Рекурсія - Крауч Блейк

Він виходить на ґанок. Надворі темно, як уночі, з неба сипле вогонь.

Баррі спускається східцями і виходить на середину вулиці.

Тротуаром несе палаючу газету.

На іншому боці дороги в позі зародка притулилася до бордюру почорніла постать. Місце останнього спочинку…

Шелестить гарячий вітер.

Удалині чути крики та стогони.

І більше нічого.

Баррі не віриться, що менш ніж годину тому він сидів на засніженій прогалині, на висоті десять тисяч футів, і позирав звідти на Денвер. І був чудовий весняний день.

«Нам стало надто легко знищити самих себе».

Баррі з останніх сил тримається на ногах.

Коліна в нього підгинаються. Він падає.

Ось він сидить посеред вулиці перед пожежним депо, спостерігає, як палає світ, і намагається не піддатися болю.

Збігло кілька хвилин, відколи він вийшов з лабораторії.

Гелена помирає в капсулі.

Він помирає тут.

Баррі лягає на тротуар і спрямовує погляд угору — на чорне небо, на вогонь, що з нього сиплеться.

Потилицю гострим ножем пронизує яскравий спалах болю, і він відчуває полегшу та розуміє, що кінець не за горами: мозок Гелени заливає ДМТ, вона лине до спогаду, в якому шістнадцятирічна дівчина йде до синьо-білого «шевроле», і попереду — ціле життя.

Вони зроблять все це знову, і хочеться вірити, що наступного разу їм пощастить більше.

Поступово палаючі часточки сповільнюють падіння, поки врешті зависають навкруг Баррі міріадами світних комах.

* * *

Йому зимно та волого.

Він відчуває запах моря.

Чути плюскіт хвиль, які б’ються об камені, над водою розносяться крики птахів.

Зір нарешті повертається в норму.

За сто ярдів од нього нерівна берегова лінія, над сіро-синіми водами клубочиться туман, ховаючи ялини, які тягнуться вдалині вздовж берега рядком, що його вивів невидимий каліграф.

Біль в обгорілому обличчі, який мучив Баррі, зник.

Баррі сидить у морському каяку, одягнутий в гідрокостюм. Він тримає на колінах весло, витирає кров з носа і намагається зрозуміти, де він.

І де Гелена?

Чому він ще не має спогадів із цієї часолінії?

Він лежав на дорозі перед їхнім будинком у Денвері якихось кілька секунд тому і, корчачись від болю, спостерігав, як з неба падає вогонь.

Тепер він… та байдуже де він тепер! Його життя — як сон, що перетікає з однієї реальності в іншу, спогади стають реальністю, реальність перетворюється на кошмар. Усе, що відбувається зараз, — справжнє, але швидкоплинне. Пейзажі та емоції постійно змінюються, однак у цьому присутня своя перекручена логіка — сновидіння, що має сенс, поки ти спиш.

Баррі занурює весло у воду та спрямовує каяк уперед.

Перед очима з’являється затишна бухта. Берег, порослий темними смереками з поодинокими мазками беріз, у цьому місці плавно йде вгору впродовж кількох сотень футів.

Біля підніжжя пагорба серед смарагдово-зеленої трави стоїть будинок, оточений кількома меншими будівлями: два гостьових будиночки, альтанка, а біля берега — приплав із човном.

Баррі запливає в бухту, набираючи хід, скеровує каяк до берега по кам’янистій мілині. Коли він незграбно вилазить із човна, з’являється самотній спогад: він сидить за стійкою у тому самому портлендському барі, а Гелена — уже втрете в їхньому повторюваному житті — примощується на табурет біля нього.

«Бачу по очах, що хочете пригостити мене випивкою».

Як дивно мати три відмінних спогади про те, що, по суті, є одним і тим самим моментом у часі.

Баррі босоніж проходить кам’янистим берегом, заходить у траву, готовий до того, що його накриє хвилею спогадів, але сьогодні вони запізнюються.

Будинок має кам’яний фундамент, а дерев’яні стіни посіріли за десятки років — від сонця, солі, вітру та суворих зим.

Через двір до Баррі мчить здоровенний пес. Це шотландський оленячий хорт, у нього така сама блякла масть, як колір дощок, якими обшито будинок. Пес радісно пускає слину, вітаючи Баррі, стає на задні лапи, зазирає господарю в очі, намагається лизнути обличчя.

