Коштовний камiнь (на украинском языке) - Андрей Гуляшки

Бiгли захеканi, ковтаючи повiтря розкритим ротом. У вухах кололо, трiщало. Не розумiючи, що дiється навколо, ми мчали, як вiтер.

Нарештi ми побачили свiтло. Запевняю вас - нiколи ще воно так не радувало мої очi. Вiдчув, що вiд слiз щемлять повiки. Певно, це було через свiтло.

Андрiй здивовано глянув на нас i посмiхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.

- Там якийсь чоловiк! - схлипувала вона. - Ми бачили чоловiка в чоботях. А потiм почули вибухи. Подумали, що вiн тебе вбив.

Теменужка схлипувала, захлинаючись. "Це тому, що вона бiгла", подумав я.

Андрiй поплескав її по плечi i дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась i заспокоїлась. Потiм попросив розповiсти, але спокiйнiше, якого чоловiка ми бачили i де почули вибухи.

На цей раз заговорив я. Але тiльки встиг розповiсти, як дощ шумiв у листях дерев, коли це злiва i справа до нас долинув шум. З правого боку чиїсь голоси. А над нами, трохи лiворуч, - кроки.

Андрiй направив лiхтар у тому напрямi, звiдки було чути кроки. Золотий промiнь пробiг по зубчастому стрiмкому схилу, пiдскочив вище i застиг.

I ми побачили в його сяйвi якийсь дивний бронзовий привид. Вiн стояв нерухомо й дивився на нас. Вiн був У куртцi, з кашкетом на головi, закрученi вуса спадали на мiцно стуленi уста.

Скiльки часу ми дивились на нього - не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, i в його руках блиснула сталь довгого пiстолета.

Одна мить - i подiї нiби насунулись на нас... Цi подiї навiть не можна вiддiлити одну вiд одної - всi вони з шаленою швидкiстю злились в одне цiле - жахливе, неподiльне.

Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звiдти вихором вилетiла якась жiнка. Вона, мабуть, теж помiтила привид на скелi, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрiєм, закривши його своїм тiлом. В цю мить пролунав пострiл. Жiнка похитнулась i впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистiло в повiтрi, i я побачив, що нiж з страшною силою врiзався в обличчя вусатого незнайомця. Вiн похилився вперед, голова вдарилась об камiнь, потiм об другий, його нога, мабуть, попала в щiлину, бо вiн повис iз спущеними вниз нiби неживими руками. I дивна рiч! Коли вiн стояв угорi, на скелi, було ясно видно його закрученi, розкуйовдженi вуса, а зараз на закривавленому обличчi не помiтно було анi волосинки.

- Арсов! - вигукнув хтось iз подивом, зляканим, задиханим голосом.

Я озирнувся: бiля Радана стояв, звiвши руки над головою, високий красивий чоловiк. Пiзнiше менi стало вiдомо, що це був Папазов.

- Чи це можливо? Чи це не сон? - шепотiв вiн; на обличчi в нього застигла гримаса жаху.

Кажу вам, що все це трапилось протягом кiлькох секунд i скидалось на кошмарний фантастичний сон.

Андрiй нахилився над жiнкою. Куля влучила їй у праве плече, i на цьому мiсцi її свiтло-зелена кофточка почервонiла вiд кровi.

- Дихає? - спитав Папазов.

- Дихає, - кивнув Андрiй.

Тодi Папазов вийняв з своєї похiдної аптечки бинт, нахилився i зробив перев'язку. Руки в нього тремтiли. Навколо розливалося свiтло лiхтарiв. Нашi два факели лежали непотрiбнi на мокрому каменi.

Я бачив її лице - зовсiм юне, майже дитяче, смертельно блiде, наче з гiпсу. Воно нiби зацiпенiло, застигло, наче в останньому снi, вiд якого не можна пробудитись.

Теменужка плакала. Ну, це ще зрозумiло, - менi теж хотiлося плакати. Але навiщо вона схилила голiвку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати i так, стоячи вiддалiк вiд нього.

Андрiй пiдняв жiнку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її лiва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче вiдрiзанi i сяк-так пришитi до тiла.

Ми пiшли до виходу.

- А цей? - запитала Теменужка, повiвши широко розкритими вiд жаху очима в бiк чоловiка, що стрiляв у нас. його тiло чорнiло на скелi, наче ганчiрка, що прилипла до бiлого вапняку.

Папазов пробурмотiв щось незрозумiле i швидко пiшов уперед.

- Ви йдiть, - сказав Радан. - Я вас наздожену.

Коли через хвилину вiн повернувся, я запитав його:

- Мертвий?

- А ти як гадаєш? - сказав вiн i свиснув. - Голова сплющена, як паляниця. - Вiн помовчав i додав: - Я ходив за ножем. Це батькiв подарунок. Хороший нiж, не можна губити!

Взимку минулого року я несподiвано захворiв. Нiчого менi не болiло, i не кашляв, температура була нормальна, а почував себе хворим.

У мене пропав сон. Спав я по двi-три години на добу, та й то був якийсь хворобливий напiвсон. Вдень почував тяжку втому, наче пройшов десятки кiлометрiв важкої, виснажливої дороги. Лишаючись на самотi в кiмнатi, я задивлявся в якусь точку i сидiв нерухомо, поки не починало сутенiти, поки форми тiєї речi, на яку я дивився, не починали танути i зникати в темрявi. Тодi вставав, нiби збираючись кудись iти, хоч насправдi не знав, куди i навiщо.

