Рекурсія - Крауч Блейк

— Звідки ви знаєте?

— Звідси. — Він кидає її заявку на захаращений стіл. — Це курям на сміх. Просто продовження того, що ви робили у Стенфорді останні три роки. Бракує амбіцій. Вам тридцять вісім, а в академічних колах це як дев’яносто. Не за горами той день, коли ви прокинетесь і зрозумієте, що найкращі дні вже позаду. Що ви змарнували…

— Я думаю, вам краще піти.

— Вибачте, коли образив. Якщо дозволите, я скажу, в чому ваша проблема: ви не наважуєтесь попросити того, чого насправді потребуєте.

У Гелени чомусь виникає думка, що незнайомець глузує з неї. Вона розуміє, що не треба танцювати під його дудку, та нічого не може вдіяти.

— Чому це я боюся попросити?

— Бо ваші забаганки обійдуться в круглу суму. І йдеться не про семизначне число. Дев’ять знаків як мінімум. А може, всі десять. Потрібна команда програмувальників, яка напише алгоритми для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для експериментів з людьми.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Про експерименти за участі людей у моїй заявці не було жодного слова.

— А якщо я скажу, що ми дамо вам усе, чого ви попросите? Необмежене фінансування. Вас таке зацікавить?

Серце в Гелени б’ється дедалі швидше.

Невже це відбувається ось так?

Гелена думає про крісло вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, створити яке мріяла відтоді, як у матері почалися проблеми з пам’яттю. Це дивно, але досі вона не уявляла його як щось реальне — тільки як креслення в заявці на патент, що вона подасть одного дня. Вже була готова назва: «Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій».

— Гелено?

— Якщо я скажу так, ви назвете свого боса?

— Так.

— Тоді так.

Він називає.

Коли її щелепа вертається на місце, Чжи Ун видобуває із сумки інший документ і простягає їй поверх коробок з паперами.

— Що це таке? — запитує Гелена.

— Угода про наймання і про конфіденційність. Без права внесення змін. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.

Баррі

4 листопада 2018 року

Кав’ярня розташована у мальовничому місці на березі Гудзону, нижче Вест-Сайдського шосе. Баррі приходить за п’ять хвилин до призначеного часу, та Джулія вже сидить за столиком під парасолькою. Вони обіймаються, коротко й легенько, ніби зроблені не з плоті, а зі скла.

— Радий тебе бачити, — каже Баррі.

— І я рада, що ти прийшов.

Вони сідають. Підскакує офіціант, приймає замовлення.

— Як Ентоні? — цікавиться Баррі.

— Чудово. Переоблаштовує фоє в Льюїс-білдингу. А ти? Як робота?

Баррі вирішує нічого не казати про невдалу спробу запобігти самогубству, що сталося позавчора. Чекаючи на каву, вони теревенять про те про се. Сьогодні неділя, в кав’ярні повно народу — люди прийшли на бранч[5]. За кожним столиком, куди не кинь оком, киплять розмови, ллється сміх, і лише вони тихенько попивають каву в затінку.

Стільки тем для розмови — і нічого сказати одне одному!

Баррі відмахується від метелика, що пурхає над головою.

Часом ночами він у найменших подробицях уявляє собі розмову із Джулією. Спочатку виливає перед нею душу він — біль, гнів, любов, що назбиралися за весь цей час, — потім те саме робить вона. І врешті настає мить, коли він розуміє її, а вона — його.

Та всі такі бесіди залишаються лише в його уяві. Баррі не може змусити себе сказати, що в нього на серці, яке стиснулося й замкнулося від світу, взявшись рубцями. Його вже не доймає почуття ніяковості, як бувало раніше. Баррі змирився з думкою, що невдачі — невіддільна частина життя, і часом ці невдачі — люди, яких ви любили.

— Цікаво, чим вона займалася б тепер? — питає Джулія.

— Сподіваюся, сиділа б разом з нами.

— Я про роботу.

— А-а… Була б юристкою, ким же ще.

Джулія сміється. Цей сміх — один з найкращих звуків, які були в його житті, Баррі вже й не згадає, коли чув його востаннє. Прекрасний — і водночас руйнівний. Схожий на потаємне віконце в людині, яку ти колись знав.

— Вона сперечалася через що завгодно, — каже Джулія. — І зазвичай перемагала.

— Ми були для неї слабаками.

— Не ми — один із нас.

— Хто? Я? — удавано обурюється Баррі.

