КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. У статті 29 Конституції України закріплене право кожної людини на свободу та особисту недоторканність. Закон не тільки проголошує це право, але й встановлює відповідальність за його порушення. До числа таких норм належить і ст. 371 КК, яка передбачає відповідальність за злочин, суспільна небезпечність якого полягає у тому, що при його вчиненні порушується один з основних конституційних принципів здійснення правосуддя, згідно з яким ніхто не може бути заарештованим або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

2. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого частинами 1 та 2 ст. 371 КК, припускає вчинення особою діяння, яке: а) здійснюється у відповідній процесуальній формі — затримання, привід, арешт, утримання під вартою, і б) має незаконний характер. Злочин визнається закінченим при вчиненні хоча б одного із зазначених діянь.

3. Затримання — це процесуальний примусовий захід, який полягає у примусовому і короткочасному (на строк не більше 72 годин) позбавленні особи волі і здійснюється: а) при провадженні дізнання або досудового слідства; б) за постановою органу дізнання, слідчого чи прокурора; в) щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, за який може бути призначене покарання у виді позбавлення волі; г) на підставах та в порядку, передбачених законом (статті 106, 1061, 115, 148, 149, 1652 та 434 КПК).

Привід — це процесуальний примусовий захід, який полягає в обмеженні волі та примусовому доставленні (припровадженні) в органи дізнання, до-судового слідства, прокуратуру, суд підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свідка чи потерпілого, за умови, що ці особи ухиляються без поважних причин від добровільного з’явлення у призначений час за викликом службових осіб зазначених органів (статті 70, 72, 135, 136, 288, 292 КПК;

Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання та ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків та потерпілих від 28 грудня 1995 р.).

Арешт (взяття під варту) — це запобіжний захід, який полягає у позбавленні особи волі на строк, встановлений законом, і здійснюється: а) за постановою судді чи ухвалою (вироком) суду; б) щодо підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного (засудженого); в) на підставах та в порядку, передбачених законом (статті 148, 149, 150, 155, 156, 165, 165’, 1652, 1653, 253, 274, 288, 343, 434 КПК; Закон України «Про попереднє ув’язнення» від ЗО червня 1993 р.).

Тримання під вартою являє собою сам процес застосування арешту, тобто певну діяльність, яка здійснюється при виконанні судового акта про взяття особи під варту як запобіжний захід.

4. Дії винного не можуть кваліфікуватися за ст. 371 КК, якщо незаконний привід чи затримання здійснюються не як захід процесуального примусу, а в адміністративному порядку (статті 259—261 КпАП). Виключається кваліфікація за ст. 371 КК і у випадках застосування арешту як заходу адміністративного стягнення (ст. 32 КпАП), а також при призначенні арешту за вироком суду як покарання (ст. 60 КК). З урахуванням конкретних обставин справи дії винного у таких випадках можуть бути кваліфіковані як один із злочинів, передбачених статтями 364, 365, 375, 424 КК.

5. Об’єктивна сторона злочину полягає, як правило, в активній поведінці особи — дії, що полягає у самому факті незаконного приводу, затримання, арешту або в утриманні під вартою. Однак злочин може бути вчинений і шляхом бездіяльності, коли, наприклад, саме затримання, арешт чи взяття під варту (дія) запроваджені на законних підставах, але після закінчення встановлених у законі строків винний свідомо не звільняє (бездіяльність) затриманого чи заарештованого. У таких випадках саме з моменту невиконання обов’язку звільнити особу, затримання, арешт чи утримання під вартою стають незаконними та тягнуть за собою відповідальність за ст. 371 КК. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення одного з діянь, зазначених у ст. 371 КК, і саме з цього моменту набуває триваючого характеру.

6. Незаконний привід може передувати затриманню особи, арешту чи триманню її під вартою, затримання — арешту чи триманню під вартою, а арешт завжди передує триманню особи під вартою. Якщо щодо того самого потерпілого винним послідовно вчинене діяння, передбачене ч. 1, а потім — ч. 2 ст. 371 КК, то вчинене слід кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 371 КК. Якщо зазначені діяння вчинені щодо кількох осіб (наприклад, щодо одного потерпілого мало місце незаконне затримання, а щодо іншого — арешт), то вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених частинами 1 та 2 ст. 371 КК.

7. Відповідальність за ст. 371 КК настає лише за умови, якщо привід, затримання, арешт чи тримання під вартою мали незаконний характер. Незаконними вони визнаються у випадках, якщо відсутні встановлені законом підстави (наприклад, заарештований обвинувачується у злочині, за який не передбачене покарання у виді позбавлення волі), порушений порядок (наприклад, при здійсненні приводу застосовувалися наручники) або не дотримуються строки (наприклад, затримання підозрюваного тривало понад 72 години) застосування цих заходів.

