Мертва зона - Кінг Стівен

Нервово хихикнувши, Грег пішов до свого «Меркурія», сів за кермо і швидко виїхав заднім ходом з під’їзної дороги. А тоді повернув на грейдер, що струною простягся через кукурудзяний лан, і помчав зі швидкістю шістдесят п’ять миль на годину, залишаючи за собою хмару куряви зо дві милі завдовжки.

Ні, цю роботу втратити він не хотів, аж ніяк. Принаймні поки що. Заробітки в нього були добрі: на додачу до відомих в «Американській Праведній Путі» хитромудрих способів він застосовував і свої власні, про які там не знали. Отож велося йому непогано. А крім того, мандруючи з місця на місце, він зустрічався з багатьма людьми… з дівчатами. Життя було приємне, а проте…

А проте не зовсім його задовольняло.

Він усе їхав, а в голові й далі болісно гупало. Ні, не задовольняло його таке життя. Він відчував, що йому вготовано щось більше, ніж роз’їжджати отак по Середньому Заходу, торгувати бібліями та підправляти рахунки заради двох зайвих доларів на день. Відчував, що його чекає… як би це сказати…

Звеличення.

Атож, саме так, він був певен.

Кілька тижнів тому він затяг одну дівчину на сінник — її батьків не було, поїхали ваговозиком до Давенпорта продавати курчат, і вона спитала, чи не вип’є він склянку лимонаду, і все таке інше, — а коли він домігся свого, вона сказала, що їй було з ним наче з яким проповідником, і він, сам не знаючи чому, вліпив їй ляпаса. Вліпив і поїхав геть.

А втім, ні.

Насправді він ударив дівчину разів три або й чотири. Аж поки вона заплакала й почала кликати на допомогу. Він схаменувся, пустив у діло всю свою чарівливість і врешті сяк-так угамував дівчину. Тоді в нього теж боліла голова й перед очима шугали мерехтливі цятки, але він намагався переконати себе, що то від спеки. З ним було те саме, що й сьогодні на подвір’ї ферми, коли собака подер йому штани, — раптом накотило якесь дике потьмарення.

— Ні, я не божевільний, — уголос промовив Грег.

Він швидко опустив бічну шибку, і в машину ринуло гаряче літнє повітря, просякнуте духом куряви, кукурудзи і гною. Грег увімкнув радіоприймач і зловив пісеньку у виконанні Петті Пейдж, біль у голові трохи послаб.

Уся штука в тому, щоб тримати себе в руках і… І берегти свою репутацію. Опануєш ці два вміння — і ніхто під тебе не підкопається. А він, Грег, останнім часом успішно опановував і те, і те. Тепер йому вже не так часто снився батько, що стояв над ним у зсунутому на потилицю капелюсі й горлав: «Не буде з тебе пуття, клятий недоростку! Ні біса з тебе не буде!»

Цей сон снився йому дедалі рідше, бо тепер уже не відповідав дійсності. Грег був тепер зовсім не той шмаркатий недоросток. Що правда, те правда: в дитинстві він багато хворів, погано ріс, але потім надолужив своє і став надійною опорою матері…

А батько помер. І не міг цього побачити. Та й Грег не міг заштовхати ті батькові слова назад йому в горлянку, бо батько загинув при вибуху на нафтовій свердловині, він був мертвий, і Грегові хотілося хоч раз викопати його з могили й гукнути в його напівзотліле обличчя: «Ти помилився, татусю, ти помилився щодо мене!» — а тоді добряче двигнути його, як ото…

Як ото сьогодні того собаку.

Знов заболіла голова, але вже не так, як перед тим.

— Ні, я не божевільний, — повторив Грег, але тепер його слова заглушила музика.

Мати часто казала, що його чекає велике майбутнє, і він вірив у це. Треба тільки стримуватися від таких вибухів, як з тією дівчиною і сьогодні з собакою, берегти свою репутацію.

Хоч яке буде його звеличення, він знатиме, коли воно надійде. Щодо цього Грег не мав і найменшого сумніву.

Він знов подумав про того собаку, і тепер ця згадка викликала в нього тільки посмішку, холодну й байдужну.

Його звеличення настане. Можливо, доведеться чекати цього ще не один рік, та дарма: він молодий, а коли розумієш, що не можна осягти всього одразу, то бути молодим зовсім непогано. Головне — вірити в своє майбутнє, і воно зрештою настане. А він вірив.

