русь?" Оказывается, конституция вполне возможна и без революционеров. Если бы украинские революционеры (вместе со своими интернациональными подельниками) не убили Александра Второго, то и Россия с Украиной имели бы конституцию еще в XIX веке.

"Враги радикальной партии" взяли статью Франко на вооружение и напечатали ее отдельным изданием. Украинка жалуется: "Коли б тільки д. Франко бачив "побідоносні" погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: "А ви читали "З кінцем року?". Що ж казати радикалові на таке ущипливе питання? — "Не так тії вороги, як добрії люди!" Статья была послана в орган Франко, но он попросил автора забрать ее. В ответ Украинка пишет: "Не від мене залежить вимагати її друкування, але по власній волі я її назад не візьму. Всяку полеміку прошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідальність за думки, виражені "по долгу совести и чести". В конце концов Франко статью опубликовал, но вместе со своим ответом "Коли не по конях, так хоч по голоблях", в котором отбивался от критики.

Галицкие революционеры получали от украинских определенную материальную помощь. Франко она чем-то не устраивала. Украинка об этом писала: "Після добрих рад д. Франко говорить нам: сидіть, люди добрі, дома, до нас не лізьте з грошима, то так буде краще і для нас, і для вас, а то ваша "поміч збоку" нас деморалізує, а вас привчає відкуплятись від обов’язків". В 1897 году эта помощь прекратилась, поскольку "галицькі видавці часто використовували ці кошти не за призначенням". (Нецелевое расходование средств — очень распространенное преступление и в современной Украине). Вскоре галицкие радикальные журналы закрылись. Украинка на это откликнулась так: "Старицька писала мені про деякі сумні звістки з-за кордону (журнали "Житє і слово" і "Зоря" припинили існування) — я сього сподівалась… Тепер наши "брати" побачать, що значили для них ті "дрібнесенькі датки", яких вони не вміли шанувати. В решті, я сьому не радуюсь, далеко від того".

Кто же из этих выдающихся революционеров был круче? Оба хороши. Милые бранятся — только тешатся. Франко позже оценит эту полемику как "епізод непорозуміння між своїми". О начале ее творчества он писал: "Слабенький відгомін шевченківських балад, без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життєвої обсервації та соціальних контрастів, що надавав тим романтичнним баладам ваги й принади вічно живих творів". (Через год он опубликовал статью "Леся Українка" с анализом ее творчества).

Однако, главные проблемы Франко лежали совсем в другой плоскости. В те же годы он имел дело с гораздо более могущественным врагом, которого сам же на себя и накликал. Это был враг рода человеческого. Забужко пишет: "Зовсім натурально було з боку "хлопського сина" Івана Франка, потрапивши в шляхетське середовище, попросити в сестри свого "духовного батька" Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової-Косач, в літературі Олени Пчілки, — з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: "золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства!.. Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змислену дружину — спільницю ваших думок, переконань і праці" — "рекомендаційний лист", який і виявився для Франка вирішальним" (10, 134).

Свадьба состоялась. Пошли дети. Ни одного из троих он принципиально не крестил. Они болели (особенно сильно — Петр). Франко привез свое семейство в имение Косачей. Пчилка писала Украинке: "Діти наші здорові. Петрусеві теж поліпшало note 10. Ні, таки порода в людині перше всього! Як хто дурного заводу, то хоть йому що — дурноверхе буде. Справедливо п. Франко спогадує раз-у-раз марність курсів для його супруги, котра, власне, не може бути путнею подругою, а тільки найнеудобнішою супругою — не через що инше, як через свою природу, чай навіть має велику охоту бути подругою. Але найщирішу правду каже наша (здається, волинська навіть) приказка: "натуру тяжко одмінити". Колись я прочитала се… і тепер пакі і пакі переконуюсь, яка се велика правда!" В фигурной скобке были слова, пропущенные публикаторами (об этом см. в разделе 5.5).

Тем временем Франко влюбился в другую — молодую гордую полячку. Страсть разгоралась. Взаимности пожилой отец семейства не дождался. Это не редкость. Но редкостью был тот путь, которым он решил добиться своих целей на стороне. За помощью "каменяр" обратился… к врагу рода человеческого. Ничего лучшего не придумал. Этой эпопее и посвящен лирический цикл "Зів’яле листя" (1896). (Сам автор подчеркивал автобиографический характер этого произведения). Он понимает, что "рай" ему не светит:

Я, що так довго, гаряче кохаюІ за любов знайшов погорду й глум,Бажаю хоч на хвилю бути в раю,Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

И тогда ради "райского наслаждения" идет ва-банк и обращается к врагу рода человеческого:

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"І заревло скаженне божевілляУ серці: "Ні! Чи ж виходу нема?Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,Не знавши хоч на хвилечку її!Хоч би прийшлось і чорту душу дати,А сповняться бажання всі мої!"І чую, як при тих словах із менеОбпало щось, мов листя, мов краса,А щось влилося темне і студене, —Се віра в чорта, віра в чудеса.

Знакомая песня: "я душу дьяволу отдам за ночь с тобой". В сердце заревело бешеное сумасшествие и человек решил продать свою бессмертную душу хоть за минутное "райское наслаждение". В Бога он не верует, а в черта — сколько угодно:

Чорте, демоне розлуки, несповнимих диких мрій,Не дрімаючої муки і несправджених надій!Слухай голосу розпуки! Буду раб, невільник твій,Весь тобі віддамся в руки, лиш те серце заспокій!Враз з тобою на страждання я готов навік піти, —Лиш одно мені бажання заспокій тепера ти.За один її цілунок най горю сто тисяч літ!За любов її і ласку дам я небо, рай, весь світ. (6)

Когда не верующий в Бога добровольно (или скорее — зловольно) накликает бесов, то они не заставляют себя долго ждать. Они-то не ведают, что их нет:

І він явивсь мені. Не як мара рогата,З копитами й хвостом, як виснила багатаУява давніх літ,А як приємний пан в плащі і пелерині,Що десь його я чув учора або нині —Чи жид, чи єзуїт.

Как известно, враг рода человеческого — интернационалист.

Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.Зареготавсь та й ну мене в плече плескати."Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!Пан раціоналіст, безбожник — чорта кличе!Ще й душу напиха!Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!Я ще недавно чув край вашого порога…" (6)

Франко заигрался с врагом рода человеческого, а тот стал играться с ним. Проявления были следующими: "манія переслідування покійним Драгомановим, хвороблива ідея про раптом одержану змогу спілкуватися через "пошту духів з віддаленими особами" (визнання з 1908 р.)" (цит. по: 19, 22). "Недуга була задавненою. Вона виявилася в психічних розладах, призвела до паралічу рук і галюцинацій (являлися духи, ввижалися тисячаметрові дроти на руках — "розмотував" їх у криворівнянському "чуркалі" — джерелі). Лікувався в Одесі (1909) й дещо поправився, а потім у словенському Ліпіку. Був у Львові в закладі для хворих" (цит. по: 19, 153).

На своем печальном опыте Франко убедился в существовании мира духов и в том, какими они бывают. Украинка эту перемену отметила, но в письме Кобылянской (1901) истолковала ее на свой материалистический манер: "Франко справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, — від політики відтягався старанно… Хтосьnote 11не дуже любить бачити людей, що вже "перешуміли", надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час".