Рекурсія - Крауч Блейк

Нові власники подзвонили на лінію «911»: мовляв, перед будинком вештається підозрілий тип, і з Джерсі-Сіті прибув поліціянт. Та Баррі він не заарештував, хоч той і добряче набрався. Коп був знайомий і знав, що довелося пережити Баррі. Тому він просто викликав таксі, завантажив Баррі на заднє сидіння, заплатив таксисту за проїзд до Мангеттену, і Баррі доправили додому.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі — приємний контраст. Човни з туристами курсують угору та вниз по річці. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків. Пізня осінь у місті, один із небагатьох погожих днів, відпущених рокові.

Баррі міркує, що скоро зима, а там і кінець року, і наступний рік колись спіткає така сама доля. Час летить чимраз швидше. Не цього він чекав від життя, коли був молодим і жив в ілюзії, що можна чимось керувати. Керувати не можна нічим. Можна тільки терпіти.

Приносять рахунок.

Джулія поривається заплатити, але він забирає чек і кидає свою кредитку.

— Дякую, Баррі.

— Дякую, що запросила.

— Давай наступного разу побачимося швидше, ніж за рік. — І Джулія підіймає келих з водою, де плавають кубики льоду. — За нашу іменинницю.

— За нашу іменинницю.

У грудях Баррі гусне хмара горя, але він видихає її та додає уже майже нормальним голосом:

— За її двадцять шість.

Після бранчу Баррі йде в Центральний парк. Квартирна тиша гнітить його в день народження Меґан, а останні п’ять років йому і без цього не бракує мороки.

Після побачень зі своєю колишньою Баррі ще довго почувається ні в сих ні в тих. Коли їхній шлюб розпався, він довго думав, що сумує за Джулією. Боявся, що жити без неї не зможе. Вона часто снилася Баррі, а після пробуджень біль від того, що вона не поруч, живцем його їв. Сни, напівспогади-напівфантазії, лишали по собі глибокі рани, адже в них була не нинішня, а давня Джулія. Її усмішка. Її впевнений сміх. Її життєва легкість. Вона була людиною, що знову вкрала його серце. І весь наступний ранок він не міг позбутися думок про неї. Загальна важкість утрати дивилась на нього впритул, допоки емоційний дурман сну не розтавав, наче ранковий туман. Якось, саме після такого сну, він випадково зустрів Джулію на вечірці в давнього друга. Вони обмінялися парою стриманих фраз на веранді, і Баррі, на велике своє здивування, нічого не відчув. Живе спілкування з колишньою не йшло ні в яке порівняння з тими снами, в які він провалювався. Це одкровення і спустошувало Баррі, і звільняло його. Звільняло, бо показувало, що він любить не Джулію, а ту людину, якою Джулія була колись. А спустошувало, бо тієї жінки, що являлася йому вві сні, вже не було. Вона стала не більш досяжною, ніж мрець.

Кілька днів тому вдарив сильний нічний приморозок, і останні барви вогнистої осені догоряли на прибитому холодом листі.

Баррі знаходить годяще місце в Ремблі[8], роззувається, знімає шкарпетки та притуляється спиною до похиленого дерева, що росте тут наче навмисно для цього. Виймає телефон і намагається читати біографію, яку мусолить майже рік, але не може зосередитись.

Спогад про Енн Восс Пітерс не дає йому спокою. Про те, як вона падала, мовчазна і пряма.

Падіння тривало п’ять секунд, і Баррі не відводив погляду, аж поки жінка впала на припаркований край дороги «Лінкольн».

У миті, коли він не прокручує в думках їхню уявну бесіду, Баррі намагається придушити страх, що наростає. Прислухається до власних спогадів. Оцінює, наскільки вони справжні. Зважує…

«Як я дізнаюся, якщо котрийсь із них змінився? Як це буде?»

Навколо Баррі в сонячному сяйві опадає з дерев червоне та жовтогаряче листя і стелиться суцільним килимом, помережаним світлотінями. Зі свого прихистку в посадці він стежить за людьми, що гуляють стежками та біля озера. Здебільшого це пари чи компанії, однак трапляються й самітники, як він.

На телефоні вискакує повідомлення від його подруги Ґвендоліни Арчер, яка командує загоном «Геркулес» — антитерористичним спецпідрозділом нью-йоркської служби швидкого реагування.