Баррі підіймається по східцях на терасу, з якої відкривається шикарний вид на бухту й на море за нею.

Відчинивши розсувні скляні двері, він заходить у теплу вітальню, в центрі якої стоїть вимурований з каменю камін, що крізь стелю проходить наскрізь увесь будинок.

У каміні палає невеличке полум’я, наповнюючи вітальню приємним запахом диму.

— Гелено?

У відповідь тиша.

Будинок німує.

Баррі минає кухню, стилізовану під французьку старовину: непідбиті поперечини, величезний стіл із набором м’ясних ножів, поставлений між двома лавами.

Далі — довгим темним коридором, почуваючись незваним гостем у чужому домі.

У глибині будинку Баррі зупиняється на порозі затишного, хоча й захаращеного кабінету. Дров’яна піч, вікно, що виходить на ліс, старий стіл серед кімнати, який просів під завалами книжок. Поруч дошка, списана хитромудрими рівняннями та схемами — часолініями з відгалуженнями, судячи з вигляду.

Миттєво з’являються спогади.

Секунду тому не було нічого.

А тепер Баррі точно знає, де він, знає весь життєвий шлях від того часу, як його знайшла Гелена, і розуміє, що означають рівняння на дошці.

Бо це він їх писав.

Це екстраполяції розв’язку Шварцшильда, де визначається, яким повинен бути радіус об’єкта тієї чи іншої маси для утворення сингулярності. Потім ця сингулярність утворює кротову нору Ейнштейна — Розена, яка, принаймні в теорії, здатна миттєво з’єднати області, віддалені одна від одної у просторі й навіть у часі.

Ідентичності Баррі з попередніх часоліній зливаються з його теперішньою свідомістю, і тому, хоч як парадоксально це звучить, він дивиться на результат своєї з Геленою роботи, якою вони були зайняті останні десять років, одночасно очима зеленого новачка та досвідченого науковця. Його погляд свіжий і геть-чисто позбавлений об’єктивності.

Більшу частину свого життя він присвятив вивченню фізики чорних дір. Спочатку Гелена працювала з ним пліч-о-пліч, та в останні п’ять років, мірою того, як 16 квітня 2019 року дедалі ближчало, а вони безрезультатно тупцяли на місці, вона почала віддалятися.

Знання того факту, що знову доведеться через це проходити, її просто зламало.

На шибі вікна, що виходить на ліс, Баррі багато років тому вивів чорним маркером фундаментальні запитання, на які досі не отримав відповіді. Це гнітить його.

Чому дорівнює радіус Шварцшильда спогаду?

Дика ідея… а раптом, коли ми вмираємо, величезна гравітація наших колапсуючих спогадів утворює мікроскопічну чорну діру?

Ідея ще дикіша: чи не відкриває тоді — у момент помирання — процес реактивації кротову нору, яка з’єднує нашу свідомість із молодшою версією нас самих?

Колись Баррі втратить усі ці знання. Не те щоб це було щось більше, ніж теорія — спроба відсунути завісу й зрозуміти, чому Геленине крісло працює саме так, а не інакше. Усі його знання без експериментального підтвердження нічого не варті.

Тільки в останні кілька років йому спало на думку, що їм варто було б переправити своє обладнання до лабораторії CERN[45] у Женеві та вмертвити там когось у капсулі біля детектора частинок Великого адронного колайдера[46]. Якщо вони зможуть довести, що під час чиєїсь смерті в капсулі справді утворюється вхід до мікроскопічної кротової нори, а також вихід з неї — під час повернення свідомості в тіло в один із моментів минулого, — вони на крок наблизяться до розуміння механізму перенесення у спогади.

Гелені ця ідея дуже не сподобалася. Вона вважала, що задля такого результату не варто йти на ризик. Якщо довірити людям, що обслуговують колайдер, знання про крісло пам’яті, так чи інакше їхня технологія стане надбанням третіх осіб.

Крім того, щоб переконати керівництво дати їм доступ до детектора частинок, знадобляться роки, а потім ще роки й ціла наукова група для написання алгоритмів і програм збору та обробки отриманих фізичних даних. І врешті-решт на вивчення фізики крісла піде значно більше сил і часу, ніж на його створення.