Мертва зона - Кінг Стівен

— Клуб «Плейбой», — із пафосом промовив Джонні й засміявся. — Колись такий заклад був у Гаррісон-Вічі. Тамтешній зазивайло присягався, що їхні дівулі із зв’язаними руками знімуть у клієнта з носа окуляри.

— Досить, цікавий спосіб підхопити непристойну хворобу, — зауважила Сейра, і Джонні зайшовся реготом.

Вони простували далі, і голос зазивайла в гучномовці помалу глухнув разом з уривистими звуками роялю Джеррі Лі — тією шаленою, жорстокою, гарячою музикою, що ніяк не хотіла вмирати й гриміла з давно віджилих і замовклих п’ятдесятих, мовби якийсь віщий знак. «Заходьте, чоловіцтво, заходьте, не соромтеся, та й дівчата наші не з соромливих, що ні, то ні! Найцікавіше в нас усередині… ваша освіта не буде повна, поки ви не побачите виставу в клубі „Плейбой“…»

— Ти не хочеш повернутися й поповнити свою освіту? — спитала Сейра.

Джонні посміхнувся.

— Курсову роботу на цю тему я свого часу написав. А з дисертацією можна трохи й почекати.

Вона позирнула на годинник.

— Ого, вже пізно, Джонні. А завтра ж знов до школи.

— Еге. Та все-таки завтра п’ятниця.

Сейра зітхнула, згадавши про свій п’ятий клас і про сьомий клас, де завтра мала урок сучасної літератури. І той, і той були страшенно бешкетні.

Вони вибралися назад, до середини головної алеї. Юрба дедалі рідшала. Похилий диск уже зачинили на ніч. Два робітники з дешевими сигаретами в кутиках рота напинали брезент на «дику мишу». Розпорядник у «Став, аж поки виграєш» гасив світло.

— Ти маєш якісь плани на суботу? — спитав Джонні, несподівано знітившись. — Я розумію, трохи пізно про це питати, але…

— Та дещо є, — відказала вона.

— А-а…

Не в силі бачити, як він похнюпився, Сейра вирішила, що збиткуватися з нього далі було б нечесно.

— Я думаю провести час із тобою.

— Справді?… Зі мною? Слухай, та це ж чудово!

Джонні всміхнувся до неї, і вона всміхнулась у відповідь. І раптом почула отой внутрішній голос, часом такий виразний, що здавалося, то говорив хтось поруч.

Тобі знову добре, Сейро. Ти почуваєш себе щасливою. Хіба це не чудово?

— Ну звісно, — сказала вона. Тоді звелася навшпиньки й швидко поцілувала його. І, щоб не завагатись, відразу ж заговорила знову: — Знаєш, у Візі іноді так самотньо… То, може б, ти лишився зі мною і на ніч.

Джонні подивився на неї тепло, поважно й так допитливо, що її душа аж затріпотіла.

— Ти справді цього хочеш, Сейро?

Вона кивнула головою.

— Дуже хочу.

— Тоді все гаразд, — мовив він.

— Ти певен? — спитала Сейра трохи зніяковіло.

— Я тільки боюся, щоб ти не передумала.

— Не передумаю, Джонні.

Він міцніше пригорнув її до себе.

— Отож сьогодні мій щасливий вечір.

Вони саме проходили повз Колесо Фортуни, і Сейра потім пригадала, що то був єдиний ще не зачинений павільйон у тій частині головної алеї. Його хазяїн щойно змів сміття в купку й дивився, чи не видно там монеток, що могли скотитися з кону протягом вечора. Мабуть, збирається зачиняти, подумала Сейра. За прилавком було велике шпичасте колесо, облямоване дрібними електричними лампочками. Певно, хазяїн почув слова Джонні, бо в ту ж мить майже автоматично став на своє місце за прилавком, хоч очі його й далі видивлялися, чи не зблисне десь на брудній підлозі срібна монетка.

— Гей, містере, коли вам сьогодні щастить, крутніть Колесо Фортуни, оберніть свої центи на долари. Це колесо все може, спробуйте щастя. Усього десять центів, невеличка монетка — і воно закрутиться.

Джонні обернувся на звук його голосу.

— Джонні, ти чого?

— Мені сьогодні таки щастить, цей чоловік правду каже. — Він усміхнувся до Сейри. — Якщо ти не проти…

— Та ні, давай. Тільки не дуже довго.

Джонні знов подивився на неї отим щирим допитливим поглядом, так що Сейрі стало трохи млосно і вона подумала: як же їй з ним буде? У животі в неї щось повільно перевернулося, до горла підступила легка нудота, і нараз вона відчула приплив знайомої жаги.

— Ні, не довго.