«Згадала про тебе. Ти як?»

Баррі строчить у відповідь:

«У нормі. Щойно бачив Джулію».

«І як?»

«Порядок. Які плани?»

«Каталась на велосипеді. Зараз „В Айзека“.

Складеш компанію?»

«Ага. Уже лечу».

До бару сорок хвилин ходу, це недалеко від помешкання Гвен у Пекельній кухні[9].

Єдина перевага забігайлівки — її сорокап’ятирічна історія, їжакуваті бармени розливають поганеньке пиво тутешнього виробництва, а віскі таке, яке спокійно знайдеш у магазині по тридцятці за пляшку. В туалетах, куди гидко зайти, ще досі стоять автомати з презервативами. Музичний автомат, якщо кинеш монетку, грає виключно рок сімдесятих і вісімдесятих. Іншої музики тут не почуєш.

Гвен сидить у дальньому кутку, у велошортах і вицвілій футболці з логотипом Бруклінського марафону. Коли Баррі заходить, вона зависає на сайті знайомств — видаляє потенційних залицяльників.

— Я думав, ти вже зав’язала, — каже Баррі.

— Було таке, але психоаналітик мені всі вуха прогудів, щоб я знову запала на якогось чоловіка.

Вона сповзає зі стільця й обіймає Баррі. Слабенький запах поту від велосипедної їзди перемішався з ледь відчутними ароматами гелю для душу й дезодоранту, утворивши щось на кшталт запаху солоної карамелі.

— Дякую, що не забуваєш, — каже Баррі.

— Сьогодні тобі краще не лишатися самому.

Їй тридцять з гаком — вона молодша за Баррі на п’ятнадцять років. Шість футів і чотири дюйми — з усіх жінок, яких він знає, Гвен найвища. Коротко підстрижене світле волосся, скандинавський тип обличчя, не сказати, що красуня, але вигляд величний. Часто буває сувора, і це не вдаване. Якось Баррі сказав, що в неї обличчя королеви, яка відійшла від правління.

Вони зустрілись кілька років тому, коли їм довелося їхати на пограбування банку із захопленням заручників. А вже на Різдво, куди Баррі та Ґвен прийшли разом, йому судилося пережити один з найганебніших епізодів у житті.

Їхній відділок, як й усі порядні копи Нью-Йорка, замутив різдвяну вечірку, і вони з Ґвен трохи перебрали.

Коротко кажучи, Баррі раптом прокинувся о третій ночі в неї вдома.

Перед очима все пливло. Навряд чи варто було Баррі намагатися піти, як слід не отямившись. Його знудило на підлогу коло ліжка Ґвен, а коли він спробував прибрати за собою, дівчина прокинулася і закричала: «Я приберу твоє блювотиння вранці, йди вже!» Було щось між ними чи ні, він не міг пригадати, і щиро сподівався, що в пам’яті Ґвен такий самий провал.

Ані він, ані вона жодного разу не згадували про цей випадок.

Бармен приносить Ґвен чергову порцію бурбону і приймає замовлення в Баррі. Якийсь час вони п’ють, теревенять. Коли напруження Баррі трохи спадає, Ґвен питає:

— Кажуть, у п’ятницю ти був на самогубстві через СХП?

— Так.

Він розповідає їй усе, як було.

— Скажи чесно, сильно стреманувся?

— Вчора весь інтернет облазив, тепер я дока в СХП.

— І що?

— Вісім місяців тому на північному сході центрами з контролю над захворюваннями виявлено шістдесят чотири схожих випадки. Всі хворі скаржилися на спогади, що зовсім не ліпилися до дійсності. Причому це були не епізодичні спогади, а цілі реальні альтернативні історії, що охоплювали чималі життєві періоди аж до моменту звернення. Зазвичай ідеться про місяці, роки. У кількох випадках ішлося про десятиліття.

— А реальні життя забувалися?

— Ні, просто в якийсь момент у людини з’являється дві лінії спогадів. Одна — справжня, друга — хибна. В окремих випадках у хворих виникало відчуття, що й спогади їхні, і свідомість перетікали з одного життя в інше. Часом траплялося таке собі «осяяння», коли раптом виникали хибні спогади про життя, яким вони ніколи не жили.