— Вона вже в п’ять років розуміла, як і на кого треба тиснути.

— А пам’ятаєш, як вона уламала нас дозволити їй повправлятися здавати задом…

— Не нас, а тебе.

— … і в’їхала моєю машиною в гаражну ворітницю?

Джулія пирскає сміхом.

— Вона тоді так засмутилася.

— Ні, розгубилась.

На пів секунди в уяві Баррі оживає спогад. Чи його фрагмент. Меґан за кермом старенької «тойоти камрі», зад машини зім’яв гаражні двері. Меґан червона як рак, по щоках течуть сльози, руки стискають кермо так, що побіліли кісточки.

— Вона була наполеглива й розумна, така точно чогось досягла б у житті. — Він допиває каву, доливає собі ще з френч-пресу з неіржавної сталі.

— Приємно поговорити про неї, — каже Джулія.

— Я радий, що нарешті можу це зробити.

Підходить офіціант, вони замовляють страви. І повертається метелик, сідає на стіл поруч із досі не розгорненою серветкою Баррі. Розправляє крильця. Чепуриться. Баррі жене від себе думку, що це Меґан прибилася до нього, обравши з усіх днів саме сьогоднішній. Думка, звісно, дурна, проте невідчіпна. Таке вже траплялося з Баррі: то вільшанка летить за ним через Нохо[6] цілих вісім кварталів, то сонечко раз у раз сідає на його зап’ясток, коли він вигулює пса в парку Форт-Вашингтон.

Коли приносять замовлення, Баррі уявляє, що Меґан сидить разом з ними за столиком. Час загладив підліткову незграбність. У неї попереду все життя. Попри всі намагання, Баррі не може роздивитися її обличчя — бачить тільки руки. Меґан говорить і весь час жестикулює, достоту, як мати, коли та впевнена в собі й чимось захоплена.

Баррі не голодний і їсть через силу. Джулія ніби щось хоче сказати, але передумує і мовчки доїдає свою фритату[7]. Баррі робить ковток води, знову відкушує шматок сандвіча й дивиться на річку вдалині.

Гудзон бере свій початок у невеличкому озерці Сльоза Хмар в Адірондакських горах. Одного літа вони їздили туди, Меґан тоді було вісім або дев’ять років. Стали табором у сосновому лісі. Дивились, як падають зорі. Силувались осягнути, як таке мале гірське озерце дає початок повноводому Гудзону. Баррі з головою поринає у спогад.

— Якийсь ти замріяний, — каже Джулія.

— Згадав, як їздили на Сльозу Хмар. Пам’ятаєш?

— Таке забудеш! Дощ періщив як з відра, і ми аж дві години ставили намет.

— Хіба не було сонячно?

Джулія хитає головою.

— Ні, всю ніч тремтіли в наметі, як ті цуцики, ніхто не спав.

— Ти нічого не плутаєш?

— Ні. Після цієї поїздочки в мене зуб на дикий відпочинок.

— Точно.

— І як ти міг таке забути?

— Не знаю.

Відверто кажучи, з ним так весь час.

Баррі постійно озирається назад, живучи більше спогадами, ніж теперішнім, і нерідко прикрашає минуле, збільшуючи його принадність. Роблячи його ідеальним. Ностальгія для нього — таке саме знеболювальне, як алкоголь. Нарешті він каже:

— Мені, мабуть, приємніше згадувати, як я зі своїми дівчатами дивився на падучі зорі.

Джулія кидає серветку на тарілку та відхиляється на спинку стільця.

— Не так давно я проїжджала біля нашого старого дому. Скажу тобі, він так змінився. Ти там буваєш?

— Час від часу.

Та насправді Баррі проїжджає повз колишній будинок щоразу, коли буває в Джерсі в якихось справах. Дім вони втратили за рік по тому, як не стало Меґан, за несплату кредиту, і сьогодні те місце вже майже не впізнати. Дерева стали вищими, пишнішими та зеленішими. Над гаражем з’явилася надбудова. Тепер у будинку живе молода сім’я. Фасад перероблений під камінь, побільшало вікон. Під’їзну доріжку розширено та «перевзуто». Гойдалку на дубі зняли ще багато років тому, але літери Б та М, що вирізали внизу стовбура Баррі та Меґан, досі там. Торік улітку Баррі навіть пробував їх на дотик, коли о другій ночі, після добрячої гульні з Ґвен і хлопцями з відділу пограбувань, йому припекло взяти таксі та рвонути до Джерсі.