Ексгумація міста - Світлана Поваляєва

Цього разу Еля покладала надії на Жюса, але з’ясувалося, що геть усі, хто цього вечора потрапив до середини театру, мали без жодних заперечень залишити в гардеробі не лише пальта, шуби й дублянки, а й увесь верхній одяг: на вході до зали всім видавали фіолетові плащі зі штучного шовку.

Еля відчула як її охоплює параноїдальна паніка: комфортно вона могла почуватися лише тоді, коли усі її речі перебували в зоні простягнутої руки і не далі!

Еля запхала в трусики поданий Жюсом гардеробний жетон з номером 373, і вони подалися до буфету. Озиратися на рогулів, наполегливих пань та засмиканих квочок з родинами, що гротескно корчилися у процесі роздягання (зосереджені, забембані, поквапливі, або ж навпаки - хтиво, потворно прокволі) у Елі не виникло найменшого бажання. На відміну від брутального Жюса.

Віщі сни - приборкана неймовірність. Сновидіння - готове кіно. Подорожі в снобаченні - вихід. Коли б не «грізне, темне, волохате ВОНО». Закатоване підсвідоме за лаштунками чужинських традицій.

Ніч безсоння - звичайний антракт. Серед канапок мародерствує киця. Нічні метелики падають в чай, у томатний сік, в мартіні з грейпфрутовим соком… Оперний театр спорожнів, віртуальна крейза верещить:»Банзай!». Тим, хто свідомо затримався, постскриптум вилізе боком. Блима червоне око лямпочки над дверима партеру… Заспана білетерка з буддистським шепотуном. Дає останній дзвоник - його шепіт - лунка химера - гасить в перших рядах кілька вогників цигарок…

Поблизу рампи в повній темряві чути звуки пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою…

Зно ву - гур кіт, схлипування, шаркання, сякання, шмар кання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…

В окрайці рампи зненацька масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас промовляє:

- Вона гадає, їй це допоможе!

Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.

- Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!

Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться.

- Стули пельку, Ертебізе! - Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрипкий жіночий голос. І потому - знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.

Ертебіз - кожен його рух, жест, кожна гримаса, - все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, - підкреслено фальшиво, - озирається через плече:

- Вдала спроба себе опанувати!

В Ертебіза летить стілець. Той блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.

- Гол!!! - Тенором кричить диригент, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. На чере поподібному обличчі - геть божевільні очі. Він голо мозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях - замість батути - запахуща паличка.

- Дозвольте підкурити, мадам! - З ідіотським ентузіазмом звертається диригент до темряви.

Ертебіз навшпиньки, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Лягає на живіт і протягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів - чути глухі зойки і жалібні стогони струн, - дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник.

Публіка в перших рядах партеру (лише декілька чоловік, увесь партер - порожній) починає кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу.

Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, зновуж таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.

- Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!

- Йди до дупи! - з ваганням у голосі відказує жіночий голос.

Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком у перші ряди партеру. Звідтам чується гуркіт крісел, шарудіння, шаркання, матюкання, вовтуження - звуки, схожі на ті, що протягом ночі відтворювалися на сцені.

- Кінець першої дії! Всі - в дупу! -репетує диригент.

- А всі вже і так в дупі. - кидає Ертебіз.

Світло зникає.

Найважчим Еліці здавався прорив у фойє, але дві опасисті корови у бюстгальтерах і панталонах навіть не коливнулися їй назустріч, і відстань до гардеробу у порожньому фойє вона подолала вмить.

На стійці сиділа, астматично дихаючи, величезна ропуха кольору нездорової старечої шкіри. Еля перестрибнула через бар’єр до вішаків, швидко розшукала свій одяг і лин у ла, наче раптова травнева злива, до виходу - повз незворушну жабу, яка провела Елю позбавленими будь-якого виразу очима. А може, вона дивилася на мертву фіолетову грудку покинутого Елікою на підлозі плаща, і за мить до апоплексичного удару ця пляма ввижалася їй райським болотом - останнім притулком знедолених ропух під пахвою Єдиного Жаб’ячого Бога…

Куфайки п’яно верещали в брутальних обіймах тілогрійців, ватяник залицявся до напівнепритомно го куфайця, гадаючи, що сміттєвий контейнер є цілком прийнятною ширмою від агресивної уваги сіро-похмуро-драглистої маси, котра виблискувала серед криги й снігу скельцями протигазів і скафандрів та з глухим стукотом зіштовхувалася шоломами, випаровуючи сивушний дух.