Була зима. Канiкули. Екзамени я склав i був дуже втомлений. I саме в цей час одного чудового ранку прийшов лист вiд Радана. Вiн вчився в полiтехнiчному iнститутi на гiрничому факультетi i збирався провести канiкули в селi. I от вiн кликав мене в гостi до себе, писав, що дядько засумував за мною, i мiж iншим згадував, що Теменужка була б рада мене побачити. Вона працювала в партiйному комiтетi при шахтi, а зараз приїхала у вiдпустку, i взагалi, все було цiкаво, а снiжнi зимовi днi - просто чарiвнi.

Я задумався. Така в мене звичка - довго думати, перш нiж прийняти якесь рiшення.

Я не сентиментальна людина, але мушу признатись, що деякi рядки цього листа глибоко мене схвилювали. Не можу сказати вам, якi точно рядки, але, мабуть, це були тi рядки, в яких Радан писав про мого дядька. Я перечитав кiлька разiв те мiсце, де вiн згадує про Теменужку, але це просто так, випадково, - можливо, тому що цими словами Радан закiнчував свiй лист.

Я вирушив у дорогу.

Чи варто описувати веселi днi, якi я провiв у селi? Глибокий снiг, прозоро-синюватi ранки, теплу пiдсолоджену ракiю [горiлка] i тихi розмови бiля грубки?

Чи варто описувати тi змiни, якi вiдбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кiно, клуби, новi будинки, вечiрки i самодiяльнi колективи - чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи бiльш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишенi, спостерiгає, розпитує про все, записує все. А я в тi днi не взяв олiвця в руки, не написав анi рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повiтрям, що мало запах свiжого снiгу i вологого лiсу, спускався з крижаних гiрок i тiльки шепотiв рiзнi вiршi, якi чомусь спадали менi на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спiлка народної молодi], малював плакати, вирiзав i налiплював картинки на новорiчну молодiжну агiтдошку. А ввечерi танцював, допомагав акторам-любителям i розмовляв до пiвночi з Теменужкою та Раданом.

Одного вечора ми сидiли у Радана I згадували минулi часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вiкном падав лапатий снiг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологiв, про лаборантку i Андрiя.

Як i тодi, Теменужка й зараз сидiла поруч з Раданом, усмiхалась до нього i захоплювалась його словами, навiть пошепки повторювала їх.

Я сидiв у кутку, за грубкою, дивився на червонi вiдблиски вогню i чомусь намагався не озиратись.

- I все-таки в цiй iсторiї найцiкавiшою постаттю е Iгнат Арсов, сказав я. - Для мене вiн - справжня загадка.

- Ти в усьому бачиш загадку, - засмiявся Радан. - Для тебе весь свiт таємний i незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить вiд того, як ти їх розумiєш i розглядаєш. Так i з цим Арсовим. Я особливо зацiкавився його життям, бо, як ти знаєш, вiдiграв певну роль у тiй подiї... Отож я взнав дещо, i тому на совiстi в мене нiякого тягаря немає. Та навiщо порпатись у брудних речах, подивiться, який чистий, чудовий снiг на вулицi! Я пропоную пройтись до млина, згоднi? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом iноземної розвiдки. Вiн повiдомив своїх шефiв про вiдкриття Андрiя, i вони, звичайно, злякались: берил у Болгарiї? Саме тiльки припущення розлютило їх. I хазяїни наказали Арсову зробити все, що тiльки спаде йому на думку, аби про берил нiде не говорилось i не згадувалось.

Яких заходiв можна було вжити проти Андрiя? Найстрашнiше для чесної людини - ганьба, виставлення на посмiх. Треба було зобразити його мало не божевiльним, принизити в очах начальства, в очах усiх людей. Тодi вiн буде змушений займатись чим завгодно, тiльки не шукати берил.

Довiдавшись, що начальник вимагає у Андрiя представити картографiчний ескiз, вiн виготовив iнший, напiвбожевiльний. Уночi вiн з допомогою "своєї" людини проник у кiмнату Андрiя i спритно замiнив справжнiй ескiз фальшивим. На другий ранок Андрiй, дiйсно, був зганьблений.

Бригада зупиняється бiля села Цвят i розпочинає роботу. Слiдом за бригадою вирушають двоє працiвникiв органiв Державної безпеки.

Ви пригадуєте той липневий дощовий ранок? Шпигунський центр мав тут свою людину. Передчуваючи провал пiсля невдачi з першою мiною, цей чоловiк наказує Арсову закласти ще бiльшу мiну уповiльненої дiї. Вони проникли в копальню через якийсь другий, невiдомий хiд. Поки Арсов працював усерединi, нашi люди пiсля короткої перестрiлки схопили головного дiяча... Мiж iншим, ви його, здається бачили... Пригадуєте? Вiн був у чоботях, резинових шахтарських чоботях. Скидався на вовка, що попав у пастку. А справжнiй ескiз, ескiз Андрiя, знайшли в кишенi Арсова, коли винесли його труп.