Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Справдi, ртутний стовпчик термометра опускався дедалi нижче. Жах який! I повiтря виходить, i ще температура падає! По спинi дiвчини пробiгли холоднi мурашки, i вона негайно повернула рукоятку електрогрiлки. Приємне тепло почало розливатися всерединi скафандра. I знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а вiн - її вiдповiдi? Адже справа не лише в тому, що їх роздiляють тонкi прозорi стiнки шоломiв. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крiзь них. Але, крiм того, в каютi лишається дедалi менше повiтря, а саме ним передаються звуковi хвилi. Мало повiтря значить i звуки вже поширюватися не можуть... як же, справдi...

Але тут в її вухах пролунав голос Риндiна:

- Ну як, друзi? Знайшли? Де пробоїна?

На голос академiка озвався Сокiл:

- Шукаємо, Миколо Петровичу. Я - у лiвому вiдсiку.

Сокола пiдтримав Ван Лун:

- Я - у правому. Зараз знайдемо.

Галя озирнулася. Анi Сокола, анi Ван Луна не було в каютi. "Можливо, Ван Луну або Соколу потрiбна моя допомога?" - майнуло в головi дiвчини. Швидко перебираючи руками металiчнi стояки й шкiрянi петлi, вона рушила до дверей.

- Залиштеся! - почула вона наказ Риндiна. - Там i без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?

Галя повернулася назад. Маленька стрiлка анероїда невблаганно посувалася лiворуч.

- Шiстсот двадцять три, Миколо Петровичу... Нi, вже шiстсот... п'ятсот вiсiмдесят... п'ятсот шiстдесят... п'ятсот...

- Температура?

- Мiнус двадцять вiсiм... двадцять дев'ять... Тридцять!

- А ви спокiйнiше, дiвчинко. Не хвилюйтеся.

- Слухаю, Миколо Петровичу, - прошепотiла Галя, не зводячи очей з стрiлки, яка, здригаючись, повзла далi й далi лiворуч.

Може статися, академiк Риндiн i справдi має рацiю - чого вже тут хвилюватися: ще кiлька хвилин, i в каютi, де щойно точилася весела, жвава бесiда, не залишиться навiть ковтка повiтря... а потiм, потiм...

- Ну, чого ж ви мовчите, Галю? - запитував Риндiн. - Вiзьмiть себе в руки!

- Гаразд, Миколо Петровичу, - намагаючись говорити впевненiше, вiдповiла Галя. - Тиск чотириста десять... вiсiм... сiм... Температура мiнус тридцять три...

Ця невесела розмова лунала i у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, вiн гарячково шукав пробоїну. Яскравий промiнь електричного прожектора, що висiв на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.

- Як у вас, Ван Лун? Знайшли? - спитав вiн неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндiна:

- Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?

- Триста шiстдесят, Миколо Петровичу, - вiдповiла Галя. - Нiчого, тримаюся... триста сорок п'ять... Температура...

Ван Лун, зцiпивши зуби, вдивлявся в металiчнi аркушi обшивки астроплана, освiтленi його прожектором. Вiн добре знав влаштування астроплана, знав, що назустрiч йому з протилежного боку посувається Сокiл. Вiн знав, яка вдосконалена конструкцiя корпусу мiжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, вiдомого мандрiвника i мисливця, боязкою людиною. I все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорi, Ван Лун явно вiдчув щось подiбне до страху. Звiдки взялося це вiдчуття?

Ось тут, налiво, поза супертитановою стiнкою мiститься їх центральна каюта. Дещо далi починається навiгаторська рубка. Там чекає повiдомлень вiд нього Риндiн. А в загальнiй каютi - ця мила експансивна дiвчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рiвно горить електрика. В центральнiй каютi, хоча й замало повiтря, але все ж таки там - життя. А направо?.. Направо, поза двома щiльними шарами мiнеральної шерстi i гуми, поза зовнiшнiм шаром вiдшлiфованого до слiпучого блиску супертитану, - там мертва космiчна безодня. Мiльйони i мiльйони мiльйонiв кiлометрiв, свiтлових рокiв, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимiрювати вiдстань. Але суть всього цього нагромадження вимiрювальних одиниць зводиться до одного: там страхiтлива порожнеча, невiдома i безконечна порожнеча космосу, крiзь яку лине, падає по iнерцiї їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? "Аргонавти Всесвiту"? Так, схоже, схоже...

Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом вiн виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крiзь неї рiвним незгасаючим свiтлом сяє яскрава жовтувата зiрка. Чудове, взагалi кажучи, видовище: чорний небозвiд, i на ньому ця зiрка, наче крупний дiамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився i зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-цилiндр притиснувся до пробоїни в стiнi, пiдтягнувся сам до неї, нiби на нього хтось натискував ззаду.

"Так, розумiю, розумiю, - усмiхнувся Ван Лун. - Присмоктує порожнеча!.."

Дивна зв'язанiсть власних рухiв вразила його, немовби вiн iнстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя вiддiлялося вiд мiжпланетного простору тiльки товстим органiчним склом шолома-цилiндра. Дивно i страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, - температура абсолютного нуля, нiщо, таємнича порожнеча Всесвiту. I вiн, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.

Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зiрку, яку помiтив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана iскрами й вогниками. Це були зовсiм не такi зiрки, до яких звик погляд людини на Землi! Вони палали кожна сама по собi, сплiтаючись при тому в барвистi чарiвнi вiзерунки; погляд пробiгав по них, мимоволi затримуючись на величезних слiпучих зiрках, якi палахкотiли незгасним яскравим свiтлом далеких гiгантських свiтил.

Але зараз був не час для спостережень.

- Триста двадцять, п'ятнадцять, одинадцять, - лунав у його навушниках голос Галi.

- Миколо Петровичу, - закричав Ван Лун, - дозвольте сказати, пробоїну знайдено!

- Дуже добре, Ван, - почув вiн у вiдповiдь нетерплячий голос Риндiна. Чи легко полагодити це?

- Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку... Вадиме, прошу вас, iдiть до мене, в сектор...- вiн оглядiвся, ввiмкнув прожектор. А, ось вони, умовнi позначення переходiв i вiдсiкiв астроплана! В сектор К-14! Iнструменти! Одразу!

- Єсть!

Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавленi краї пробоїни свiдчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам вiн вибухнув пiд час удару, перетворився на газ.

- Вадиме, довго чекати вас доводиться!

- А я вже тут, Ван!

З темряви з'явився силует Сокола, вiрнiше - його скафандра. Бiле промiння прожектора прорiзало пiтьму i схрестилося з промiнням прожектора Ван Луна. Фантастичнi постатi двох мандрiвникiв у Всесвiтi схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Вiн пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й крiплення переборки.

- М-да... - пробурмотiв Сокiл. - Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому мiсцi було крiплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, iнакше метеорит мiг би пробити i внутрiшню стiнку, врiзатися в каюту... Гаразд, але чому не спрацювали радiолокацiйнi шукачi?.. Це не просто цiкаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що i надалi...

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});