4. Реггей на брудному снігу

«Твоє волосся немов пруття, твої думки - біла крейда… Одного разу я не прокинувсь, через те, що я висів, о Африко! Моя тінь на твоєму березі, я танцюю реггі на брудному снігу…»

Еліне вікно було темним і мертвим, а довкола мерехкотіло новорічне ялинкове монпансьє, і Еля на мить відчула себе сиротою з якоїсь андерсенівської різдвяної історії. Вікно Кліфа ніжно світилося жовтим, немов червневе сонце на линві вечірнього небокраю.

Еля подумала, що такий нестримний цілеспрямований потяг відчувають усілякі зомбі з фільмів жахів або сірникове пуделко під впливом телекінезу… Не замислюючись далі ані на мить, не вагаючись, і раптово зігрівшись, Еля щосили потягла обмерзлі антикварні двері під’їзду і зайшла до будинку.

Квартира мала бути останньою на останньому поверсі і єдиною на передгорищній сходовій клітці.

Проте Еля машинально звела погляд на список мешканців, схожий на жовклі кістяні клавіші допотопного піаніно, і прочитала проти номера останньої квартири: 31 - Берковіч Є. Д.

Подолавши декілька величезних - підсвітлених крізь каламутні переплетені вікна святково-сніжною ніччю - прольотів, - а в кожному стародавньому будинку ці зачовгані і стерті, мов пергамент фоліанта, девонські сходи - не просто сходи, а справжнісінькі Staіrway to Heaven, - Еля присіла перекурити. І це аж ніяк не було спробою прокинутися, осмислити, повернути назад чи вигадати першу фразу, - це був звичайнісінький буденний перекур.

На пошарпаних дверях Кліфової квартири не було цифр, а дверний дзвоник являв собою розкудлане кубельце обірваних і пошматованих дротів, схоже на Еліну нервову систему. Еля постукала в двері.

Дубль раз.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назовні: в одвірку - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - стояв Кліф і каламутно дивився на неї. «Ти хто?» - обважнілим язиком без найменшого акценту спитав він, дихнувши алкоголем. Еля мовчки рвучко розвернулася і побігла геть, перестрибуючи через дві сходинки. Важкі парадні двері грюкнули за нею.

Еля сперлася на них спиною і видихнула хмаринку пари у кришталеве роїння сніжинок.

«Вовк: Тобі страшно?

Червона Шапочка: Ні… Бридко».

Дубль два.

Еля постукала в двері, прислухаючись до реггі всередині. Після тривалої паузи кісточки пальців почали у такт стукати в двері, відбиваючи ритм мелодії, що лунала. Еля була наче в трансі, геть забувши, де вона і що робить - просто відбивала би ритм до ранку, якби її не отямило клацання замку.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назов ні, і примружилася від якогось незбагненно лагідного сяйва - немов од свічки, - що ледь помітно, але дуже відчутно, струменіло з напівтемного передпокою. Сяйво тихенько розпливалося, виповзаючи за поріг. Кліф - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - недовго дивився на Елю якимось нетутешнім відчуженим незморгуючим поглядом, очі в нього були такого темного й густого кольору, що Елі здалося: в цих очах немає зіниць. Але Кліф раптом усміхнувся природно і щиро, і, жестом запрошуючи Елю до хати, мовив без найменшого акценту: «Вибач, я, напевно, не одразу почув стук - моїм гостям зазвичай двері не стають на перешкоді. Будь ласка, проходь! Я дуже радий тебе бачити!». І Еля зрозуміла, що не існує в природі неусміхнених людей, а та сила-силенна похмурих створінь, яку вона зустрічала щодня, просто примарилася їй у якомусь дімедроловому кошмарі.