Ексгумація міста - Світлана Поваляєва

Перевірила.

Людина справді здатна вчинити акт добровільного ідіотизму і купити собі майже за дві тисячі гривень (кантор був прямо у магазині) чорний мереживний бюстгальтер, майже за півштуки гривень чорні панчохи, пояс до них - майже за півтори і труси майже по ціні бюстгальтера, які спрутенілі про давальниці дозволили гіповій дівчинці в подер132 тих джинсах приміряти. І навіть на голе тіло. Цікаво, а якби Ліка їх не взяла?…

До Самсона (по якому ніколи не скажеш, що він є: по-перше, Самсоном, по-друге, що лев, якому він роздирає пащеку - це лев, а не шолудивий пес, потретє, що це - фонтан, і по-четверте, що це пам’ятка архітектури), Ліка добрела поза собою, забувши навіть назву своєї планети. Витрачання грошей на білизну - стимулятор, не гірший за амфетаміни, лише попускає набагато швидше. Принаймні Ліку попустило одразу. Вона закурила, і шлунок вмить озвався фугою Баха: з’їсти будь-що і негайно!

Довелося зловити тачку.

Водій невиразно глянув на дівчину (бачили, мовляв, і не таких наркоманів в цьому довбаному наркоманському місті) і байдужо спитав «куда?».

Ліка бухнулася на «сидіння смертників», тріснула дверцятами, опустила віконне шкло, випустила мовчки дим, занурила по лікоть руку в торбу, покопирсалася в пачці і недбало тицьнула водієві стобаксову купюру.

Квентін Тарантіно в жодному разі не дозволив би зависнути паузі в цьому місці.

Але водій, на жаль, аж ніяк не тягнув на тарантінівського героя, тому він мовчав доти, доки Ліка не докурила і не сказала: «Ну! Давайте, везіть мене в якийсь наворочений ресторан, де смачно го дують!»

- Тєб’я, дєвочка, міліция случайно нє іщєт? - підозріло спитав водій, явно не збираючись кудись їхати.

- Нє-а.

- А браткі?

- Слухайте, ви або їдете або повертаєте мені гроші і я шукаю розумнішого водія.

- Так у мєня здачі нє будєт, - про всяк випадок мовив той, вже готуючись газонути.

- Ну і не треба мені вашої здачі. Вважайте, що я Фея. Та, що перетворює тампакси на гарбузи, а гарбузи на джипи і лімузини.

Авто рушило. Ліка відчула таку тотальну безвихідь, що її ледь не знудило. І тут - як завжди ні до чого - їй згадався раптом дуже схожий стан (обковбашено тварюко, тупа інфантильна почваро, коли ж ти нарешті знатимеш, що з собою робити!): …як на Дев’яте травня - Місто, як завше, вирувало п’яним бидлом в очікуванні салюту - з Ліки вперше вибухнула неконтрольована агресія (звичай но, то був лише коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупого теофедрину), і вона заїхала в переповненому фуні кулері якійсь жлобкуватій кобіті залізним брас летом просто у перенісся… і як потому Ліку копали ногами - у груди, в розмальовані олією джинси, в зелені пластикові окуляри, у подерту джинсову курточку - кремезні друзі тої кобіти… як вона не відчувала болю, а лише захоплення від подібної пригоди, що могла б спровокувати катарсис… як із цікавістю спостерігала за кросівками, що літали перед її носом… як, згодом, трохи очуняла і вешталася Містом - божевільна кінокамера на роликах - і роздивлялася розфокусованим поглядом у маленьке люстерце свою підбиту пику в крові, олії й багнюці, і так дісталася Труби (Майдану Незаможності) - клоаки націАнальноі свідомості. Провали в пам’яті.

Хтось чіплявся, але, мабуть, бачили, що чіпляються до порожньої оболонки, розгвезьганого манекена з пап’є-маше.

Епатаж той призупинився біля штахет, на які Ліка присіла аби випити пляшку пива (коли і як опинилося в руках пиво, і як вона потрапила у відносний затишок поза кіоском, вподобала вмоститися на тому штахеті?.. Провали в пам’яті). … і як вона зачепила тих дітлахів - хлопчик і дівчинка, щойно побралися, - теж зосталося поза межами свідомості. Ліка прийшла до тями лише у тролейбусі, і з’ясувалося, що та парочка везе її до себе в гості. Бувають же іще чисті душі, хай їм грець, - не знали що за почвару підібрали на свої голови! Навіть образилися, коли вона хотіла вийти на знайомій зупинці. Далі пішли незнайомі зупинки.

Приперлися на край Міста у чортів голос. Ще й шукали нічний кіоск аби купити горілки для почвари ( вони вирішили, що почварі зле - хіба прості нормальні люди здогадаються, що порожня оболонка може розгулювати Містом, та ще й чіплятися до них! - і горілка - це, звичайно, те, що треба аби почварі зробилося добре!).

Якби не та горілка, вона може просто проспала б у їхній вбогій оселі до ранку, та й годі…

Страшно згадати що скоїлося з її психікою, принаймні вона звабила і хлопчика і дівчинку, які і чути не чули ані про содомію, ані про груповий секс, ані навіть про подружню зраду.

