Рекурсія - Крауч Блейк

Що за чорт?

Він зривається зі стільця — важить значно більше, ніж у Мені, Колорадо й Арізоні — і під піджаком відчуває предмет, який вже сто років не носив, — наплічну кобуру.

Дивна тиша стоїть на четвертому поверсі над кабінками.

Ніхто нічого не друкує.

Ніхто не говорить.

Лише ошелешена тиша.

Баррі дивиться на жінку за столом навпроти. Він пригадує цю поліціянтку — не з цієї часолінії, а з найпершої, ще до того моменту, як крісло Гелени стало кришити час.

Її звуть Шейла Редлінг, вона детективка з відділу вбивств, у їхній поліційній софтбольній лізі грає на позиції шортстопера.

Володіє підступним кидком, а ще вона — найкращий пияк у команді. З носа в Шейли йде кров, заляпуючи білу блузку, а вираз на обличчі не залишає сумнівів у тому, що її пойняв жах.

У чоловіка в сусідній кабінці теж носова кровотеча, а по щоках біжать сльози.

Німу тишу розриває постріл десь у дальньому кінці поверху, лабіринтом кабінок проноситься хвиля переляканих вигуків.

Знову постріл, цього разу вже ближче.

Хтось верещить:

— Що це, сука, коїться? Що це, сука, коїться?

Після третього пострілу Баррі вихоплює з наплічної кобури «глок», міркуючи, хто міг напасти на відділок, але не бачить жодної загрози.

Тільки ошелешені обличчя.

Раптом Шейла Редлінг підводиться, дістає пістолет, приставляє до своєї голови та стріляє.

Коли вона падає, чоловік із сусідньої з нею кабінки зіскакує зі стільця, вихоплює з кривавої калюжі пістолет і запихає дуло собі до рота.

— Ні! — щосили кричить Баррі.

Коли той все-таки вистрілює та падає на Шейлу, Баррі нарешті розуміє весь жахливий сенс події. У спогадах із попередньої часолінії він був із Геленою на острові у штаті Мен, а ці люди — в епіцентрі ядерного вибуху в Нью-Йорку, де загинули — або гинули й досі — страшною смертю одразу після того, як ще одну часолінію тому їх спіткала така сама доля.

На нього велетенською хвилею навалюються спогади з теперішньої часолінії.

Баррі переїхав до Нью-Йорка, коли йому було трохи за двадцять, і став копом.

Одружився із Джулією.

Робив кар’єру в нью-йоркській поліції, аж поки став детективом центрального відділу пограбувань.

Він заново прожив своє найперше життя.

І тут, наче удар по нирках, настає прозріння: Гелена не приходила до нього в портлендський бар.

Він не зустрівся з нею.

Ніколи про неї не чув.

З якихось міркувань вона вирішила прожити цю часолінію без нього.

А він про неї знає тільки з хибних спогадів.

Баррі бере телефон, щоб подзвонити їй, намагається згадати її номер — і розуміє: навряд чи у цій часолінії номер Гелени залишився незмінним. Баррі не може зв’язатися з нею, і спричинена цим знанням безпорадність стає майже нестерпною, а думки роздирають його мозок…

Що це все означає: вона його покинула?

Знайшла когось іншого?

Її дістало раз по раз проживати двадцять дев’ять років з одним і тим самим чоловіком?

Коли знову лунають постріли й люди починають розбігатися по поверху, Баррі пригадує останню бесіду з Геленою, ту, що відбулася в штаті Мен, і свою пропозицію, що треба відшукати Слейда.

Зосередься на цьому. Якщо орієнтуватися на попередні часолінії, у тебе дуже мало часу до того, як над Нью-Йорком розчахнеться пекло.

Він відгороджується від хаосу, що панує навколо, і виводить комп’ютер з режиму сну.

Забиває в гуглі запит: «Маркус Слейд». Пошуковик викидає йому некролог із «Сан-Франциско Кронікл», який повідомляє, що Слейд сконав на Різдво від передозу.

От лайно!

Наступний пошук — «Чжи Ун Черкавер» — і ціла купа результатів. Черкаверу належить інвестиційна компанія під назвою «Апекс венчур» у Верхньому Іст-Сайді. Баррі фотографує на телефон перелік контактів із сайту, хапає ключі та кидається до сходів. Спускаючись, на бігу набирає номер «Апекса».