І хай боронить бог та його синок Ісус кожного, хто спробує стати йому, Грегові, на шляху.

Грег Стілсон вистромив засмаглий лікоть з вікна машини й почав підсвистувати мелодії, що звучала по радіо. Тоді наддав газу, розігнав свій вірний «меркурій» до сімдесяти миль на годину й помчав прямою грейдерною дорогою серед ланів штату Айова назустріч майбутньому — хоч би яке воно було.

Частина перша

КОЛЕСО ФОРТУНИ

Розділ перший

1

Про той вечір у Сейри лишилося тільки два спогади — виграш на Колесі Фортуни і маска. Та минав час, спливали роки, і, коли вона зважувалася пригадувати той жахливий вечір, на думку їй спадала лише маска.

Він мешкав у багатоквартирному будинку в Клівз-Мілзі. За чверть до восьмої Сейра, залишивши машину за рогом, подзвонила біля дверей будинку. Того вечора вони мали їхати її машиною, бо свою Джонні завіз до майстерні Тіббетсів у Хемпдені — в ній заїдало підшипник чи щось подібне. Ремонт обійдеться недешево, сказав Джонні по телефону й засміявся отим своїм джонні-смітівським сміхом. Сейра б уже напевне лила сльози, якби таке спіткало її машину, — а власне, її гаманець.

Вона пройшла через вестибюль до сходів, поминувши дошку оголошень на стіні. Там звичайно біліли картки-об’явки: хто продавав мотоцикл, хто стереоапаратуру, пропонували свої послуги друкарки, хтось просив узяти його пасажиром до Канзасу чи Каліфорнії, а ще хтось шукав супутників у подорож на Флориду, щоб по черзі вести машину й ділити витрати на бензин. Та сьогодні на дошці найперше впадав у око великий плакат: міцно стиснутий кулак на бентежно-червоному, наче полум’я, тлі та одне-єдине слово — «Страйкуйте!» Був кінець жовтня 1970 року.

Джонні наймав квартиру на другому поверсі, з вікнами на вулицю, — «горішній особняк», казав він, — де можна було стати біля вікна у смокінгу, як Рамон Новарро[1], з бокатим келихом шипучого вина в руці, й споглядати пульсування великого серця Клівз-Мілза: юрбу, що сунула з кінотеатру, прудкі таксі, мерехтіння неонових реклам.

Власне кажучи, Клівз-Мілз і складався з тієї головної вулиці із світлофором на перехресті (після шостої вечора його перемикали на мигавку), двох десятків крамниць та невеличкої фабрики, що виробляла мокасини. Як і більшість містечок навколо Ороно, де був університет штату Мен, він жив переважно з того, що постачав студентам товари повсякденного вжитку — пиво, вино, бензин, рок-н-рол, харчові напівфабрикати, наркотики, бакалію, житло, кінофільми. Кінотеатр мав назву «Тінь». Протягом навчального року там показували справді художні фільми та ностальгічні картини сорокових років. А влітку безперервно крутили «вестерни» за участю Клінта Іствуда.

Джонні й Сейра закінчили університет рік тому, і тепер обоє вчителювали у клівз-мілзькій середній школі, яка, одна з небагатьох, ще не була поглинута об’єднаною окружною системою освіти. Викладачі й адміністративні працівники університету, а також студенти вподобали Клівз як спальний корпус, і місто мало з цього неабиякий зиск. Мало воно й гарну середню школу з найсучаснішим обладнанням. І хоч би що там бурчали городяни про «тих університетських» з їхніми «тяжко розумними» балачками, демонстраціями за припинення війни у В’єтнамі та втручанням у місцеві справи, проте ніхто з них і слова не казав проти доларів, що пливли до міської скарбниці у вигляді податків на ошатні професорські особняки та багатоквартирні будинки в районі, що його дехто із студентів називав «стук-грюк-забудовою», а дехто — «кварталом-привидом».

Сейра постукала, і з-за дверей долинув дивно приглушений голос Джонні:

— Не замкнено, Сейро, заходь!

Трохи нахмурившись, вона штовхнула двері. Квартира потопала в темряві, і лише на стелі ледь блимали тьмяні відсвіти жовтої мигавки на перехресті за півкварталу. Меблі бовваніли горбатими чорними тінями.