8. За частиною 3 ст. 371 КК відповідальність настає за ті самі діяння, якщо вони: а) спричинили тяжкі наслідки або б) вчинені з корисливих мотивів чи в) в інших особистих інтересах.

Поняття тяжких наслідків є оціночним, і їх зміст визначається судом у кожному випадку залежно від конкретних обставин справи. Тяжкими можуть визнаватися такі наслідки, як самогубство чи замах на самогубство потерпілого, тяжке захворювання, позбавлення його життя іншими затриманими чи заарештованими, втрата потерпілим майна, що сталося внаслідок арешту, загибель важко хворих близьких, які залишилися без нагляду внаслідок взяття потерпілого під варту, втрата ним роботи тощо. Зазначені наслідки мають перебувати у причинному зв’язку з незаконними діями винного.

Вчинення злочину з корисливих мотивів припускає прагнення винного одержати будь-яку вигоду майнового характеру чи позбутися матеріальних витрат (див. п. 5 коментарю до ст. 364 КК). Якщо винний використовує зазначені у ст. 371 КК незаконні дії як спосіб вимагання хабара, його дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 368 та ч. 2 ст. 371 КК.

Інші особисті інтереси припускають прагнення винного отримати для себе вигоду нематеріального характеру (наприклад, просування за службою, отримання чергового звання чи класного чину, нагороди) і можуть бути обумовлені такими спонуканнями, як кар’єризм, помста, заздрість, бажання прикрасити дійсне становище і сховати свою некомпетентність тощо (див. п. 5 коментарю до ст. 364 КК).

9. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого частинами 1 та 2 ст. 371 КК, характеризується наявністю прямого умислу, оскільки привід, затримання, арешт чи тримання під вартою є завідомо незаконними, і отже, їх злочинний характер охоплюється свідомістю винного. За відсутністю прямого умислу дії винного являють дисциплінарний проступок або містять (за інших необхідних умов) ознаки злочину, передбаченого ст. 367 КК. За частинами 1 та 2 ст. 371 КК мотиви здійснення злочину можуть бути різними, за винятком корисливих спонукань чи інших особистих інтересів. Щодо тяжких наслідків, зазначених у ч. З ст. 371 КК, вина може бути у формі як умислу, так і необережності. У цілому злочин, передбачений ст. 371 КК, є умисним.

10. Якщо незаконні привід, затримання, арешт чи тримання під вартою вчинюються з метою створення умов для подальшого притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності або примушування його до давання показань, то дії винного кваліфікуються за статтями 371, 14 та 372 або 373 КК. Якщо ці дії є способом притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності чи примусу його до давання показань, то дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених статтями 371 та 372 або 373 КК. Якщо для здійснення злочину службова особа вчиняє й інші незаконні дії (службове зловживання, підроблення), то вчинене слід кваліфікувати за сукупністю відповідних злочинів. Якщо у процесі вчинення злочину застосовувалося психічне чи фізичне насильство, то дії винного слід кваліфікувати ще й за частинами 2 або 3 ст. 365 КК, а у випадках вчинення більш тяжкого злочину (наприклад, умисного вбивства) — і за статтями, які передбачають відповідальність за відповідні злочини.

11. Суб’єкт злочину — спеціальний: службова особа органів дізнання, слідчий, прокурор, а у випадку незаконного тримання під вартою — і керівник установи, де тримався під вартою потерпілий. Дії судді, який постановив завідомо незаконний судовий акт про привід, затримання чи арешт, а також прийняв незаконне рішення про продовження строку тримання під вартою або виніс незаконну постанову про застосування адміністративного арешту чи ухвалив неправосудний вирок про призначення покарання у виді арешту, слід кваліфікувати за ст. 375 КК. Кваліфікація дій службових осіб органів дізнання чи досудового слідства, які виконали неправосудний судовий акт про привід, затримання чи арешт або про продовження строків тримання під вартою, залежить від того, чи усвідомлювали вони незаконний характер такого рішення, чи ні. За наявності такого усвідомлення дії винного слід кваліфікувати за ст. 371 КК. Якщо службова особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати, що судовий акт (наприклад, постанова про арешт) був незаконним, то за наявності всіх інших зазначених у законі умов її дії потрібно кваліфікувати за ст. 367 КК. Нарешті, в ситуаціях, де можливість усвідомлення незаконності судового акта з боку службової особи була відсутня, її дії не містять ознак складу злочину. В усіх зазначених випадках при оцінці дій службових осіб органів дізнання чи досудового слідства слід враховувати положення, закріплені у ст. 41 КК. Інші службові особи за незаконне позбавлення потерпілого волі несуть відповідальність за ст. 365 КК, а приватні особи — за статтями 146, 147 або 349 КК.