«Усі лінії зайнято, будь ласка, спробуйте зв’язатися пізніше».

Баррі мчить через вестибюль першого поверху, вискакує під вечірнє сонце та опиняється на тротуарі Західної 100-ї вулиці, уже засапаний, коли на телефонному екрані висвічується нове повідомлення:

Екстрене повідомлення

ЗАГРОЗА ЯДЕРНИХ УДАРІВ ПО ОБ’ЄКТАХ,

РОЗТАШОВАНИХ У США. ВСІМ НЕГАЙНО

ДО СХОВКІВ. ЦЕ НЕ НАВЧАЛЬНА ТРИВОГА!

Дізнатися більше

Господи!

Хоч його спогади прив’язані до цієї часолінії, особистість Баррі охоплює зараз, нехай і мимохідь, усі прожиті ним життя. На жаль, здатність бачити речі очима людини, що пройшла не одну часолінію, закінчиться з першим ракетним ударом.

Баррі думає: «А раптом це кінець мого життя?»

Чи навіть не його — а всіх?

Півгодини нескінченного, повторюваного жаху.

Просто пекло якесь!

У будівлі через дорогу на висоті п’ятнадцятого поверху розлітається вікно, скалки сиплються на тротуар, слідом за ними летить стілець, а потім — чоловік у смугастому костюмі.

Він пробиває головою дах машини, у тій пронизливо вищить сигналізація.

Люди біжать повз Баррі.

Тротуарами.

Проїжджою частиною.

Усе нові чоловіки й жінки вистрибують із хмарочосів, бо згадують, як то воно — загинути від атомного вибуху.

Тривожно завивають сирени, і люди, неначе щури, вибігають з довкільних будівель і ховаються в підземних паркінгах.

Баррі стрибає у свою машину і заводить мотор. «Апекс» розташовано у Верхньому Іст-Сайді, біля самого парку, за якихось шість кварталів звідси.

Він виїжджає на дорогу, але максимум, що йому вдається, — повзти крізь величезні юрми людей.

Безперервно сигналячи, Баррі нарешті виїжджає на Колумбус-авеню, але там майже так само людно.

Він викермовує на зустрічну, повертає в найперший провулок праворуч і, опинившись у затемненому просторі між хмарочосами, тисне на газ.

Баррі врубає поліційну сирену та проблисковики й пробивається ще через дві вулиці, де повно одурілого, істеричного люду.

Потім він їде просто пішохідною доріжкою Центрального парку і знову набирає номер «Апекса».

Цього разу йде виклик.

Будь ласка, ну будь ласка, ну візьміть хто-небудь слухавку!

Гудки.

Гудки.

Перед ним дуже великий натовп, і Баррі звертає на Північну галявину, плюндруючи бейсбольний майданчик, де колись грав.

— Алло?

Баррі б’є по гальмах, зупиняє машину просто серед галявини і вмикає в телефоні гучний зв’язок.

— Хто це?

— Чжи Ун Черкавер. Це Баррі?

— Як ти дізнався?

— Я саме думав: подзвониш ти чи не подзвониш?

Вони перетиналися востаннє, коли Баррі та Гелена вколошкали Чжи Уна, як той голяка кинувся за пістолетом.

— Де ти зараз? — запитує Баррі.

— У своєму кабінеті на тринадцятому поверсі. Дивлюся на місто. Готуюся померти знову, як усі. Це ви з Геленою все наробили?

— Ми намагаємося зупинити це. Я хотів знайти Слейда…

— Він помер торік.

— Я знаю. Тож мушу запитати тебе: коли ми з Геленою знайшли Слейда в готелі, він натякнув, що знає спосіб блокувати хибні спогади. Що для цього треба якось переміщатися в часі. Інакше використовувати крісло.

На тому кінці запала довга пауза.

— Тобто тоді, коли ви мене вбили?

— Так.

— Що сталося потім…

— Послухай, у нас мало часу. Мені потрібна інформація, якщо ти її маєш. Ми з Геленою прожили кілька тридцятитрирічних циклів, намагаючись віднайти спосіб стерти знання про крісло, яке має світ. Але нічого в нас не клеїться. Ось чому ми знову і знову доживаємо до цього апокаліптичного моменту. І так триватиме доти, аж доки…

— От що я можу тобі сказати — і це все, що я знаю. Маркус справді був переконаний, що можна перезапустити часолінію так, що не буде жодних хибних спогадів. І він навіть робив це.