Джонні поглянув на хазяїна. Алея перед павільйоном була вже майже безлюдна, хмари на небі розвіялись, і надворі похолодніло. Усі троє видихали клубочки пари.

— Спробуємо щастя, молодий чоловіче?

— Так.

Коли вони приїхали на ярмарок, Джонні переклав усі свої гроші в нагрудну кишеню й тепер видобув з неї все, що лишилося від восьми доларів. Там був долар і вісімдесят п’ять центів.

Кін являв собою жовту пластикову смугу, поділену на квадрати, в яких були намальовані номери й розміри виплати. Він трохи скидався на кін у рулетці, але Джонні одразу ж помітив, що в Лас-Вегасі такі правила відстрашили б першого-ліпшого гравця. Чистий виграш на серію цифр становив усього два до одного. Нуль і два нулі йшли на користь закладу. Він сказав про це хазяїнові, але той тільки здвигнув плечима.

— Як хочете, їдьте до Лас-Вегаса. Що я можу ще сказати?

Та добрий гумор Джонні того вечора годі було потьмарити. Щоправда, на початку все мало не зіпсувала ота маска, але далі пішло пречудово. Як по правді, то такого гарного вечора він не міг пригадати за багато років, а може, й за все своє життя.

Він подивився на Сейру. Щоки її розшарілись, очі блищали.

— А ти що скажеш, Сейро? Вона похитала головою.

— Для мене це китайська грамота. Що тут треба робити?

— Поставити на котрийсь номер. Або на червоне-чорне. Або на чіт-нечіт. Або ж на серію з десяти цифр. Виграші скрізь різні. — Він пильно подивився на хазяїна, але той відповів йому безвиразним поглядом. — Принаймні мають бути різні.

— Постав на чорне, — сказала Сейра. — Якось воно інтригує, правда?

— Чорне, — мовив Джонні й кинув десятицентовика на чорний квадрат.

Хазяїн подивився на самотню монетку на широкому гральному полі й зітхнув.

— Ризиковий гравець. — Тоді обернувся до колеса.

Рука Джонні механічно звелася й торкнулася чола.

— Стривайте, — зненацька мовив він і поклав один із своїх трьох двадцятип’ятицентовиків на квадрат з числами 11–20.

— Отак?

— Отак, — підтвердив Джонні.

Хазяїн крутнув колесо, воно завертілося в кільці лампочок, і червоний та чорний кольори злилися в один. Джонні неуважливо потирав чоло. Колесо сповільнило оберти, і стало чути, як розмірено, наче метроном, поклацує маленький дерев’яний зубчик, ковзаючи по кілочках між номерами. Він проминув 8, 9, хотів був спинитись на 10, але проскочив далі, на 11, і, клацнувши востаннє, завмер.

— Дама програла, кавалер виграв, — сказав хазяїн.

— Ти виграв, Джонні?

— Та начебто, — відказав він.

Хазяїн поклав на його монету дві свої. Сейра тихенько ойкнула, ледь устигши помітити, як він змахнув з кону її десятицентовик.

— Я ж казав, сьогодні в мене щасливий вечір, — мовив Джонні.

— Раз — це тільки щасливий випадок, а два — то вже щаслива доля, — зауважив хазяїн. — Гей-гей, налітай!

— Зіграй ще, Джонні, — сказала Сейра.

— Гаразд. Той самий сектор.

— Крутити?

— Еге ж.

Хазяїн знову крутнув колесо, і поки воно оберталося, Сейра тихенько прошепотіла:

— А вони не шахрують з цими колесами?

— Раніше траплялося. Але тепер власті їх перевіряють, тож розрахунок у них тільки на мізерну виплату.

Колесо почало поклацувати, помалу зупиняючись. Стрілка проминула 10 і, дедалі сповільнюючи хід, увійшла в сектор Джонні.

— Ну, ну! — вигукнула Сейра.

Двоє підлітків, ідучи до виходу з ярмарку, стали подивитися на гру.

Дерев’яний зубчик дуже повільно поминув 16, 17 і завмер на 18.

— Кавалер знову виграв. — Хазяїн доклав до купки Джонні ще шість монет по двадцять п’ять центів.

— Ти багатій! — радісно вигукнула Сейра й поцілувала Джонні в щоку.

— Маєте талан, юначе, — завзято підхопив хазяїн. — Таку зисковну гру гріх покинути. Гей-гей, налітай!

— Зіграти ще? — спитав Джонні в Сейри.

— А чом ні?

— Давайте грайте, містере, — докинув один з підлітків. На куртці в нього був значок із Джіммі Хендріксом[11]. — Цей добродій нагрів мене сьогодні на чотири долари, то я залюбки подивлюсь, як і його поскубуть.