Розмір має значення - Брати Капранови

«Кремл Ентерпрайзес» теж не міг ні до чого підготуватися. Я їх захопив зненацька.

- А для надання медичного прикриття своїй дешевій пропаганді вони вигадали навіть нове захворювання - целюліт. Це коли нічого не болить, але треба пити дорогі ліки.

Я особисто відслідковував усю митну статистику компанії пана Володиєвського і відповідні показники імпорту сировини.

- Якби ми з вами замість планувати біохімічну війну взялися за пропагандистську операцію з метою протидії справжнім ворогам - різноманітним виробникам препаратів для схуднення, які знищують українців як націю, якби ми намагалися популяризувати традиційні стандарти на жіночу фігуру, чи хоч би для початку поміняли розгортку телебачення на вертикальну, я вважав би, що не дарма втрачаю час, але на разі…

- Такого просто не могло бути, - несподівано для себе я підстрибнув зі стільця і темпераментно влупив кулаком по столу. - Я не міг такого схавати!

На мить усі завмерли, а потім Лях з такою силою заїхав ногою мені під коліна, що я снопом впав на своє місце, викликавши ображене рипіння з боку шкіряного стільця.

І тоді Генеральний писар сказав:

- Я теж схиляюсь до такої думки.

Власник високого кабінету обвів очима всіх учасників наради.

- Ви дозволите мені два слова?

Це справило враження навіть на бунтівного академіка. Невдоволений тим, що не зміг довести до кінця свою ескападу, він похмуро вмостився на першому ліпшому стільці.

- Я трошки знайомий із системою підготовки кадрів в УГС і впевнений, що навіть свіжого випускника академії не так вже просто скомбінувати. Не кажучи вже про агента другого класу. Ви щось почали говорити, агенте Мамаю?

- Так, - я підвівся зі стільця, попередньо відсунувшись від Ляха на безпечну відстань. - Я щиро перепрошую за те, що не стримався, але…

І послідовно, наскільки зміг, виклав свої аргументи щодо надійності результатів оперативного розслідування.

- Тому в Польщі я точно не міг нічого проковтнути.

- А в Ізраїлі?

Я почухав потилицю:

- Тут певна вірогідність є. Але я звірявся з митною статистикою. Вони дійсно завозять цю сировину.

- З Росії? - іронічно уточнив академік.

- Так. З Росії, - я взяв паузу, намагаючись угамувати розбурхані емоції. - Пане Омеляне! Я не знайомий з географією поширення вашої науки. Я доповідаю тільки про ті факти, які вдалося встановити. А те, що вони погано узгоджуються з вашими даними, іще не привід нехтувати результатами розслідування. Я ж не казав, що сировину виробляють у Росії. Можливо, це транзитна країна…

- І Росія теж? - скептично зауважив Перший заступник.

- Але ж вони возять порошок через космос, аби перепакувати! Я не можу передбачити їхньої терористичної логіки.

- Зрозуміло, - підсумував академік Майборода. - З поліцейської дороги вас не зіб’єш. Так і будете всією службою ганятися за порошком!

Тут знову слово взяв Генеральний писар.

- Скажіть будь ласка, пане академіку. Ви гадаєте, що можливість виробництва добавки в Росії повністю виключена?

- Сто відсотків.

- Зрозуміло, - пан Генеральний своїм миролюбним тоном приглушував вирування Майбородових емоцій. - Але ж на ринку біоресурсів Росія помітний гравець.

- Правильно. Бо то необроблена сировина. Те, що дає ліс. Вони збирають шишки, листя, рубають дерева і все це просто як є, у натуральному вигляді везуть на експорт. Розумієте? - з академіка трохи злетів повчально-зверхній тон, але агресія залишилася.

- А скажіть, будь ласка, чи ці біоресурси не можуть слугувати основою для розвитку біовиробництва?

- Можуть, - відповів Майборода. - Але не слугують.

- Чому?

- Тому що це - Росія.

- Вичерпний аргумент, - зауважив Генеральний писар без тіні іронії. - Але якщо уявити, що за справу візьметься, скажімо, КГБ.

Тепер я зрозумів, чому наше начальство віддає перевагу пінг-понгу, тим часом як рядові агенти частіше обирають бойовий гопак. Наче досвідчений тенісист, Генеральний спритно відправляв свої запитання на поле суперника, і весь час підкручував у потрібному напрямку. Ми просто-таки принишкли, спостерігаючи за розвитком цієї партії.

- Наука не може розвиватися на порожньому місці. Для її нормального функціонування потрібен фундамент. А вони сто років поспіль стріляли всіх біотехнологів.

- А зараз?

- І зараз там абсолютно порожньо.

- Ви впевнені?

- На сто відсотків. Науковці не можуть працювати у вакуумі. Наука - це перш за все обмін інформацією. І якби в Росії був хоч один осередок біонауки, я б обов’язково про це знав.

- Звідки? Вибачте, що перепитую, просто ми тут не дуже добре уявляємо ваш світ.

- Для того мене й залучили як консультанта, - заховав іронію у вуса академік Майборода. - Результатом роботи будь-якого науковця є публікація або доповідь на конференції. На конференціях від них навіть аспірантів немає. А публікації… Про що може йтися, якщо на всю Росію нема жодного профільного наукового журналу? Не кажучи вже про наукові центри.

- Тобто, там нема жодного наукового центру?

- Нема.

- А ліцензійного виробництва?

- Жодного.

- І навчальних закладів нема?

Академік вперто покрутив головою.

- І жодної лабораторії?

- І лабораторії теж.

- А науковці?

- Немає, - сказав академік Майборода.

- А запрошені з-за кордону?

- Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.

- Хто він?

- Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.

- Гнучкошиєнков? - мене вдарило це прізвище, неначе по голові. - Микола Васильович?

Усі подивилися на мене.

- Ви його знаєте? - здивувався академік Майборода.

- Здаться, так, - розгублено промовив я. - Він зараз у Сурґуті.

Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…

- Ну й занесло ж людину! - здивовано розвів руками науковець.

- А хто такий Гнучкошиєнков? - втрутився у наш діалог Перший заступник.

- Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор - за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? - поцікавився Майборода.

- Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.

- Колись він більше схилявся до української, - сварливо зауважив академік.

Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.

- Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?

- Можливо, - сказав Майборода. - Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?

- Ну, це вже похідна. Ви згодні?

- Згоден, - видихнув переможений академік. - Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.

- Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, - знову взяв слово Генеральний. - Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?

- Так, - кивнув я попри правила субординації.

Усі знову посміхнулися.

Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.

- Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.

Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.

- Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!

- Нараду завершено. Всі вільні, - оголосив нам Перший заступник.

Я закліпав очима.

- У вас є питання, агенте Мамай? - помітив мою розгубленість Генеральний.

- Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…

- Кроки?

- Так.

Генеральний писар зробив здивоване обличчя.

- А ви, агенте Мамаю, хіба не знаєте, що треба робити далі?

- Взагалі-то знаю…

- То й робіть.

Я виструнчився і мовчки розвернувся через ліве плече.

Бо й справді знав, що треба робити далі.

- Ти що, ніколи не збирав кедрових горіхів?

- Ні, - щиро зізнався я, а тим часом Африканич, старший у бригаді, вже розкладав спорядження, що його приніс хтось із молодих, або, по-тутешньому кажучи, шісток.

Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.