Перед світанням їй наснилися власні нирки небеснортутного кольору зі звивчастими каналами, які сяяли надприродною красою прямо перед очима, і від болю було не те щоби не крикнути,- не продихнути, ніби хтось щосили тиснув на них кам’яними пальцями.

А зранку дівчинка підсмажила почварі яєчні й почвалала на роботу у дитсадок. Хлопець проводив почвару до станції метро, й дорогою все намагався нагадати, як йому було вночі кльово, на що вона кволо шепотіла, що нічого, анічогісінько не пам’ятає, і це була істинна правда. Вперше за життя їй отак відрубало пам’ять. Дещо згадалося згодом…

Коли помітила, що загубила улюблену старовинну каблучку-маркізу з гірським кришталем.

Приплентавшись додому, Ліка залізла під душ.

Припудрила синці. Нафарбувалася й потяг лася у театральний інститут, де їхня група тележурналістів мала спеціяльну лекцію (чи то спеціяльна лекція мала їхню групу) з режисури…

Біля Головпоштамту Ліку раптом осяяла щас ли ва думка: вона не буде такою тупою дурною пот во рою! Вона знає що зробити! Вона припинить цей потік безглуздих витрат (яка вже там квартира, прости господи!) - візьме і переведе поштою гроші своїм друзям! таких прекрасних музикантів нема в усьому світі! І от вони-то знають, що робити з такою купою грошей - їм цього вистачить на десять альбомів, на інструменти, на все що завгодно, на всі ці узурповані клятим сраним йобаним довбаним так званим шоубізом дорогущі прибамбаси, на студію! І нікакіх дєлов, жодних тобі пацанів-спонсорівпродюсерів-пальці-віялом, жодних піар-виродків!

Ліка вискочила з авта, доки водій перечікував про бку, і побігла до Поштамту. На щастя Ліка завж ди носила з собою паспорт за давньою гіповою звичкою (на випадок якщо менти згвинтять).

Вона на мить відчула себе Остапом Бендером, розчавленим вагою атмосферного стовпа і Золотого Теляти, але втішилася тим, що народного комісара фінансів в Москві вже давно не існує, а Москва явно за грошима не плаче, як, власне, і тамті музиканти.

Ліка дуже боялася, що у неї не візьмуть такої великої суми і в таких купюрах, але, подолавши певні необхідні формальності, вона опинилася через деякий час цілком вільною, кришталевовільною посеред зали Поштамту, в цілковитій упевненості, що сьогоднішній день їй наснився, або вона його вигадала (бо - що гріха таїти - подібні попсові мрії до Ліки приходили часто). Сильно захотілося покурити, і, йдучи до виходу й водночас порпаючись в наплечнику в пошуках сигарет, Ліка наштовхнулася на куплену білизну. Їй стало дуже смішно. Так смішно, що коли вона раптом зіштовхнулася з якимось молодим чоловіком, то й далі ще істерично хихотіла… навіть після того як упізнала його… Він дивився на неї занадто пильно, занадто похмуро… поза шкірою Ліку продер мороз…

«Не вперше я помираю…» - Тільки й встигла подумати Ліка, дивлячись на Хлопця-з-метро як кролик на удава… він знизав плечима і пішов собі геть… можливо відправляти термінову телеграму, чи забирати пошту до запитання, чи отримати поштовий переказ… Не він. … а ще через годину Ліка сиділа на Дерев’яних Сходах, пила пиво, дивилася на вечір понад Подо лом, вгадуючи крихітні баржі з буксирами часів Першої світової та прогулянкові теплоходи у тьмя ному оці Дніпра, і мріяла про подорож на Пе трівку, де вона відірветься на всі сто баксів (без хіба що вартості кількох пляшок пива і буханки українського хліба… а, і ще однієї - першої пляшки пива, заради якої першу сотку і було розміняно мільйон років тому) - відірветься на всі сто на книжках, аудіодисках і фільмах… і ще, можливо, вистачить на метро!

______________

Настане літо й запашні коноплі у Місті Мертвих зазеленіють солодкою тишею повні долоні отрути широкорозкриті зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настане літо спека у мертвому Мертвому Місті перетворить кожну мить гудіння комах і цвітіння конопель на марсіанські хроніки настане Літо з духмяною зливою що перетворить Місто на джунґлі…

БІЛЕ РЕГГІ

Я засинаю у прибої великого вечірнього Міста - ніби з невимкненим плеєром, у навушниках якого гуде і сичить порожній залишок магнітоплівки. Я засинаю - вгрузаю у це звукове мерехтіння, схоже на безпрограмний телевізор (о воскурені діти чиказького лами, нащадки огиди в Лас-Веґасі - посмішки - ніжна розріджена плазма - в кишенях - обкурені духи забули про нас на вершині оргазму…), повільно опускаюся на дно - це буферна зона між снами, нічним і денним, місце, де я нікого не зустріну і нічого не побачу - лиш відчуватиму вгрузання. Я засинаю між снами - денним і нічним - в яких я пильную, і бачу, і зустрічаю… я опускаюся в буферну зону…